смерть

Сміх на тлі смерті


Ми з друзями п’ємо каву неподалік від Хрещатика, обговорюючи останні новини, згадуючи довоєнні часи. Людей у Києві помітно поменшало, довкола переважно розцяцьковані татушками юнаки й дівчата, млосно пахнуть квітучі липи. Майже ніщо не нагадує про війну, якщо не рахувати залізних “їжаків” на сусідніх вулицях і хлопців із тероборони
– А ще в мого чоловіка є одна дивовижна здібність, – повідомляє товариству моя дружина. – Він дуже точно пам’ятає те, чого насправді ніколи не було. В подробицях!

Ми голосно сміємося у відповідь на це несподіване одкровення. Молодь за сусіднім столиком підводить на нас очі і теж схвально посміхається. Посміхається обдертий бездомний, який збирає тут милостиню. Посміхається пес, якого вивів на прогулянку хлопчина, галюцинаційно подібний на Кіану Рівза. Усім добре, всі радо купаються в золотому меду щедрого липневого сонця. Сміх – те, що робить людей людьми.

Однак минає трохи часу і ми поважніємо. Війна триває. Сьогодні і завтра знову загинуть наші люди, як загинули вони вчора й позавчора; ось уже скоро пів року, відколи не минає дня без жертв, принесених кривавому богові війни. Гинуть наші брати і сестри. Гинуть діти. Може, вже загинули ось цієї миті, коли ми заходимо до вестибюлю станції метро “Театральна”. Може, хтось із наших рідних уже почетвертований ракетними ударами озвірілих від безкарності росіян. Чи маємо ми право сміятися, коли зараз, цієї миті, у бою гине український цвіт? Без якого Україна ніколи не буде такою, якою вона могла би бути? Такою талановитою, усміхненою, багатою… Гинуть ті, хто удвічі або й утричі молодший за мене, мої діти і внуки за віком. Так і не побачивши брейгелівських “Мисливців на снігу” у Відні, не відвідавши ні Мюнхена, ані Лондона, не побачивши розкішних картинних галерей, не почувши жодного геніального твору, які для них писали Бах і Моцарт? Просто зі студентської лави – у смерть. Швидко перегорнувши аркуші книги життя.

Це важке питання, я не знаю відповіді на нього. З одного боку, життя мусить тривати, попри всі на світі війни і насильницькі смерті. Але цю фразу легко сказати тому, хто сам залишається живим, хто уцілів, хто має змогу їсти, пити каву і сміятися. Хтозна, чи легко вимовити ці слова матерям або дружинам воїнів, які ніколи не повернуться додому, не піднімуться сходами, не подзвонять у двері. Є ті, хто не розпачає, матері і дружини, я знаю. Дехто з них навіть співає колискових своїм загиблим, проводжаючи в останню путь. Є ті, хто, набравши пива і ввімкнувши улюблену музику полеглих воїнів, розповідає прикольні історії з їхнього життя і такі хохми, що присутніх просто розриває від сміху.

І все-таки. Одних порозривали “гради”, інші ж, самі живі-здорові, розриваються їм услід від сміху, чи добре це, чи припустимо?

Читати повністю

Наші любі померлі


Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.

Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.

Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.

Читати повністю