До речі, про батька. Він пішов служити до армії ще під час війни, у 1944 році, і служив у Москві аж до 1951, позаяк їхнього покоління не було кому змінити на посту. Винищені під час II світової війни мільйони хлопців не змогли стати батьками нових воїнів. Після армії тато залишився в Москві, де працював у воєнізованій охороні, одночасно навчаючись у вечірній школі. Тоді ж таки почав писати перші прозові твори, російською мовою, позаяк українську він за десять років перебування на чужині відчутно призабув.

Якось батько зайшов до української книгарні на Арбаті і почав гортати твори земляків, однак не в оригіналі, а перекладені російською. Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах… Чоловік, що також вибирав собі книжки, довго придивлявся до батька, а тоді заговорив до нього, українською.

– Ви любите українську літературу?

– Так, дуже люблю. Вона нагадує мені про батьківщину. Я сам з України.

– А чого ж ви вибираєте ці твори в перекладі?

– А того, що я вже давно живу і працюю в Москві. Мені тяжко читати українською. Хоча до війни сам нею вірші складав, друкувалися в районній газеті.

– Звідки саме ви з України?

– З Чернігівщини.

– А, там одні перевертні живуть, – махнув рукою незнайомець і пішов геть.

Читати повністю

Загалом мене дуже непросто підбити подивитися кінофільм.

Належачи по природі до переконаних аудіалів, я охоче виділю пару годин дорогоцінного в наші леткі дні часу на прослуховування диску з творами Баха або Бетховена, ніж віддам їх на візуальні ласощі хай там якого видатного кінематографічного твору. Чи, боронь Боже, на перегляд неозорого ряду відеороликів на YouTube. У крайньому разі охочіше почитаю книгу, “Моральні листи до Луцілія” Сенеки, скажімо.

Проте, є дві людини на світі, яким за допомогою незбагненних чарів таки вдається намовити мене долучитися до беззастережного поринання у візуальну ілюзію. З ними я забуваю про передвизначений тип свого сприйняття і без особливих страждань поступаюсь прослуховуванням повного зібрання творів згаданих і не згаданих композиторів. Ці чарівники – моя дружина і мій племінник.

З дружиною ми, природно, дивимось переважно фільми про кохання. Трагічне, комічне, мелодраматичне, кохання – воно завжди кохання. Останній із недавно переглянутих – “Анна Кареніна” (2012) британського режисера Джо Райта, де чудові костюми, гарні танці і оригінальні вкраплення театралізованої вистави (втім, не завжди виправдані, от як у сценах з канцелярією Стіви Облонського) до суто кінематографічного дискурсу.

З Сашком – а саме так звати мого племінника – наші перегляди більш різноманітні. Це насамперед жорсткі бойовики, в яких добро неодмінно перемагає зло, фантастика, антиутопії і фільми-катастрофи, на кшталт “Еквілібріума” Курта Віммера або “Зарази” Стівена Содерберга. Ще одна улюблена категорія – історичні фільми, серед яких перше місце займають твори про першу і другу світову війну. Останнє, що ми дивилися цього не зовсім щасливого року – “Лють” (2014) американця Девіда Еєра, з Бредом Піттом у головній ролі. До досвідченого в боях з німецькими фашистами екіпажу американського танка “Sherman” потрапляє недосвідчений молодий новобранець, який на ходу вчиться стріляти, кохатися з жінкою і, з пісні слова не викинеш, вживати міцні алкогольні напої. Потрапивши в скрутну ситуацію, з якої вже нікому, за винятком новобранця, не вдасться вибратися живим, командир танка відкорковує пляшку саме такого напою, п’є сам і пригощає бойових товаришів зі словами: “Вип’ємо, хлопці, бо до похмілля ми все одно не доживемо”.

Саме тут у мене, як у невиправного гравця в бісер, вмикаються спочатку невиразні, а потім дедалі ясніші асоціації та спогади. Я вже десь чув цю фразу. Може, подібну до неї. Може, не чув, а читав. І ситуація була подібна до тієї, в яку потрапили американські танкісти з фільму. Що це було? Якесь місце, долею визначене для оборони, якийсь загін приречених на загибель бійців…

Читати повністю

Як повідомляють польські медії, цього року поляки закупили вже 20,7 мільйонів упаковок антидепресантів, а це на мільйон упаковок більше, ніж торік

Я, на жаль, не знайшов відповідної статистики щодо українців, однак неважко зрозуміти, що на тлі боротьби з ковідом наші справи з психологічним здоров’ям теж далеко не блискучі. Захищаючись від стресу, люди сягають по хімічні засоби, що піднімають або вирівнюють настрій, для багатьох це єдиний спосіб утриматися від дедалі глибшого западання в депресію або й від самогубства. Найбільш незахищені верстви населення, як у психологічному, так і матеріальному плані, по-своєму реагують на вимушене безробіття, нокдаун локдауну та інші обмеження, запроваджувані до суспільного життя – і на вулицях наших міст стає дедалі більше п’яних людей.

Я пригадую початок 90-х років, коли так само відбувалася масштабна зміна парадигми, коли валився усталений державний лад і кожен з численних мешканців багатомільйонного Радянського Союзу опинився віч-на-віч із грізними й незнайомими раніше проблемами. Де знайти роботу? Або ж, якщо робота була, коли можна буде отримати заробітну плату, яку вже місяць… два… пів року не виплачують? Або ж, якщо зарплату все-таки видали у вигляді товарів, призначених для бартеру – всіх цих млинків для кави, прасок, молотків та інших дрелей – то де продати ці речі, щоб отримати за них реальні гроші і купити – нарешті! – харчі, одяг, ліки, а якщо залишиться, то ще й заплатити частину боргу за комунальні послуги? Кожен, хто пережив тодішнє лихоліття, мабуть, довіку пам’ятатиме, як сутужно доводилося всім нам, не жити – виживати.

Однак лихоліття пережили не всі. Чимало працьовитих, розумних і талановитих людей зламалися, зустрівшись із крахом усталеного життєвого ладу. Церкви тоді тільки оговтувалися від багатолітнього тиску й переслідувань, деякі, от як Греко-Католицька, взагалі щойно вийшли з підпілля. Психотерапевтів, так рясно поширених нині, тоді ще не було. Антидепресантів, як я розумію, на той час також іще не існувало або ж вони були доступними для доволі вузьких соціальних груп. Врешті, які антидепресанти, коли в хаті вже тиждень хліба нема і нема за що його купити? Тому, шукаючи психологічного захисту і підтримки, знеболювального для душі, якщо так можна сказати, мільйони наших співгромадян поринули в багатолітній запій. Були це переважно ідеалісти й романтики, фахівці в якихось рідкісних і маловідомих пересічному обивателю царинах. Вони згорали від сорому, уявляючи себе – кандидата або доцента престижного колись навчального закладу, актора нікому не потрібного театру, автора кількох поетичних збірок тощо – на велелюдному базарі, яким тоді стала вся країна, зі шнурками для взуття, тими ж таки млинками і прасками, в тоскному щоденному вигляданні омріяного покупця, яким не раз виявлявся кмітливіший на життєвому торзі твій учорашній студент, чи шанувальник твоєї сценічної гри, чи відданий читач, що знав напам’ять десятків зо два твоїх найкращих віршів…

Читати повністю

Це ж наскільки треба бути недалеким, щоб робити селфі у примусово вдягненому на тебе наморднику, ще й вивішувати його в соціальних мережах! Все одно, що в’язні Освєнцима хизувалися би на камеру своїми номерними знаками… Як зауважив нещодавно один польський публіцист, за кілька місяців закохані в свої маски громадяни не тільки забудуть, навіщо на них одягнули ці намордники, але навіть про те, що колись узагалі жили й пересувалися без масок. О, прекрасна, дивна, нова нормальність! О, неперевершені ясновидці зловісного майбутнього Гакслі й Орвел, ви ж як у воду дивилися!

Особисто в мене безликий натовп жодного естетичного захвату і полегшеного катарсису не викликає. Навпаки, це одне з найбільш моторошних видовищ у моєму житті – безліч людей у намордниках на станції метро «Майдан Незалежності» в годину пік, що тісно притиснувшись одне до одного (і хто там розповідав міти про суворе дотримання соціальної дистанції?) бредуть, наче худоба на забій, до ескалатора. Але худоба, передчуваючи смерть, принаймні тоскно мукає, а ці йдуть мовчки, і від їхнього мовчання стає ще страшніше. Тут нема вільних людських облич! Тут тільки табун невідомих науці, неприємних на вигляд безротих істот, що приречено сунуть назустріч своїй невідомій долі, гнані батогом незримого пастуха, здригаючись від лютих наказових окриків віртуального есесівця: «Негайно одягніть маску! Хвороба ще не відступила!»

Хвороба й не збирається відступати. Хвороба називає себе новою нормальністю, розпорошуючи людські суспільства, рвучи споконвічні міжлюдські зв’язки, блискавично й безперешкодно поширюючись континентами. Подиву гідна одностайність урядів у застосуванні драконівських обмежень, які, нікого не рятуючи і нічого не захищаючи, знищують робочі місця, підприємства і національну економіку загалом. Майже цілковита відсутність відрухів масового опору, денне і нощне промивання мізків мас-медіями головного нурту, після якого і старе, і мале стають заповзятими Свідками Коронавірусу, готовими власноручно – як от деякі мої «френди» на Фейсбуці – лінчувати кожного, хто наважиться зайти до маршрутки без намордника, одягнений виключно у своє власне обличчя.

З дитячих літ і дотепер я дуже люблю читати книжки, зокрема, Біблію, а в Біблії – книгу Еклезіяста. Саме з нею варто було би познайомитися дедалі численнішим прихильникам «нової нормальності», які загалом не вірять ні в бога, ні в чорта, а тільки в сказане по телевізору і написане на Фейсбуці. Мудрий єврейський Проповідник пояснив би їм, що те, що було, є те саме, що буде, а те, що зробилось, є тим самим, що зробиться: «Нема нічого нового під сонцем. Як є щось, про що кажуть: «Глянь, ось нове!» – то воно вже давно було у віках, які були перед нами» (Екл. 1, 9-10).

І тому згадка про віртуального есесівця в одному з попередніх абзаців аж ніяк не випадкова. Саме нацисти приходили на наші землі, щоби побудувати нову нормальність або Neue Ordnung, як вони її називали, охоплені божевільною ідеєю стерильно чистої раси. І ще одні прихильники чистоти приходили, бігали тут із червоними ганчірками і пов’язками на рукаві, без кінця влаштовуючи чистки, то етнічні, то класові, мільйони людей погноїли, співаючи «мы наш, мы новый мир построим». Цебто нову нормальність. І те, що тепер називається Майданом Незалежності, назвали на свою честь площею Жовтневої революції. Між іншим, у прихильників селфі в намордниках теж є шанс іще раз наново перейменувати це місце – ось хоча б і на Майдан Нової Нормальності, чому ні.

При владі не лишилося й сліду, на щастя, ні від нацистів, ані від комуністів (якщо не рахувати Китаю, звідки і випурхнув злополучний коронавірус), вивітрюється пам’ять про їхні злочини, тільки ті, хто постраждав від ініціаторів сатанинського безчестя Божого образу і подоби в людині, плюнуть, проходячи повз прокляті могили душогубів і нелюдів. Рано чи пізно зникнуть і невгамовні свідки Нової Нормальності. А от старий Еклезіяст і його мудрі, вічні слова – не зникнуть, залишаючи нас упевненими, що вся ця марнота марнот таки минеться і забудеться, як забулися шизофренічні плани нацистів, комуністів та всіх інших «-істів», які прагнули перетворити людей на табун худоби, називаючи це новим порядком, новою нормальністю та новим чудовим світом.

Можна сказати, що мені пофортунило з першою прозовою книгою. Саме тому, що вона ніколи не побачила світ. Але тепер, дивлячись на усе нові й нові назви творів, які з’являються друком у провідних українських видавництвах, слухаючи в соціальних мережах захоплений вереск видавців і редакторів з приводу чергової книжкової новинки, я не раз перепитую себе – чи справді аж так пофортунило цим оспівуваним музами маркетингу і невтоленним бажанням заробити авторам? Чи будуть вони такими ж щасливими років через двадцять, перечитуючи свої опуси, як був щасливий я, палячи невидану базгранину? О, ця загадкова хіть писати, цей неназваний у жодному катехизмі, а проте реальніший за земне тяжіння  смертний (чи безсмертний?) гріх самозакоханого споглядання власного імені і фото на обкладинці книги, яку можна поставити поруч із томами Джойса, Кафки, Ернста Юнґера або навіть Германа Броха!

Читати повністю