1. Герман Гессе, “Гра в бісер”, 1978

Цю книжку протягом життя я перечитував незліченну кількість разів, щоразу знаходячи в ній пораду, розраду і відповідь на питання, які особливо боляче допікали тієї миті. Сьогодні вона так само актуальна, як і в 1943 році, коли вперше з’явилася друком. Насамперед через критику так званої “фейлетонної доби”. Всі закиди, які Гессе робив бездуховній, поверховій і примітивній “фейлетонній добі” 20-30-х років ХХ століття, ще більшою мірою стосуються нас, мешканців “інтернетної доби”. Рецепти виходу з кризи, запропоновані Гессе, так само залишаються чинними до сьогодні. Більше про значення “Гри в бісер” і мою любов до неї можна прочитати тут

2. Богдана Матіяш, “Розмови з Богом”, 2007

Коли я вперше прочитав цю книгу глибоких, сакраментальних поезій, то не повірив своїм очам, настільки радикально відрізнялася вона від текстів сучасної української літератури, всуціль просотаних дешевим цинізмом, брудною кльозетовою лексикою, бездарним блазнюванням і маніакальною самозакоханістю. Важко було повірити, що авторка таких поезій, схожих на кращі сторінки містичних творів Терези Авільської, Катерини Сієнської або “Бесід душі з Богом” святого Авґустина живе і творить поруч із нами, пишучи вишуканою, рафінованою мовою про найчистіші речі на світі. Це вкрай довірливі і відверті розмови про найсокровенніше – з Найсвятішим. Епатажних поетичних книг, які виходили в світ усього-на-всього 10 років тому сьогодні ніхто, крім літературознавців, не пам’ятає. Натомість “Розмови з Богом”, які нікого не збиралися зачіпати і дратувати, стають дедалі потрібнішими для душі, як хліб насущний дійсно доброго і дійсно важливого письма. Більше про “Розмови з Богом” – тут

3. Микола Зеров, “Твори в двох томах”, 1990

Завдяки цьому двотомнику я сам почав писати сонети і літературо-критичні статті. Часто повертаюся до нього, перечитую, щоразу знаходжу щось нове, чого не помічав раніше. Цього року, наприклад, я зауважив, яким глибоко віруючим християнином був Микола Зеров; про це свідчать численні образи і алюзії, відверті і приховані цитати. Зрештою, свою власну трагічну долю і долю Розстріляного Відродження він розглядав через призму євангельської парадигми:

Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,
Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас пересторогу півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи…

4. Томас Стернз Еліот, “Вибране”, 1990

Це був перший (і, в принципі, єдиний) більш-менш ґрунтовний том видатного поета в перекладах українською мовою. Найулюбленіші там – поеми “Великопісна середа” і “Чотири квартети”. Може статися, що це взагалі найкраще з усього, що написав Еліот, якщо не рахувати його літературно-критичних праць.

 

5. Ернст Юнгер, “Сімдесят минуло”. 2011

На превеликий жаль і сором, українського перекладу дивовижно гарних, мудрих і спостережливих щоденників, що належать до безсумнівної класики цього жанру, досі нема. Поміж тим, їхній автор – один з найвидатніших німецьких письменників ХХ століття, життя якого саме по собі схоже на захопливий авантюрний роман, до того ж, не один. Отже, доводиться задовольнятися російськими або польськими перекладами поки що – ну, і вчити німецьку, природно.

Розпочинається ще один рік і я, за традицією, перебираю свою книгозбірню. Погані книжки і часописи відкладаю наліво, гарні – направо. Гарні займуть почесне місце на поличках книжкової шафи, а погані вирушать у вогонь. Саме так: я дуже люблю палити погані книжки, милуючись, як нездалі слова і фрази тануть у золотому полум’ї, тішачись теплом, тобто єдиною вартістю, яку вони виявилися спроможними принести в цей світ. Завдяки вогненним жертвоприносинам світ стає чистішим і теплішим, отже, прийнятнішим. А в моїй шафі з’являється простір для нових надходжень. Знаючи про цю палку пристрасть, друзі-письменники дарують свої творіння зі словами: «Прочитай, не сподобається – спалиш у грубі, обігрієш Келію». Я завжди був мерзляком, тому охоче приймаю подарунки.

Є, однак, певна категорія книжок і часописів, які я завжди, без найменшої рефлексії, відкладаю праворуч. Незважаючи на те, що видані вони на огидному папері, набрані блідим і нерівним шрифтом, украй погано зброшуровані і мають купу інших недоліків. Замість того, щоби влаштувати їм визвольне автодафе, я годинами сиджу з клеєм, ножицями і скотчем, зшиваю, підклеюю, випростую зібгані сторінки, одне слово, лікую. Це – найдорожчі для мене раритети, видані, переважно, в 60-80-х роках минулого століття, деякі з них – підпільно. Самопальні переклади з Еліота, «Нарис історії України» Дорошенка, «Бгаґавадґіта» нелегальних на той час кришнаїтів і календар так само підпільних греко-католиків, розрізнені числа краківського «Znak» і варшавської “Literatura na świecie”… За кожним із раритетів – окрема, часто драматична, інколи курйозна – історія. Скажімо, оцю протестантську Біблію я під великим секретом придбав аж у Ґданську – бо в Україні на той час неможливо було знайти Книги над книгами. А січневе число “Literatury na świecie” за 1985 рік, присвячене творчості Езри Павнда, мені подарував Юрко Винничук – і добре, що подарував, бо звідтоді презентабельного зібрання творів цього майстра (Павнда, не Винничука!) так і не з’явилося українською мовою, як не побільшало і перекладів з Гайдеґґера… І взагалі, як подумаєш, скільки заповіданого не з’явилося за ці роки – або зникло – або деградувало, то голову схопивши в руки, дивуєшся. Хоча дещо все-таки збулося, як нагадує двотомник Ґарсія Лорки, без найменших сентиментів поцуплений мною з міської бібліотеки. Втікаючи від гонитви розлюченого рою бібліотекарок, я опинився тоді аж у пивному барі, де приблудний пророк стверджував, що за тринадцять літ Україна стане незалежною. Нечувана, як на 1978 рік, єресь… А ось – саморобна «Автометодика» мого покійного друга Володі Кашки, який так і не дочекався книжок своєї прози за життя. Ще б трохи – і нас, безтурботних поетів, бездомних пророків зачепила би бездушна комуністична м’ясорубка, може, це мало статися у 1984, орвелівському році, коли Кашку посадили “лікуватися” від алкоголізму.

 

А може, нас мали накрити у 1991, якби серпневий “путч” виявився не інсценізованим, а справжнім. І двома роками умовно ми б тоді, ясно, не відбулися. Ідеологічні гасла, якими у “цій країні” (як величав її один з власних президентів, та й не він один, не прислухаючись до обертонів страхітливої алієнації, які закладає отаке називання речей “своїми” іменами) – прикривається та чи та влада, є неістотними, саме тому їх так безтурботно легко змінюють і зрікаються. Істотними є “довгі тривання” (Бродель), відомі і невідомі нам внутрішні процеси здобуття, тримання і передачі влади та багатства, перманентна тактика й “моментократія” замість стратегії, курсу, інших зримих речей, які можна було би проконтролювати.

 

Жити у “цій” країні, знаючи про такі – і значно огидніші та моторошніші – речі. Серед докорінної просотаності корупцією, серед засадничо неправового способу мислення і дій “співгромадян”. Творити у такій країні, “цією” мовою, спостерігаючи за дедалі швидшою її деградацією і вимиранням, за дедалі нижчим інтелектуальним рівнем літератури і звичайної колись товариської бесіди…

Перебирати бібліотеку.

Писати до щоденника.

Плекати свій сад.