Я й досі тішуся, що свого часу встиг подякувати Михайлові Москаленку за його неоціненні переклади Сен-Жон Перса. І взагалі, та тривала розмова в одній з кав’ярень на Прорізній залишається у пам’яті як одна з найважливіших зустрічей та подій у житті. Тільки ті, хто змушений був вивчати у школі монструальні вірші на зразок “Партія веде”, зрозуміє, яким одкровенням і даром були для нас, 15-20-літніх поетів, публікації у “Всесвіті”, очолюваному Дмитром Павличком наприкінці 1970-х, а серед них – переклади Москаленка, якого хтось із друзів-поетів (Олег Лишега? Ігор Римарук?) напівжартома називав сірим кардиналом Київської поетичної школи.

І ось, знову зима, сніги, часопис, який несподівано виринає з архівного забуття, озиваючись вишуканою українською мовою, мовою Євгена Поповича, Михайла Москаленка, інших видатних перекладачів, які на своїх плечах донесли до нас, молодших, найкращі твори світової літератури.

А потім прийшли сніги, перші сніги відсутності, на великих полотнищах, витканих дійсністю і снами; і все горе, покладене на людей пам’яті, торкнуло свіжістю білизни наші скроні. І сталося те вранці, під сірою сіллю світанку, раніше шостої, наче в притулку долі, у місці благодаті й милосердя, де вивільняти можна сонм величних гімнів тиші.

І всю ніч, без нашого відома, під тим гордим пір’їстим подвигом, що високо підносить руїни і тягар душі, високі міста з поточеної світляками пемзи не уривали зростання та піднесення, і забували про свою вагу. І дещо про це дізнались лише ті, чия пам’ять непевна і розповідь хибна. Участь духу в оцих нечуваних речах нам невідома.

Читаючи ці рядки, відчуваєш легке сп’яніння. Це добре, вистояне вино мови, це високі зразки поетичного мешкання у бутті, які додають сили жити навіть у нестерпному неминучому.