Сьогодні зателефонував вельмишановний Леонід Фінберг і повідомив радісну новину – у видавництві “Дух і Літера” вийшла друком книга спогадів про Ігоря Римарука. Сердечно вітаю всіх причетних! Символічно, що спогади з’явилися напередодні роковин смерті поета (3 жовтня 2008 р.) – як наш спільний уклін тому, кого неможливо забути. Мені випала честь упорядковувати цю книгу, додаю своє переднє слово.

***

Від упорядника

Спогади – жанр переважно елегійний і ностальгійний. Осяяні призахідним світлом далекі події часто постають у нашій пам’яті вищими й величнішими, ніж були насправді, банальні пиятики здаються репліками з платонівського «Бенкету», недобрі випадки мізерніють і самознищуються. Притискаючись чолом до шибки пам’яті, ми впізнаємо дорогі, безповоротні постаті нашої юності, які декламують вірші на київських вулицях, сміються і п’ють дешеве вино, сумують через невимовні або неназвані причини, діляться останніми копійками, розповідаючи про плани на майбутнє, якого їм так і не судилося звідати.

Вона й досі біжить, котиться, танцює на засніжених майданах, та неповторна й безсмертна юність, воно й досі ллється там, легке вино буття юними, буття поколінням поетів, буття тими, кого в одному з віршів Ігор Римарук звав «Братове…».

«Співчуваю тобі, – якось сказав Ігор після публікації у “Критиці” моєї рецензії на «Дискурс українського модернізму» Соломії Павличко. – Бачу, що доводиться ділити єдине письмо, писати лірику і водночас критичні статті й інтерпретації. Здогадуюся, як це насправді тяжко».

Я тоді всміхнувся і навів приклад Томаса Стернза Еліота, якому чудово вдавалося поєднувати обидві іпостасі: поета й інтерпретатора поезії. Але Ігоря, схоже, цей приклад не переконав. Задумливий погляд із-за товстелезних скелець окулярів говорив, що він знав іншу правду, більшу за досвід Еліота.

Цю розмову і цей погляд я згадав, коли Леонід Фінберг запропонував мені упорядкувати книжку спогадів про Римарука. Сама по собі блискуча ініціатива, адже минає вже вісімнадцять років від дня смерті нашого винятково обдарованого поета, а спогадів про нього – малесенька щупта, і це не може не засмучувати. Товариське коло вісімдесятників помалу звужується, одні відходять назавжди, інші за повсякденними клопотами дедалі ближчої старості не можуть виразно розповісти, у чому ж конкретно полягала винятковість і цінність Римарука у їхньому й загалом літературному житті, отже, том спогадів про одного з найкращих наших поетів, редакторів, видавців дуже на часі. Але мені ніколи раніше не випадало займатися мемуаристикою і, якби йшлося про когось іншого, я одразу відмовився би від втілення такого задуму.

Натомість я одразу, не замислюючись, погодився. Адже йшлося про Ігоря. Ігоря, який запропонував мені видати першу поетичну книжку. Ігоря, який друкував усі мої тексти в «Сучасності» і, хоча в лихі дев’яності роки нікому не платили гонорарів, він, мовчки всміхаючись, завжди давав якісь двадцять-тридцять доларів за кожен текст, що для мене в умовах тогочасного лихоліття було дієвою відповіддю Бога на прохання про хліб наш насущний. Я багато чим зобов’язаний Римаруку, але насамперед тим, що він сформував чітке відчуття приналежності до когорти вісімдесятників, у якій, здається сьогодні, взагалі не було бездарних ав­торів.

Отже, я погодився зайнятися збиранням та упорядкуванням книжки спогадів – і анітрохи не шкодую про це. Насамперед тому, що завдяки текстам, представленим у цій книжці, образ Ігоря Римарука постав переді мною як живий, змушуючи не раз усміхатися або тамувати підступні сльози. (На превеликий жаль, у книзі бракує текстів кількох людей, які могли би пролити більше світла на постать Римарука. Дехто одразу відмовився писати, дехто пообіцяв, але не дотримав слова, хоч очікування на обіцяні спогади до неможливого сповільнило процес упорядкування. У цьому контексті надзвичайно зворушливим є вчинок Юрія Андруховича. Пам’ятаючи, що термін подання збігає 31 грудня, він надіслав мені свій текст якраз у новорічний вечір, чим зробив один з найкращих подарунків).

Я цілком погоджуюся з думкою Сергія Жадана, який зауважив, що поети вісімдесятих були останнім справжнім поколінням у вітчизняній літературі. Ті, хто прийшли згодом, були не гіршими поетами, часто пишучи значно кращі й вправніші тексти; однак суцільної течії вони не створювали, особливої єдності стилю й світовідчування між ними не було. Якби хтось із них звернувся до решти зі словами «Братове», його просто не зрозуміли б або висміяли би. Як на мене, це сталося саме тому, що їм не поталанило мати свого Римарука – доброго редактора й видавця, вдумливого читача, неймовірно ерудованого й задушевного співбесідника. Адже в кожного з вісімдесятників був свій Римарук. І кожен відчував, що він найдорожчий для Ігоря, що він хоче і може всю вічність говорити саме з тобою, саме з тобою цмулити каву та коньяк, саме з тобою блукати хоч київськими, хоч львівськими, хоч чиказькими вулицями. Що саме твої вірші найцінніші для нього, що їх негайно треба опублікувати у «Сучасності», «Світо-виді» або видати в поетичній касеті видавництва «Молодь». А отже, життя вдалося і має сенс.

Часто, читаючи спогади, представлені в книжці, особливо ж написані вісімдесятниками, я схвально кивав головою. Мабуть, найдорожчими і найближчими для мене були тексти Юрія Андруховича, Петра Мідянки, Миколи Рябчука, Тетяни Маленької, Галини Стефанової-Веретельник. Я теж бував на тих засніжених ірпінських семінарах творчої молоді, так само сидів з Ігорем у кав’ярнях поблизу видавництва «Дніпро», теж блукав Андріївським узвозом, заворожено слухаючи, як Ігор на ходу читає «У підземному світлі, в скляному тремтінні раптом вилущить з мармуру око сова…». (Перед цим ми говорили про сонет в українській поезії. Ігор, хитро примружившись, запитав: «А ти звернув увагу, що це теж сонет?» – і почав читати один із моїх найулюбленіших віршів; я мусив признатися тоді, що не звертав уваги на побудову. Згодом, читаючи й перечитуючи Римарукові збірки, я не раз зауважував, що сонет у нього – одна з найпоширеніших форм). Інколи одна тільки фраза в спогадах коштувала цілого тому мемуарів.

Проте у книжці представлені й інші тексти, які відкрили для мене Ігоря зовсім з іншого, маловідомого боку. Йдеться насамперед про розлогі, як добрі джазові імпровізації, роздуми Юрія Буряка, які є міні-енциклопедією літературного життя Києва 1980-х років і містять дорогоцінні подробиці тогочасного поетичного побуту, інформативні згадки про видавничу ситуацію у видавництві «Молодь», де якийсь час працював Римарук, про книгарню «Поезія», курйозні пригоди молодих літераторів тощо. Знову ж таки, дивовижно гарні спогади Маріанни Кіяновської відкривають образ Римарука знайомого і незнайомого водночас, загадкового й навіть таємничого. Зрештою, при всій відкритості до друзів, в Ігореві завжди залишалося щось несказане, недоговорене, доточуване його проникливим поглядом і мовчанням, якесь особливе, містичне тепло серця, якесь по-неземному заломлене світло.

Довший час я не міг провідати могилу Ігоря Римарука на Личаківському цвинтарі у Львові. Це сталося вже на початку повномасштабної війни, у травні 2022 року. Неподалік від місця, де навіки оселився один із моїх найдорожчих друзів, цвіла вишня. Щойно я підійшов до могили, повіяв вітер, такий божестве́нний вітер, що на мене полетіла ціла хмара пелюсток, обсипаючи з голови до ніг, обіймаючи, радіючи…

– Ти бачиш, як Ігор тебе зустрів? – приголомшено сказала моя дружина. Але я тільки мовчки кусав губи, не в змозі вимовити ні слова у відповідь.

Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю