Похилий вік – дивина не тільки для Юнґера. Інколи здається, що навіть цей день неможливо дожити до кінця, який уже там біблійний вік. Але одного знаменного дня з плетива мікротріщин, що ледь помітно, та наполегливо роками засновували знайоме обличчя в дзеркалі, виринає невідомий лик: не той, ким ти був, а той, ким ти став. Це вже з ним доведеться звікувати решту життя. Від нього нікуди подітися. Віднині старість повсюдно й повсякчасно буде пов’язана з твоїм усталеним «я», стане твоєю невід’ємною складовою та зримим підсумком. У певному сенсі відтепер ти і є старістю, втіленою з поняття у феномен. Не абстрактною темою для роздумів або чужою, зазвичай байдужою й нудною проблемою з пересуванням і забуванням, а своєю й рідною кондицією – своєрідною, якщо можна так сказати. Скасувати віддзеркалення, вистрибнути з себе, відмолодитися неможливо за визначенням. «Невже це ти?» – з острахом і легкою гидливістю питає себе заплутана в тенетах зморщок душа, коли її застає громоподібне мовчання фатальної миті розминання з дотеперішніми уявленнями про власну ідентичність.
Текст повністю
Костянтин Москалець 