Герман Гессе

 

Цю книгу мені подарували 21 січня 1979 року. Кілька місяців по тому, під час чайного ритуалу, я сказав: «Браття і Сестри! То є найголовніша книга мого життя. Вона має назву „Гра в бісер“. Її написав Герман Гессе». У чашку із чаєм скрапували вишневі пелюстки. На Сході яснів вузенький серпик триденного місяця-молодика. І Сестра Тома була вбрана в найкраще своє кімоно. Вчитель промовчав. Він знав, що я не помиляюся.

 

«Гра в бісер» допомагає виробити критичне й відсторонене ставлення до нашої «фейлетонної доби». Завдяки моделі розуміння, створеній Гессе, я збагнув, що недовіра, часто — відраза до ненастанної зливи масової літературної продукції і, відповідно, до небувалого знецінення слова, має підстави, що відраза та спротив усюдисущому базіканню дилетантів не є моєю приватною ідіосинкразією, а, навпаки, свідчать про здорову реакцію на ненормальні речі. Я навчився відрізняти справжніх гравців у бісер від їхніх численних імітаторів, продажних і несумлінних письмаків, отже, зосередив увагу на перших, ігноруючи других. Адже те, що не можливо інтегрувати, слід ігнорувати.

Ті, справжні, були громадянами розсіяної по світі Речі Непосполитої, і я вирушив на пошуки їх. Я багато подорожував, ще більше читав, частіше слухав, аніж говорив, на самоті уважно зважуючи почуте й прочитане, пригадуючи характерні риси співбесідників та авторів, відчитуючи їхні несвідомі мотивації, вгадуючи тип, до якого вони належали. За чверть століття я знайшов майже всіх персонажів «Гри в бісер» — Магістра музики та Плініо Десиньйорі (не одного!), Карла Ферромонте та Фріца Тегуляріуса (також не одного), отця Якоба й Магістра гри в бісер Томаса фон дер Траве (його земне ім’я — Ганс-Ґеорг Ґадамер, і він, на жаль, також нещодавно помер). Понад те, у кожному окремому періоді життя я сам ставав (або, сподіваюся, ще встигну стати) котримсь із тих персонажів. Найбільше мені сподобалась іпостась Старшого Брата. Я побудував Келію Чайної Троянди й десять років прожив у ній, вивчаючи «Книгу Перемін» та медитуючи серед Сестер Сосон. Я навчився варити юшку й чай, збирати хмиз, стежити за погодою та користуватися китайським календарем. Але настав час покинути й цей щабель.

Одне з головніших послань «Гри в бісер» полягає в означенні загрозливих для культури тенденцій, які на повну силу виявили себе сьогодні в масових суспільствах «цивілізації смерті»: «Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в паперовому світі фейлетону, який вони самі ж і збудували, цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі». Створюючи інтелектуальну утопію, Гессе якраз і пропонував можливий за певних обставин вихід із глобальної кризи. Його пропозиція полягає у свідомому самообмеженні духу, у видобуванні своєрідного екстракту з довгих тривань світових культур, у створенні тривкого канону духовних цінностей. Як різновид світського Причастя, той канон мав би бути непідвладним змінам пізнавальних парадигм. Хорал Баха, вислів Миколи Кузанського або ритуальна схема китайської садиби однаковою мірою випромінювали б вічну актуальність, надану їм приналежністю до Гри в бісер. Далекосяжна відмова від створення нових мистецьких творів, запропонована Гессе і реалізована, скажімо, Селінджером, ґрунтується на глибокому герменевтичному досвіді наявності теоретично безмежної кількості осмислень, спрямованих на вже наявні шедеври. Створений текст (соната, картина, символ віри, математична формула тощо) раз і назавжди залишається плідним для розуміння, а інтертекстуальність відкриває просто таки неозорі обшири для осмислення. Якраз гра осмислення, одна й та сама і щоразу нова, вічно прирощує буття твору, розриваючи погану безкінечність набридлої апорії між консерватизмом із його зберіганням і пафосом скарбнички та лібералізмом із його культом tabula rasa.

Однак Гессе був надто проникливим мислителем, щоби не помітити інших проблем, котрі причаїлися в створеній ним моделі. Безкризове життя духу потенційно містить у собі застій і виродження, яскраво проілюстровані постаттю Фріца Тегуляріуса. Уникання смерті обертається найбільшою небезпекою для цього життя. Адже бажання померти нерозривно пов’язане з потребою нового пробудження, нового початку. Як не парадоксально, криза є великим благом: тільки подолання її засновує тимчасову стабільність. Йозеф Кнехт віч-на-віч стикається з проблемою безплідності, вже знайомою попереднім Магістрам гри. Пережити цю проблему як свою власну, відчути рятівний страх перед нею та врешті прийняти її як екзистенційний (а не лише культурний) виклик може окрема особистість; для касталійського загалу такої проблеми не існує. Гессе вкладає до Кнехтового серця рішення, яке вражає радикальністю, скільки би ми не перечитували цей роман: «постарівши і стомившись, він складе з себе високе звання того самого дня, коли компонування щорічної Гри здасться йому обтяжливим обов’язком, і він не знатиме, яку тему для неї придумати». Задля подолання духовної безплідності й застою, Кнехт відважується взагалі покинути Касталію, цю крихітну вічність — і пірнути до смертоносних, але заразом і життєдайних вод історії.

Чверть століття тому я не повірив цьому фіналові. Наші тогочасні проблеми пролягали в принципово відмінній площині: у неможливості модернізувати культуру через тоталітарний прес комуністичної влади, у неможливості вільної самореалізації, у відсутності свободи слова й альтернативних джерел інформації. Опираючись запропонованій версії реальності, ми знаходили свою Гру в бісер у несанкціонованих державою формах творчого вияву — у самвидаві й чайних ритуалах, у цілонічних дискусіях на заборонені теми, у поширенні нелегальної літератури й нелегальних духовних практик. Наша вимушена безплідність і непомітність зумовлювалися насильством влади, а не аскетичними розкошами самодостатнього духу. Проблема старіння та вичахання культури, не пережита на особистісному рівні, здавалася другорядною, аж доки не пов’язалася з проблемою перервності («Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу уламків знань та наукових вартостей»).

По-справжньому це наздогнало мене котроїсь листопадової ночі, коли я дочитував монументальну працю Ернста Роберта Курціуса «Європейська література і латинське середньовіччя». На противагу безперервній, хоч нерідко й прихованій тяглості європейської традиції, блискуче змальованій Курціусом, Україна тоді постала для мене як суцільна перервність, як дискретність нерегулярних спалахів, інколи самоспалень, але частіше таки спалень і руйнувань. Може, найкраще сказав про це Василь Стус у нотатках «З таборового зошита»: «Нестерпно докучили уламки доль, ламані лінії бажань і звершень, гримаси наслідків. Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але — чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки що його не видно».

Бажання створити на теренах України передумови для безперешкодної, вільної в усіх значеннях гри духу, для тяглого життєвого пориву видалося заздалегідь приреченим. Хіба не зазнали тут нищівної поразки Микола Зеров і той-таки Стус? Пощо всі наші вірші й новели, статті та есеї, пісні й молитви, осягання Кантів і Курціусів, коли відсутня реальна спільнота, спільний комунікативний код, коли відсторонена й законсервована Касталія бачиться виходом, а не пасткою, якою вона постала для Йозефа Кнехта? Який сенс писати далі — вимираючою, знехтуваною, часто зненавидженою мовою, серед винародовленого й послідовно еклектичного та амбівалентного населення? Не заглиблюючись у відтворення всіх тодішніх міркувань, не чужих для багатьох моїх друзів, чудових гравців у бісер, зазначу лишень, що скінчилися вони пригадуванням однієї знаменної дати: «Гру в бісер» надрукували 1943 року. Оргію смерті та страхітливих руйнувань, яка на той час панувала у світі, нема з чим порівняти. Старий Гессе з усією можливою ясністю знав про це, прекрасно розуміючи, що живе серед кошмару наяву. Його мучило безсоння та назбирані за вік недуги, а ще — мільйони смертей, яким він не міг запобігти. Цей вічний аутсайдер відчував болісну причетність до жертв голокосту, до дітей, що стали димом, до книг і картин, які також стали димом, до поетів і філософів, які вже нічого не скажуть і не напишуть цією — зненавидженою — німецькою мовою.

І все-таки він продовжував мережити свій рукопис, ретельно описуючи розсипини золотих рибок у сонній темряві мурованого басейну, гіркувато-солодкий запах свіжозрізаної бузинової гілочки й перші акорди Шубертової пісні, що пахнуть точнісінько так само; і світську святість Магістра музики, і офірування заклиначів дощу, і сміх індійського йога, котрий у відповідь на стражденну сповідь Даси про нестерпну тяготу буття вигукує: «Майя! Майя!»

А рокований на розстріл Зеров, котрий перекладав вимираючою українською мовою «Енеїду» Вергілія в радянському концтаборі — хіба він чинив не те саме, що й Гессе? Або Стус, котрий долав ізоляцію в карцерному пеклі створенням високих поетичних шедеврів, які загинули разом із ним — хіба він чинив інакше? Як би можна було назвати цей чин, подумав я, як би його найвластивіше окреслити?

Коли стільки крові довкола, коли всі обставини складаються несприятливо, коли друзі стають провокаторами й викажчиками, коли наруга влади не залишає видимих святинь, нічого доброго, нічого істинного, коли прекрасне витіснене порнографією, а піднесене — кровожерними плакатами або брехливими рекламами, коли слова «батьківщина» й «народ» означають неприйнятні речі або взагалі нічого не означають, коли повсюди тотальне стеження та зрада, і брутальне вбивство найвідвертіших, тих, хто насмілився сказати про все це вголос, коли все це триває роками, десятиліттями — як тоді називається автономний чин інтелектуала, зосередженого на примноженні смислів, на видобуванні їх зі свого все ще совісного й розумного серця? Як називається це перебирання незримих кульок інтелектуального ружанця, ця завороженість невагомими снами смислу, виснуваними з нестерпної дійсності страждання? Адже страждання завжди осібне й одиничне, ним неможливо поділитись, його неможливо виповісти; натомість смисл є сном, побаченим спільно. Нема нічого гіршого за покару без вини й муку без смислу, за життя без плоду, у стократ більшого від біологічного народження, посіяного випадковістю. Примноження життя ніколи не відбувається через задоволення фізичних потреб, якої різноманітності їм би не надавати. Тільки через доповнення у створеному самотужки смислі це життя перестає бути смертю. Тому відсутність реальної спільноти й фізично досяжної Касталії, відсутність актуально сущих реципієнтів твого смислу не є аж такою істотною: зустріч і діалог відбувається повсякчас у надсущному, трансцендентному смислопросторі Гри. Мусиш тільки відважитись одного разу та вступити до неї без решти. Твій Стус і твій Зеров, твої Гессе й Курціус, а через них усі двадцять шість століть європейської літератури щомиті відкриті для доступу. Смисл цієї гри більший за поодинокі сумніви й хорові вироки культурі, тому що Гра ця, на відміну від випадкового існування, не закінчиться ніколи. Ось чому наш чин називається подоланням абсурду засобами Гри в бісер. Це буття грає.

 

Вчитель промовчав. Він знав, що я не помиляюся.

— Ти гарно говорив, — замріяно сказала Сестра Тома та простягнула мені жовту хризантему.

— Дякую, Сестро; але де ти знайшла таку розкішну хризантему? Адже зараз весна, — вразився я.

— Зараз осінь, — м’яко заперечила вона. — Поглянь довкола.

Я обвів поглядом наш сад. У ньому не було жодного листка, тільки рясний бісер туману звисав із тоненьких вишневих галузок. Ближче до Заходу стояв вузенький місяць на спаді. Я зауважив сіточку зморщок під очима Сестри Томи, акуратну латку на єдиному в неї святковому кімоно, тільки тоді зрозумівши, що двадцять п’ять років Гри не минули безслідно.

І я зробив іще один ковток чаю.

Швидкі мокрі сніги летять за вікном. Навмання розгорнув Лукашеві переклади з Аполінера, натрапив на “Кортеж” – і здивувався на мить, такою свіжістю війнуло від цього вірша, який, виявляється, живе всі ці роки на нижньому поверсі свідомості, асоціюючись із “чайними церемоніями”, голосом покійного вже, на жаль, Кашки, з посмішкою Туза і загадковим мовчанням Томи, з часом, де всі ще живі і здорові, неушкоджені ні алкоголем, ні бідністю, ані психопатичними, чи будь-якими іншими виразками… Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.

Хоча по-своєму то був зворушливий жест: ти намагався воскресити те, з чим ототожнював себе протягом усього попереднього життя. Ти хотів законсервувати тодішню ідентичність – і дуже швидко переконався, що спізнився, що її неможливо законсервувати, що не варто цього робити – тому що законсервована, зупинена в часі ідентичність гине, як гине людина з навіки затамованим подихом. Я ніяк не міг погодитися, що свобода – така, якою вона мені бачилася – не означає безпеки. Я ніяк не міг визнати, що ідея, якщо це справжня ідея, а не ілюзія, повинна актуалізуватися в часовій, “історичній” реальності, що ідея – то не причина і не наслідок, а мета, яка надає форми аморфній реальності, і саме тому, для теперішнього існування, Царство Небесне виглядає розташованим попереду, – хоча це “виглядання”, “вигляд” – лише умовність, необхідна для орієнтації в мові і у власних інтенціях. Бо, кажучи інакше, Царство Небесне є повсюди і завжди, от як синє небо над головою. Я впізнавав обриси Царства і Міста – а відтак, вважав, що я вже знаю їх, що я вже там був, що це щось на зразок наперед даного досвіду, вродженого знання тощо. Слід зазначити, що протягом людського бування не я один помилявся подібним чином. Це характерна помилка часової істоти, для якої досвід часу і пам’яті є досвідом лінійного часу і досвідом пам’яті про те, що було. Це крапелинка Божої крові, яка тече в наших жилах, вміє пам’ятати отак. Тому що важко, неможливо пояснити: часова, скінченна, смертна істота пригадує, впізнає і розрізняє обриси того, що є вічним, безмежним і безмежно живим. Озираючись на свій тутешньо-теперішній досвід, вона вважає, що впізнавання-пригадування – це озирання назад, на те, що передувало її народженню в людському тілі. Але вона не розуміє, що ця властивість і те, що називається “пам’яттю”, є значно ширшим, інакшим баченням, баченням цілісним, голономним, баченням з погляду вічності, центр якої всюди, в будь-якій довільно обраній точці, в будь-якому місці часу. Людська мова має безліч розрізнень, надмір символів, які розтинають споконвіку цілісне і затемнюють його ясну природу. Одне називається “пам’яттю”, інше – “уявою”, ще інше – “досвідом”, ще інше – “річчю в собі”, ще інше – пізнанням, ще інше – непізнаваним… Але ці імена не стосуються безпосередньо того, що вони означають. Мова має власний час і власний простір, усі ці слова – тільки дороговкази, спрямовані в різні боки. І це теж правильно – тому що центр повсюди, як повсюди синє-синє небо, як повсюди Царство Небесне. Треба тільки йти достатньо довго, між нами кажучи – ціле життя, аж до смерті, треба йти, споглядаючи, пізнаючи, впізнаючи, пригадуючи, щоб нарешті одного чудового дня нарешті опинитися там, де ти є від початку.

Хай як це дивно, але якраз запахи і прочитані в юності вірші є чимось напрочуд сталим, може, вічним, може наперед даним даром і досвідом для людської душі, Це прустівська тема. Вона випірнула сьогодні в маршрутці, коли почув пахощі парфумів із забутою назвою; переді мною не постало жодного образу з попереднього життя, але одразу ж увімкнувся той, непередаваний словами настрій, пов’язаний з тендітним ароматом саме цих парфумів. Парфуми виготовляються за певним рецептом. Одні й ті ж інгредієнти запускають у нашому сприйнятті саме ті, а не інші асоціації і почуття, тобто це суто механічний процес, коли зубець шестерні потрапляє в паз, призначений саме для такого потрапляння. Он подивіться на котів, які божеволіють від запаху валер’янки, а чому? Та тому, що саме цей запах є релізером їхньої статевої насолоди. Ми – такі самі коти, які ходять на двох лапах і починають складати вірші або співати пісні (чи писати філософські трактати), почувши в маршрутці саме той запах.  О, Зюскінд неперевершено розвинув цю тему у своїх “Запахах”! Майже те саме – з музикою; ми щоразу слухаємо один і той самий твір за інших умов, можливо, в іншій інтерпретації, і, без сумніву, цілком відмінні від тих нас, які слухали цю пісню або сонату першого разу. Але, водночас, у музичному творі, у вірші, у запахові конкретних парфумів, у сакраментальному смакові мигдалевого тістечка, вмоченого в чай – як і в смакові облатки та теплого кагору – міститься якась містична тотожність, якесь вічне одне-й-те-саме, вічна ідентичність із самим собою, одне слово – вічна самість, як називав її Юнґ. Це якраз те, чого прагне людина – бути справжньою собою в усіх станах, у кожному періоді свого віку – і бути такою вічно. Ця тотожність, неповторність, більш нікому, крім мене, неналежність є святою таїною, вічністю душі, однієї і тієї ж душі в усіх тілах та історичних епохах, до яких вона вселяється.

 

Насправді Львів складається з майже що незліченної кількості Львовів, реальних і уявлюваних, індивідуальних і колективних. У кожного він свій, у всіх він наш. Наша площа Ринок, наш Високий Замок. Не слід забувати, що не наш Львів також існує. Червоний, скажімо, або біло-червоний. Сплавити воєдино цей різноплощинний та багаточасовий феномен доволі непросто, десь так само, як створити з двадцяти двох Україн, описуваних  чи то уявлюваних нашими любими політологами й істориками, одну-єдину батьківщину, придатну для життя серця. Втім, “непросто” не означає “неможливо”.  Завжди можна знайти непередбачуваний ракурс, завдяки якому по-особливому заломлене світло слів і почуттів створює краєвид тільки тобі належної події, що невимушено вписується в панорамну мозаїку історії. Нехай цього разу таким чарівним кольоровим скельцем стане спогад про кімнату, саме ту кімнату, про яку у відомій пісні співає Тарас Чубай. Ну, ви в курсі: “Завтра прийде до к і м н а т и…”.

Наприкінці 80-х років минулого століття я винаймав цю, кажучи по-львівськи, “кавалєрку”, в старому австрійському будинку на вулиці Сковороди. Помешкання було схоже на два трамвайні вагони, зчеплені докупи, довга і вузька вітальня з двома високими вікнами та кахляним п’єцом, ще вужча кухня, де, за моїми підрахунками, жило близько десяти тисяч великих і малих мишей. Серед ночі вони не раз будили шаленим писком, порпанням у смітничці і відчайдушними танцями на кухонному столі. “А, то привиди бавляться”, –  спросоння бурмотів я, заспокоюючи себе, і перевертався на інший бік. Вечорами ж, коли пив каву, найсміливіші з-поміж тих мишенят видряпувалися по холоші джинсів до мене на коліно, з цікавістю розглядаючи поета блискучими мачинками очей, достоту так само, як робить це будь-яка інша публіка на презентаціях книжок. Про декого з моїх хвостатих приятелів трапляються згадки в тогочасних віршах, наприклад, у “Він оселився у покинутому храмі і писав…”.

Писав я на той час зовсім мало. Багато сил забирали концерти, яких ми давали майже щодня по два, мандруючи районними і обласними центрами Галичини.Тому єдине, на що мене вистачало, були курсові роботи для Літературного інституту. І пісні. Я ніколи не збирався пов’язувати життя зі сценою, моїм уподобанням і складові характеру більше пасував письмовий стіл у кабінеті, до стелі напханому чудовими книжками. А все це злегка циганське життя на валізах, по чужих містах і помешканнях, починало вже відчутно дратувати. На підлозі лежали стоси нечитаних томів; заробляли ми добре, я вперше в житті міг не заощаджувати на купівлі книжок, однак вільного часу для читання майже не лишалося. На кухні товклися миші. На душі скребли кішки. Я брав до рук гітару і ділився з нею тим, що було. Своєю невлаштованістю, безпритульністю, самотністю, недолюбленістю. Вночі голосно рипів паркет, часом долинав голос флейти. Я намагався уявити людину, яка грала би на флейті опівночі, мені здавалося, що це дівчина. Сліпа дівчина. Або, може, божевільна. Вона збожеволіла від любові, від нещасливої, думав я, дістаючи аркуш паперу. У неї хронічна депресія і посттравматичний синдром, усе на купу, а подеколи бувають панічні атаки, вона повністю беззахисна у цьому проклятому і прекрасному світі. Хочу її любити, саме таку, вигадану, з тонкими прозорими пальчиками. Хочу її берегти, розповідати історії, від яких вона посміхатиметься і не сумуватиме аж так безнадійно. З цього починається мій роман “Вечірній мед”, який я почав писати у тій кімнаті на вулиці Сковороди, можете перевірити: “Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ[i]…” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, – а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати…”. Про цю ж таки дівчинку йдеться в пісні, яку тепер люблять співати вуличні музиканти, і не тільки вони одні.

Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а тим більше, коли їм ті вірші присвячують. Уже не кажучи про пісні. Озираючись через чверть століття на кімнату, в якій була написана пісня “Вона”, я знову бачу дорогі постаті. Бо міста насправді це не так вулиці і кам’яниці, як голоси і лиця. З первісно хаотичних ліній випадкових зустрічей і знайомств починає снуватися образ стрункого сюжету. Ось Тарас Чубай, з яким ми познайомилися на першому святкуванні дня міста Львова, ось його подруга Алінка. Вони на той час закінчували музичну школу імені Крушельницької, не раз заходячи до мене на каву, часом навіть залишалися ночувати, бо світлового дня було замало, щоб про все переговорити або показати одне одному нові пісні, або пригадати пісні старі. Ось Юрко Саєнко, з яким ми тоді разом працювали в театрі-студії “Не журись!”. Каву з ним ми пили відрами. І не тільки каву. Саме Юрко відкривав для мене справжній Львів – з тісними вуличками, крихітними кав’ярнями, з волоцюгами, кришнаїтами і гіпі, з батярами і єдинорогами, з майстернями художників і віршами Мирослава Кушніра, які багато років зберігала в глибокій таємниці Юркова мама, пані Дарця… Ось Юрко Кох і Влодко Кауфман, обидва безмежно талановиті і відкриті до модерну та людей; якоїсь ночі ми так реготали, розповідаючи одне одному кумедні галицькі історії і анекдоти, що в канапи, на якій я спав, поламалися ніжки; коштувало неабияких зусиль заспокоїти обурену господиню помешкання, розтлумачуючи їй значення вислову “гомеричний регіт”. Ось іще зовсім юний Сашко Неборак, разом з яким я навіки замикаю цю кімнату. Мине багато років, перш ніж вона перестане снитися мені. Майже завжди це був один і той самий сон: я мушу повернути ключа господині, однак не хочу цього робити. А потім усе-таки повертаю, причому з легким серцем. Бо знаю те, про що не здогадується господиня: в мене завжди є вільний доступ до цього помешкання. Тому що до кімнати на вулиці Сковороди можна потрапити через дзеркало, яке стоїть у коридорі. Головне не наступити на якусь необачну мишу.

Там усі молоді і натхненні, там усі живі. Ми читаємо вірші і співаємо своїх пісень. Надворі закінчується епоха комуністичного тоталітаризму, в якій нам довелося народитися, починає гинути держава, яку ми зненавиділи чи не з самих пелюшок. Падає жовтогаряче листя, дзвонять трамвайні дзвінки, Львів пахне ваніллю свіжої випічки, кавою і чоколядою. У вируванні подій і розмов збувається доля.  Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.  Розумієш це, сидячи перед  монітором, дивлячись на фотографію будинку №6, зроблену усевідущим Google. Туди неможливо повернутися, розумієш, вимикаючи комп’ютер, загортаючи книжку, ховаючи гітару в куфер. Хтось казав, що в тій колишній кавалєрці відкрили кав’ярню чи бутік. Але туди й не треба повертатися. Я набираю номер мобільного телефону дружини і чую, як у сусідній кімнаті починає співати “Вону” Тарас Чубай.

– Що сталося? – питає вона, беручи слухавку.

– Я люблю тебе, – пояснюю я.

[i] “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ…” – “О, людино, оплакуй свій великий гріх…”, назва одного з хоралів Йоганна Себастьяна Баха.