Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.
Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.
Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.
Костянтин Москалець 