1. Ходімо на пробіжку. Краще, коли до лісу або парку. Червоне, як мак, сонце встає, несучи добру новину. Завтра – настало! Воно пахне живицею. Ти біжиш, як колись, в армії, і з кожним кроком відновлюєш міцність та затятість. Нас так просто не візьмеш. Ми скинемо надмірну вагу. Ми припинимо нервове заїдання.

2. Слухаймо класику. Щосуботи після прибирання в домі настає година священного відпочинку. Я слухаю Баха. Або Бетговена. Часом – Моцарта. Ще – Гайдна. Багато кого я слухаю протягом цієї години, яка виводить із простору буденності й загрози у трансцендентний світ. Під час слухання класики не треба дивитися на монітор. Гортати нескінченну стрічку фейсбуку або інстаграму. Коли ти слухаєш класику, ти повинен слухати лише її. А очі краще взагалі приплющити. Так швидше визволишся від мальовидел, які на кожному кроці порозставляла Матриця. Так швидше прокинешся від кошмару війни.

3. Весілля ніхто не скасовував. Нещодавно нас із дружиною запросили на весілля. Там панував настільки веселий і безтурботний настрій створення нової сім’ї, що ми на кілька годин забули про війну. Її не було у цьому приязному світі! Саме таким він і повинен бути, світ, створений Богом, а не людьми, – у ньому панує мир. У ньому панує любов. Навіть наступного дня, коли ми прокинулися, на серці було легко. Ми були на святі! Життя все-таки триває. Підіть і привітайте молодих. Подаруйте їм білосніжні квіти. Многая літа! Нам своє робити.

4. Напишіть листа. Майже в кожного з нас позалишалися знайомі у країні, яка розпочала збройну агресію проти нашої Батьківщини. Напишіть їм листа. Поясніть, розкажіть, як це болить, коли гинуть діти та руйнуються будинки, руйнується все дотеперішнє життя. Можете побажати їм покаятися. Хоча я думаю, що там усі невиліковні й ця терапія нічим їм не зарадить. Але вона зарадить вам – виливши душу, ви станете легшими й чистішими. Напишіть їм, що ми не здамося. Напишіть так, як колись чудовий французький філософ Альбер Камю написав у листі колишньому німецькому другові: “Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ. Так, нам довелося піти за вами. Але наш важкий подвиг полягав у тому, щоб, ідучи за вами дорогою війни, не забути про щастя. І серед хаосу й насильства ми намагалися зберегти у серці пам’ять про мрійливе море, знайомий пагорб, усмішку дорогого обличчя. Щобільше, це була наша найкраща зброя, зброя, яку ми ніколи не складемо. Бо в той день, коли ми її втратимо, ми станемо такими ж мертвими, як і ви. Просто тепер ми знаємо: щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові”.

Читати повністю

Читати повністю

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: “Так довго не може тривати”.