Колись, у 1970–1980-х роках це ім’я було паролем, який непомильно вказував на приналежність адепта до священної ложі Високої Поезії, на посвячення у вищу ієрархію знавців сакральних текстів та імен – таких, як ім’я оцього Райнера Марії Рільке або ще Томаса Стернза Еліота, Германа Гессе, Пауля Целана… Виданий 1974 року томик із серії «Перлини світової лірики» був нашим кишеньковим цитатником, книгою відповідей на найболючіші екзистенційні питання, незрадливим орієнтиром у непроглядній пітьмі тоталітарної комуністичної ночі. У школі викладали просякнуті комуністичним пафосом опуси Маяковського, а ми, збираючись щоп’ятниці на кухні у керівника літературної студії, Володимира Кашки, заворожено слухали, як він читає «Сонети до Орфея» або котрусь із «Дуїнянських елегій». Важко переоцінити вплив Бажанових перекладів і його добірної, виробленої мови на формування нашого стилю письма, мовлення та світогляду. Деякі з віршів покійного вже Кашки для мене й досі звучать як віртуозні варіації на рількеанські теми, образи й мотиви: «Осінній день коня рябого / до гілки вечора прип’яв, / на Схід тікаюча дорога / з своїм прощається ім’ям – / і приміряють речі маску Бога».

Тож дивно й зворушливо знову зустріти вірші Рільке у цілковито інакшому часі, в іншій країні, яку з дня на день обстрілюють смертоносними ракетами носії мови Пушкіна, Маяковського й Прілєпіна. Знайомлячись у незапам’ятні часи юності з Іваном Малковичем, я упізнав у ньому «свого» теж завдяки паролеві, властиво, завдяки проникливому читанню елегійного «Червоний барбарис уже достиг…». І ось, через десятиліття, видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» дарує зацікавленому українському читачеві нове, вже третє видання поезій Рільке, де особливу увагу привертає сухе видавниче уточнення: «виправлене, доповнене». Як випливає зі стислої, проте напрочуд інформативної статті Степана Захаркіна, радянське видання віршів Рільке хибувало численними видавничими недоглядами: «Воно рясніє друкарськими помилками, які подекуди спотворюють смисл поетичного висловлювання, іноді змінюють його на протилежний <…> основну їх масу, вочевидь, спричинила неуважність видавничого редактора та коректора». Приклади недбалого поводження з текстами перекладів Миколи Бажана, що їх наводить Захаркін, вражають («адресатка “Реквієму” була вагітною недовго, а не надовго; дотики ляльки (“Дуїнянські елегії”, IV) – це насправді дротики, з яких її зроблено, і т.д.»).

У новому Малковичевому виданні тексти ретельно звірено й виправлено. Окрім широко відомих Бажанових інтерпретацій, на яких зростало моє покоління, сюди ввійшли й інші переклади авторства першорядних українських поетів: Василя Стуса, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, самого Івана Малковича та інших. Це неповторне видання з темно-синьою обкладинкою повертає нас до часу глибокого читання і змістовних роздумів, до діалогу з видатним поетом XX століття, залюбленим, між іншим, у Київ і золотоверхі його церкви, до розмови з людиною, яка, попри невиліковну фізичну недугу, плекала незламний тендітний героїзм.

Читати повністю

P. S. Принагідно висловлюю щиру подяку В’ячеславу Федченкову за чергову відчутну фінансову підтримку мого блоґу; нехай ці гроші повернуться Вам сторицею, дорогий В’ячеславе!