Часом я теж звертаюся за порадою до Штучного Розуму, особливо ж у тих випадках, коли опускаються руки й власного природженого розуму відверто бракує для осягнення деяких політичних подій і тенденцій.
Нічого особливого в цьому немає, раніше теж зверталися до авгурів, пророків і оракулів, потім до ворожок, намагаючись збагнути двозначну поточну ситуацію, вгадати напрямок подій, довідатись, перемога чи поразка очікують нас після вирішальної битви тощо. Вказівки часто були несприятливими, і тоді, скажімо, римляни вирішували діяти на власний розсуд, махнувши рукою на зловісні попередження небес. Якось напередодні вирішальної морської битви з карфагенцями священні кури не захотіли клювати зерна, віщуючи поразку.

“Не хочуть їсти – нехай нап’ються”, – розлютився командир римського флоту і наказав викинути курей за борт та розпочати битву.

Як і попереджали кури, битва закінчилася нищівною поразкою…

Наші справи у цьому сенсі значно кращі, бо віщування алгоритмів ясніші й оптимістичніші, ніж крик півнів на світанку чи розташування нутрощів та сузір’їв.

– Скажи ж мені, Штучний Розуме, коли закінчиться війна в Україні?

– Привіт, це Bing. Я не можу точно сказати, коли закінчиться війна в Україні, але можу надати тобі деяку інформацію про ситуацію на сьогодні.

– Ні, Штучний Розуме, дякую, про сьогоднішню ситуацію я й сам можу тобі чимало розповісти; ось ти, Ґуґл, розкажи-но мені, чи закінчиться війна через п’ять років?

– Чи закінчиться війна в Україні через п’ять років, невідомо. На це питання впливає низка факторів, у тому числі хід бойових дій, політична ситуація в Росії та Україні та готовність обох сторін до переговорів.

Деякі експерти вважають, що війна може тривати ще багато років. Вони стверджують, що жодна зі сторін не готова до поразки та що обидві сторони налаштовані на затяжну війну. Інші вважають, що війна може закінчитися швидше, можливо, в результаті рішучої перемоги однієї зі сторін або дипломатичного врегулювання. Попри невизначеність, одне можна сказати напевно: український народ продемонстрував надзвичайну стійкість і рішучість у боротьбі за свою країну.

– Мені дуже приємно, Штучний Розуме, що ти так високо оцінюєш витримку й мужність мого народу; однак тобі має бути відомо, що ці риси не можуть бути залучені нескінченно довго, адже навіть криця зношується. Що ти порадиш зробити для якомога швидшого досягнення перемоги?

– Ти маєш рацію, витримка й мужність українського народу не безмежні. Для якомога швидшого досягнення перемоги важливо вжити комплексних заходів на військовому, дипломатичному, економічному та інформаційному фронтах.

Читати повністю

Бути н е п о т р і б н и м — такою є троянда, таким став Бог. Класичні зразки дисфункціональності і асоціальності: Бог, троянда; треба брати з них приклад. Бути трояндою-для-себе і трояндою-в-собі. Дух і досі є там, досі або ж знову, переховуючись від плебейських демократичних витівок і фольклорних збочень профана. Там вічно падає значущий сніг, який є вічною красою осмисленості, і та краса вкриває всі бруди, всі несправедливості, нещастя і трагедії, бо сніг сам трагічний у своїй приреченості тут. Сполохи на мить вихоплюють з пітьми тендітне, вутле і незламне, вічно юне і вічно приречене, висвітлюють доцільність граційності і вроджену віру, вроджене знання, сніги, сніги, сніги, туман, вежу, межу, кров дикого звіра, запах свіжої хвої, полум’я свічок, відображене у чарах з вином. На єдину мить сполохи висвітлюють вчення Епікура і багатство католицької меси, осінь середньовіччя і худе обличчя Кузанця, канали Амстердама, книги і лютні, відшукану батьківщину і здобутий нарешті час. Ця мить єдина, але ти встигнеш побачити і вже ніколи не забути срібного хреста, снігу, який тане на темновишневих трояндах біля розчиненого вікна, вузького і високого, червону цеглу муру. Ти встигнеш запам’ятати і вже ніколи не забути, що ми повернемося до нашого Краю, до чистоти вранішніх снігів, що ми повернемо собі наші небесні маєтки, наші бібліотеки і коштовності, силу нашу, легкість і радість — повернемо. Джерела цієї свободи — в нікомуненалежності. Я не належу нікому, крім свого Краю і свого правдивого «я». Кожен відхід, кожна зрада цих двох викликають страх, втрату сили, відчуваються як занечищеність, добровільне запроданство в рабство тутешньому князеві і визнання цього рабства за належний стан самості. Ця троянда — нікому, за словами Пауля Целана.

І тоді на допомогу прийшов дзен – не цей, поширений у соціальних мережах, схожий на м’яку іграшку, з якою затишно засинати, а жорсткий, незатишний і колючий, дзен, від якого неможливо не прокинутись. Це підйом із ліжка о четвертій ранку. Це чотирнадцять годин сидіння у медитації дзадзен щодня. І, відповідно, дикий біль у ногах та спині. Це відсутність ритуальних служб і співів, за які розум міг би схопитися як за знайомий та безпечний поручень. Це наполеглива і тривала фізична робота. (Як тут не згадати давнє християнське правило Laborare est orare – “Трудитися – це молитися”). І збирання милостині. І просвітлення, якщо поталанить. Але про це не треба говорити. І думати теж не треба: “Відкладіть убік роботу вашого інтелекту, волі та свідомості. Перестаньте розглядати речі за допомогою пам’яті, уяви та споглядання. Не намагайтеся стати Буддою“.

Не можна виключати того, що завтра ми можемо зазнати поразки, що навесні Кремль розпочне широкомасштабний наступ в Україні і, за недостатньої підтримки Києва з боку Заходу, розгромить українську армію до червня 2024 року, як пише про це таблоїд Bild та й не він один. Завтра ми можемо втратити все, як втратила все сім’я Шохаку Окумури, священника, співзасновника дзенської громади в США, відомого перекладача творів Догена та Кошо Учіями на англійську. Чи ми достатньо готові бути мужніми аж настільки? Чи ми вже готові піти жебрати? Чи вистачить у нас сили відшукати власний сенс життя в разі російської перемоги? І що вирішать наші гроші, коли ми або наші діти стоятимуть над розстрільною ямою? І який дзен допоможе нам не накласти на себе руки? Чи не повинні ми замислитися над глибшими та справжнішими речами, ніж ті, про які день і ніч самозабутньо воркують безвідповідальні політикани та містифікатори? І чи не повинні ми замислитися вже сьогодні?

Читати повністю

В одному з найвідоміших фільмів Крістофера Нолана «Початок» (2010) серед іншого обігрується мотив так званого тотема, речі, призначеної бути своєрідним якорем, зачепленим за ґрунт неспростовної реальності. Життя є сном, аякже, ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, який написав однойменну драму, вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені, хто по коліна, хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя – це ще не все життя, а повсякденна мана – ще не вся ява сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені і не дуже сновидіння до беззаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральна кістка, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що до тотема не повинен доторкатися ніхто, за винятком його господаря; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) – або ж затягнути у сни власні.

Гадаю, кожен з нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети і годинники, весь цей коштовний непотріб, що , назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття – ще неможливіше, надто багато жаркої пам’яті і неповторних барв почуттів пов’язано з цими дрібницями, надто багато щемких забобонів і тремких надій. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я першим ділом дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема, чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене продовжує дивувати і, не побоюся щиросердого зізнання, зворушувати мало не до сліз те, що гітара тримає стрій. Беру акорд – а вона не фальшивить. Не довіряючи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну – ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Півроку минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, а потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи і сині іриси. Де мене тільки не носило протягом цього часу, яких тільки криз і катастроф не відбулося у країні і на нашій найкращій з можливих планет! Яких тільки переворотів твого світу не сталося завдяки мандрам, зустрічам, сваркам і примиренням, усій різношерстій решті, з якої складаються переконливі й не зовсім сновидіння людського життя. А вона тихо й вірно очікувала свого часу у чохлі, наполегливо тримаючи правильний стрій, щомиті готова грати далі, щомиті готова знову бути носієм музики. Ця по-своєму відчайдушна і героїчна готовність бути, готовність продовжувати мелодію саме з тієї ноти, на якій ти закінчив гру півроку тому, часто нагадує мені розповідь Мартіна Гайдеґґера про його хатину у горах Шварцвальду. «Подеколи працю в горах доводиться досить надовго переривати – там, унизу, треба викладати, вести переговори, писати відгуки, їздити з доповідями. Але щойно я повертаюся нагору, у перші ж години весь світ колишніх питань знову зусібіч оточує мене в хатині і при цьому у тих самих словесних відбитках, у яких я залишив його», – писав філософ у «Творчому краєвиді».

Без цих надійних якорів – без гітари, без хатини у горах, врешті, без іграшкової металевої дзиґи – так легко загубитися у примарних світах неавтентичного існування, де всі – як один, і ніхто – як він сам. У світах, де правують чутки, плітки і обмови замість певних відомостей, де лиця міряють, як медичні маски, у світах, де забагато шумовиння пустопорожніх слів, а первісної тиші, з якої одної може народитися істинне Слово, взагалі не чути ніколи. Тому міцніше стискаймо свої чарівні тотеми, грифи гітар, кулькові ручки і хто там ще якими амулетами багатий, пробираючись крізь хаотичну плутанину віртуальних лабіринтів ілюзії до певного світла і надійного ґрунту реальності. Тільки при тому світлі зникають примари. Тільки на тому ґрунті життя перестає бути сном, стаючи самим собою.