Month: Листопад 2024

День поцілунків


Богданка і я

Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.

Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату… Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем!

На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають “прокляті” питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що “пекло – це інші”.

Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи.

Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: “Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. (…) Україна – це Росія”.

Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.

– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.

Читати повністю

Галактика Баха


Bach

Я не розумію людей, які слухають музику фоном, готуючи страву на кухні або читаючи книжку чи дивлячись телевізор. Вони слухають – і не чують. Авжеж, на пробіжках, у маршрутках я теж слухаю транс, божевільно швидкі ритми якого додають завзятості й витривалості, однак Баха так не слухають. Для Баха потрібні зосереджені чування і вчування, благоговіння й шанобливе схиляння, в цілковитій тиші, притаманній неспростовній присутності священного.

Звісно, що, окрім Баха й трансу, я люблю й іншу музику. Самозабутні сесії з симфоніями Гайдна не раз витісняють драматичні й романтичні бурі Бетговена, а на зміну їм приходить щемкий плач Дідони з опери Перселла або вмиротворений неземним спокоєм клавесин Фрескобальді, під смарагдові звуки якого так люблять танцювати ангели, або ж скрипковий сон сонат Кореллі, або велич “Месії” Генделя. Проте, коли з’явився інтернет, а вслід за ним Spotify, стало зрозуміло, що весь цей океан музики неможливо випити одним ковтком, принаймні протягом одного людського життя, хоч як старайся. І тоді знову довелось повертатися до вимушеного мінімалізму. Я зупинився на Майстрові.

Звідтоді майже щосуботи протягом семи років і п’яти місяців я влаштовував собі музичний шабат. Це була відмова від прослуховування будь-яких інших записів на користь 171 диска повного зібрання Баха. Добірне ґроно виконавців, понад дві сотні кантат (їхнім виконанням диригував Гельмут Ріллінг, жартома прозваний Папою Баха), Страсті за Матеєм тощо. Я летів крізь галактику Баха, радісно впізнаючи окремі зірки і сузір’я, з якими зустрічався раніше, я вдячно, часом зі сльозами на очах, слухав ці голоси й інструменти вдома і на морі, у горах і в поїздах, не раз під акомпанемент та і завивання сирен повітряної тривоги. Це дивне відкриття: так само як сутність світла сповна присутня у найдальшій зірці й у світлячку на долоні, геній Баха присутній у кожній написаній ним ноті. Коли залишалося зовсім небагато, власне, у передостанньому томі, я завис на невеличкій сонаті для віоли де гамба та клавесина. Я не міг розлучитися з тим Анданте, цілий тиждень слухаючи його на повторі, і саме воно здавалося квінтесенцією Бахової музики.

Чи тільки Бахової? “Людська позиція, виявом якої стала класична музика, завжди однакова, вона завжди ґрунтується на однаковому ставленні до життя і прагне до однакової переваги над випадковістю. Ось вони, риси класичної музики: усвідомлення трагізму людського буття, погодження з людською долею, мужність і веселість. Чи це буде грація менуета Генделя або Куперена, чи доведена до найвищої ніжності чуттєвість, як у багатьох італійців або в Моцарта, чи тиха, зосереджена готовність до смерті, як у Баха, – завжди це якесь змагання, якась мужність, якесь рицарство, і в усьому цьому чутно відлуння надлюдського сміху, безсмертної веселості. Хай це відлуння буде чутно і в наших Іграх, у цілому нашому житті, у наших діях і в наших стражданнях“, – писав старий Гессе у “Грі в бісер”.

Читати повністю