Одна цікава для мене авторка з Англії пише на своєму блозі про розширення конфлікту на Близькому Сході, який охоплює дедалі більшу частину земної кулі. Роки двох попередніх світових воєн були часом, коли звичайним людям доводилося приймати повсякденні рішення про те, як жити далі – з оглядом чи без огляду – на спустошення, кровопролиття, страх, хаос і невпевненість у завтрашньому дні. Авторка пропонує своїм читачам уявити себе напередодні Першої світової війни, а також змоделювати власну поведінку в осерді воєнних конфліктів, коли все довкола вибухає, валиться, гине. Що ви робитимете тоді?

Що маю дія́ти?

Незважаючи на тривалі лихоліття світових воєн, люди тих часів усе ж продовжували закохуватися, одружуватися, народжувати і виховувати дітей, навіть сміятися і сваритися з сусідами за межу або за місце на цвинтарі. Люди вибирали жити, а не западати в ступор безпорадності. Незалежно від того, переросте ця війна в Третю світову чи ні, добре було б не нехтувати тими повсякденними битвами, які щодня чекають на нас. Ремонтувати дах, рубати дрова, носити воду, варити їсти, мити посуд після обіду. Ці рішення, прийняті вдома, в сім’ї, також вимагають неабиякої особистої мужності. Саме вони, втілені в діяння, будують майбутні покоління і створюють ту цивілізацію, яку люди готові захищати.

Я читаю ці роздуми і згадую свою колонку, написану в перші місяці повномасштабної війни:

“Ми за жодних обставин не повинні погоджуватись на відведену нам війною роль об’єктів. Обов’язок бути суверенними суб’єктами, що мають розумну вільну волю і керуються виключно нею, у часи війни стає ще жорсткішим та вимогливішим, ніж зазвичай. Кожен знаходить власний шлях до утвердження моральної автономії. Так, скажімо, моя дружина, як і мільйони інших українських жінок, пече зараз паски, готуючись до Великодня. Це перший Великдень у нашому житті, коли щодня летять ракети, коли ворожа артилерія сіє смерть і руйнування; але ми будемо його святкувати, обов’язково, бо це наше свято, невідоме бойовим роботам та іншим залізякам, свято воскреслого Бога, що несе незнищенну надію і мертвим, і живим, і ненарожденним.

А сусіди привезли трактор гною, розкидають по городу, вдобрюючи землю, збираючись посадити картоплю. Думаю, Кант, із його пафосом автономії на противагу гетерономії, пишався би ними, як явленому втіленню непідвладності чужим гадкам та брехливим ідеологіям. Моя старенька мама, як і кожної весни, садить петунії, дістає з льоху цибулинки гладіолусів; дивлячись на виплекані її працьовитими руками крокуси і гіацинти, я добре розумію, що таке мужність і обов’язок бути. Мужність – це садити квіти в той час, коли над головою летять російські ракети. Ці квіти беззахисні перед вогнем і залізом, як і всі ми, але вони стоять, гордо піднявши красиві чаші, ваблячи перших бджіл і джмелів, і їх – не зітнути у цьому пориві до буття. «Скільки різних трав! І в кожної – свої квіти. Оце і є подвиг», – писав мій улюблений Мацуо Басьо. Цього подвигу і цієї життєвої настанови ніколи не збагнути російським окупантам, які домагаються, щоб усі говорили однією мовою і були на одне лице”.

Що змінилося звідтоді? Майже нічого. Сьогодні під час ранкової атаки на Київ на Майдані Незалежності впав і догорів підбитий російський дрон. Я в цей час розвішував надворі прання, а за лісом торохтіли кулеметні черги. Дружина потім прокинулася і сказала, що їй снилося, ніби розвантажують цілу машину картоплі – і картопля з гуркотом сиплеться на землю. Тобто звуки смерті вона вві сні сприйняла за цілком мирне розвантажування картоплі! Зараз, коли я пишу ці слова, знову розпочалася повітряна тривога, електрика зникла. Але якщо тоді, в перші місяці війни, від замогильного виття сирен і недалеких вибухів хололо в животі й ціпеніли плечі, то тепер вони викликають тільки нудьгу і втомлене знеохочення. Ну, от, мовляв, знову…

А коли це повторюється роками, тоді повторення починає нагадувати просвітлення. Пам’ятаєте дзен-буддистську притчу? Учень приходить до майстра і питає: “Що ти робив перед просвітленням?” – “Рубав дрова, носив воду”. – “А що ти робиш тепер, після просвітлення?” – “Рубаю дрова, ношу воду”.

Тож я радий сповістити вам, що Богданчині й мамині крокуси знову радісно квітнуть! Бо це і є подвигом – і просвітленням теж воно є. І якщо ця війна переросте таки в Третю світову, Саро, ми все одно будемо рубати дрова й носити воду, прати і розвішувати сохнути випране, нема чого зачуханими ходити.