Це наша з дружиною щорічна традиція – ходити до Ботанічного саду в період квітування магнолій і до парку Кіото під час квітування сакур.

Сакури ще не цвітуть.

А магнолії цієї затяжної весни виразно поторкав мороз. Втім, торік іще більше. Замість пружних чаш – обвислі, м’які, схожі на серветки пелюстки. Все одно гарні. Як ті знайомі мелодії зі старих фільмів і альбомів, що награє гітарист. Ось зараз, наприклад, він непогано виконує Englishman In New York Стінґа і моя дружина починає пританцьовувати. (“I don’t drink coffee, I take tea, my dear”; аякже, коли з’явилася ця пісня, мені було двадцять чотири роки…).  Досить багато людей, незважаючи на відчутний холод. І – сходи. Поламані, перекособочені, служака-бетон, який додибав до нас із минулого століття. Чи з князівських часів?

Звичайно, на таких сходах можна легко повикручувати ноги. Але з іншого боку… На це можна (варто) поглянути по-іншому. Я пам’ятаю ці сходи іще зі своєї юності. Я ходив ними десятки разів, десятки років. Дивні створіння під нашими ногами, київські атланти, які старанно підставляють спини.
– Ти теж постарів, – раптом чую їхній голос. – Отже, пасуємо одне одному…

Вабі-сабі – це те, що ми всі знаємо, не підозрюючи, що воно називається саме так. Сьогодні це була пісенька Стінґа і сходи. Інколи це стара чашка для чаю, про яку ти забув, а сьогодні випадково виявив серед приреченого мотлоху, і згадав, що саме вона була найулюбленішою у 1988 році.

Інколи це одне слово, яке саме зринає в розмові і яке ти довго-довго не вживав. Посиденьки, скажімо, або витівки.

А найчастіше це те, що взагалі неможливо назвати, однак і жити далі без нього можливим не видається.