Шибка зайшлася туманом. Гарна, давно забута осіння деталь. І цей монітор — теж ніби затуманене, матове скло, на якому з’являються сині літери. Безліч шиб було у житті, тролейбусних, вагонних, автомобільних, хатніх; затягнутих туманом або квітами морозу. До тих, замурованих морозом, прикладали монетки. І вони пропікали отвори, а крізь отвори видно було міські вулиці, вічних перехожих, що поспішали з роботи, а ще вечірні вогні автомобілів, грона апельсинових і гранатових ліхтарів, сапфірові вибухи світлофорів на залізниці.
Дівчата малювали на затуманених шибах серця ❤️. Хлопці писали кумедні лайки. Згодом з тролейбуса всі виходили. І ти залишався сам, сам їхав незнайомим містом, продовжуючи писати вірші на склі.
З протилежного боку шиби, з вулиці, ці написи здавалися іншомовними. Їх усі читали, але ніхто не розумів. А потім сходило сонце, і письмо зникало. Тонкі прозорі стежечки збігали вниз, наче сліди від сліз.
Це наша з дружиною щорічна традиція – ходити до Ботанічного саду в період квітування магнолій і до парку Кіото під час квітування сакур.
Сакури ще не цвітуть.
А магнолії цієї затяжної весни виразно поторкав мороз. Втім, торік іще більше. Замість пружних чаш – обвислі, м’які, схожі на серветки пелюстки. Все одно гарні. Як ті знайомі мелодії зі старих фільмів і альбомів, що награє гітарист. Ось зараз, наприклад, він непогано виконує Englishman In New York Стінґа і моя дружина починає пританцьовувати. (“I don’t drink coffee, I take tea, my dear”; аякже, коли з’явилася ця пісня, мені було двадцять чотири роки…). Досить багато людей, незважаючи на відчутний холод. І – сходи. Поламані, перекособочені, служака-бетон, який додибав до нас із минулого століття. Чи з князівських часів?
Звичайно, на таких сходах можна легко повикручувати ноги. Але з іншого боку… На це можна (варто) поглянути по-іншому. Я пам’ятаю ці сходи іще зі своєї юності. Я ходив ними десятки разів, десятки років. Дивні створіння під нашими ногами, київські атланти, які старанно підставляють спини. – Ти теж постарів, – раптом чую їхній голос. – Отже, пасуємо одне одному…
Вабі-сабі – це те, що ми всі знаємо, не підозрюючи, що воно називається саме так. Сьогодні це була пісенька Стінґа і сходи. Інколи це стара чашка для чаю, про яку ти забув, а сьогодні випадково виявив серед приреченого мотлоху, і згадав, що саме вона була найулюбленішою у 1988 році.
Інколи це одне слово, яке саме зринає в розмові і яке ти довго-довго не вживав. Посиденьки, скажімо, або витівки.
А найчастіше це те, що взагалі неможливо назвати, однак і жити далі без нього можливим не видається.
Найгірше те, що нема інтернету. У наш час без інтернету багато не напрацюєш, тож від самого ранку доводиться сумлінно бити байдики. Як і в перші дні війни виручає співпраця операторів – мій Vodafone лежить, Київстар теж, але lifecell працює за трьох і я принаймні можу зателефонувати до Києва, сказати дружині, що живий-здоровий та збираюся слухати Моцарта.
Так, найкраще на сьогодні те, що є павербанк і я можу зарядити ліхтарик та смартфон, а отже день не пропаде остаточно (електрики після удару російських орків нема від ранку, вода з’являється на кілька годин).
Ангели люблять слухати Моцарта, Бог – Баха. Кілька попередніх років я теж був як Бог, аж доки не дослухав усі 172 диски Баха, тому тепер доводиться долучитися до приязного товариства ангелів і разом з ними слухати Complete Mozart Edition (наразі Volume 5/Disk 5 of 9 – концерти для флейти з арфою і оркестром).
Цілий день не чути сирен (хоча повітряні тривоги в нас є, каже дружина, подивившись у телеграм-канал, і зараз також триває одна з них) – сирени й собі працюють від електрики, отже, сьогодні відпочивають, святкуючи, так би мовити, мимовільний шабат.
Ангели кажуть, що вони не бояться темряви, бо в темряві найкраще слухати адажіо. Якщо зараз над моїм темним містом летять дрони орди (а вони летять) я їх не чую, бо в навушниках Flute Concerto in G Major, K313-285c – II. Adagio non troppo.
Ангели кажуть, що життєрадісному Моцарту не бракує трагічної мудрості, притаманної музиці Баха, не бракує відваги дивитися в лице життю і смерті. Найкраще про це свідчить його Реквієм.
Але до Реквієма ще далеко. Він в іншому томі, на іншому диску, в іншому дні. А поки що хай буде свято мимовільного шабату, до якого так пасують триденний місяць-молодик над сусіднім будинком, рідні сузір’я весняного неба батьківщини, і перші набубнявілі бруньки на спокійному Братові Бузку, які я вперше побачив уранці – і посміхнувся до них, забувши про відсутність електрики, інтернету, води, довгожданого миру, чого там іще…
Адже, якщо ви читаєте ці слова, це означає, що світло на Чернігівщині рано чи пізно все одно з’явилося всупереч усім на світі хижим потворам мороку, завдяки нашим мужнім хлопцям та дівчатам запрацював інтернет, потекла вода і написаний при ліхтарику допис полетів у супроводі улюбленої музики ангелів до мого блоґу.
Падав білий сніг із синього неба; темніло, і люди поспішали зникнути з холодних блискучих вулиць, і вперше разом з ними поспішав і ти, не прагнучи вже стояти самотньо і просто під небом — не прагнув бути самотнім. А посеред серця, засипаного снігами та листами, борсалася, провалювалася, знову підводилась музика, яку ти назвав так: «Останній мій вечір, коли я сам».
Останнім часом мене дуже дивує режисерська робота пам’яті, яка по-своєму компонує відзнятий життєвий матеріал. Здається, що важливі події, тріумфи і перемоги не мають великого значення для неї. Так, безперечно, я пам’ятаю всі ці урочистості, отримання тих чи інших премій, велелюдні презентації моїх книжок у Львові і Києві, сотні людей, які самозабутньо співають “Вону” у Харкові або тому ж таки Києві (для денної свідомості це одна з моїх найважливіших особистих перемог над поголовною русифікацією) тощо. Я пам’ятаю сімейні свята, кожну з річниць нашого шлюбу, подорожі на море і в гори – зрештою, саме після них залишається найбільше фотографій і магнітів на холодильнику. Я пам’ятаю їх – але не бачу внутрішнім зором. Пам’ять фіксує інше й по-іншому. Спогади випірнають несподівано, переважно тьмяно освітлені містичним фіолетом або ж забарвлені невідомими жодному Інстаграму фільтрами. Пам’ять відверто нехтує річницями і ювілеями, видобуваючи натомість своє тлумачення і зображення давніх подій як коротких reels настроїв та станів, які в той момент, коли діялися, анітрохи не здавалися важливими.
Ні, переконано стверджує вона, якраз це й було найістотнішим у твоєму житті, поясненням його і виправданням.
Ось ми з дружиною їдемо нічним потягом з Кракова до Перемишля. Наші супутниці по купе вже повиходили, панує присмерк, повсюди валяються порожні і повні пластикові пляшки питної води. За вікном неозора пітьма, часом пропливають скупі вогники станцій, чути тільки монотонний перестук коліс. Ми потомлені, дрімаємо, прокидаємось, і, зирнувши на смартфони, переконуємось, що до Перемишля ще близько години часу. Чому, чому ти кажеш, пам’яте, що це була одна з найважливіших ночей у моєму житті? Адже я сотні ночей провів у поїздах і електричках, а ти обрала саме цю, саме її прокручуєш на повторі, саме її показуєш такою значущою, може, священною, ніч, у якій взагалі не було нічого особливого.
Ось Тузік, вірний пес, який років п’ятнадцять супроводжував мене на всіх прогулянках до лісу, з несамовитим екстазом святкуючи кожен мій приїзд із Києва до Келії і якого – так гірко писати це – не стало наприкінці цього літа. Я заходжу в Сейм, пливу, насолоджуючись швидкою течією і чистим липневим літеплом, а Тузік розпачливо скавчить і наполохано бігає берегом (сам він у воду боявся заходити). “Виходь звідти, негайно виходь, це небезпечно, що я робитиму, якщо ти втопишся?!” – ось що означає це лунке скавчання і відчайдушний, захеканий біг кручами. Він заспокоюється тільки тоді, коли я виходжу на берег і чухаю йому м’якенькі вушка. “Тепер ти врятований, більше ніколи не лізь у ту воду”, – кажуть його розумні карі очі. Дякую, друже; мало хто в цьому житті так болісно переживав за мене.
Я сотні разів плавав у Сейму, а ти зберегла тільки цей епізод. Чому? Що в ньому виняткового? Те, що Сейм тоді ще не був отруєний? Чи те, що Тузік більше ніколи не піде зі мною ні до ріки, ні до лісу? Чи щось інше мається на увазі, все ще непроявлене, незбагнуте, непомічене?
Тузік розповідає Богданці, як рятував мене на Сейму
Пам’ять теж як відданий пес, пес, для якого запахи у стократ важливіші за літери і їхні поєднання, а доторки – за хай там які екзотичні зображення на дисплеях смартфонів. І ось вона видобуває зі своїх надр іще один сполох, осінь двадцятилітньої давнини, осінь, коли ще не було війни. Тоді, як і тепер, до речі, тривав Місяць хризантем за східним календарем, мама повернулася з базару, разом з іншими покупками принісши й хризантеми. Я неуважно ковзнув по них поглядом і нічого не сказав, заклопотаний був, думав про щось інше. А вона подумала,що квіти мені не сподобались, справді дрібні якісь і убогі, посміхнулася, наче вибачаючись: “Там були гарні, пишні, барвисті – але по 6 гривень, а ці – по 2.50…” – от я їх, мовляв, і купила, бо ті, барвисті і буйні, надто дорогі для нас. Зате в нас тепер є хризантеми і вони пахнуть на всю хату. Це вразило мене в саме серце. Вони й досі визирають з картатої базарної торби, приголомшені діти збіднілої шляхти, бояться зустрітися зі мною поглядом. Нам так ніяково… ми думали, що потішимо тебе… вибач, що ми такі малі й мізерні!
– Ні, що ти, я ще ніколи в житті не бачив таких красивих хризантем! – переконую я тепер свою пам’ять. – Бачиш, скільки осеней минуло, а я їх не забув. – Це я їх не забула, – тихо відповідає пам’ять. – До тебе приходило життя і приносило тобі квіти, ось і все.
Мовчазний фіолет купейного світильника на сонному обличчі коханої. Відчайдушне скавчання вірного пса на золотій піщаній кручі. Порепані руки і знічена посмішка мами, терпкий аромат хризантем, саме тих, хризантем нашої бідності. Ледь зауважене краєм ока, те, що здавалося неістотним і нудним, як стояння в черзі, дрібне і убоге, раптом приходить і вибухає прибуттям усього буття одразу, настанням сенсу цього буття, який уже ніхто не зможе заперечити і скасувати.
Костянтин Москалець 