Пам’ятник Францу Кафці у Празі

Страх перед тим, що найбільше любиш: перед самотністю і людьми. Стара Прага, будиночок на вулиці Алхіміків, коханий образ ненависного батька, листи до Мілени. Часом усе це вщухає, але ненадовго. Вічно недописані романи, безсоння і болі в голові. Розгорнути улюбленого Флобера, як ліків зажити погоди духа та легкої іронії, ледь забарвленої співчуттям, а може, ненавистю, і знати, що вони стосуються тебе так само. Писати про це в черговому щоденнику, теж спротивілому й необхідному, звільняючись від співчуття, ненависті, від любові і страху бути нелюбим. «Він ніколи не буде здоровим, Максе, допоки матиме цей страх», — пише Мілена в листі до Брода. А через сторінку: «Це ми всі, цілий світ і всі люди — хворі; а він єдиний здоровий чоловік…» Отож: страх перед власним здоров’ям. І страх перед реальною хворобою, бо в цьому житті, на жаль, усе надто реальне. Навіть та сова, яка щоночі сидить перед його вікном у підвіденському санаторії, якраз тоді, коли він зібрався видужувати. Тобто стати таким, як усі? Єдине, що можна сказати навздогін, — цей страх не був даремним.

Осінній вечір, тиша в душі. За вікном гойдається мокрий горіх і світить вивіска аптеки. Випадкові перехожі тіні, занесені в моє життя світла́ми невідомих
причин.

Всідаєшся зручніше, підгортаєш себе, збираєш докупи тіло, закинуте, наче той-таки довгоногий горіх, до кімнати буття. Вирушаєш у подорож собою.
Там колись було багато вулиць і міст. Там листя сипалося на бруківку з шелестом, що нагадував шепіт ширококрилих звірів, навіки задивлених у ніжні безодні нескінченного падіння. І, прислухаючись до того шепоту, ти починав розпізнавати окремі слова, потім фрази, а далі цілі періоди і розділи нечуваних іще
історій, сповнених запаморочливими сюжетами. Там було і про любов. І про смерть також. І про повільне старіння, в яке жоден з нас ніколи не вірив на початку сну життя. Адже ми були переконані, що помремо молодими і одним з найулюбленіших гасел було оце: «не вір нікому, хто має більше 30 років».

Що таке старіння, думали ми, ну, це таке згасання і оголення, от як дерева помалу темніють і оголюються восени, аж доки не почнуть нагадувати чорні
ієрогліфи
крику, з останнім відчаєм написані на безмовній блакиті листопадового неба. І, подумавши це, ми забували про подумане. Нам не судилося звідати ні
згасання, ні всихання, ми помремо раніше, навіть не помремо: ми загинемо героїчною смертю, всі, як один. Старіння могло статися з ким-завгодно, тільки
не з нами.

На вулиці лунають вибухи. Пошматоване тіло тиші розлітається навсібіч, наче зграя гайвороння. Кров тиші, мясо тиші, кінцівки тиші падають у сповільненому
темпі на вулиці, засмічені пластиковими пляшками і обгортками від морозива. Люди тепер бояться виходити гуляти вечорами, як вони робили це
— безстрашно — ще якихось двадцять років тому. Там, у пітьмі, на них чигає навіть не смерть; важко дати якесь однозначне іме́но тій незримій загрозі, яка вщерть заповнює колись такі безпечні провулки і повороти, брами і підїзди будинків. Вона повязана зі смертю, та загроза, безперечно, але не прямим чином, а через розгалужені
асоціації, через спазм, притаманний словам «садизм», або «безповоротність», або «за що?»

Там, у пітьмі, на всіх чигає старість.

На всіх.