Назву «Songe du vieil pelerin» я запозичив у Гейзінґи. В «Осені Середньовіччя» згадується однойменний алегоричний трактат Філіппа де Мезьєра, людини, яка наприкінці XIV століття, коли епоха лицарства вже догорала, марно мріяла про новий хрестовий похід. “Ех, – скрушно хитав головою перекладач з французької, Михайло Москаленко, коли моя поетична книжка вийшла в світ – хтось неправильно переклав тобі назву, бо в підзаголовку має бути «Сон старого пілігрима», а не “Пісня старого пілігрима”. Я пояснював йому, що в перекладеній “Осені Середньовіччя” ця назва зустрічається двічі – і один раз вона перекладена правильно, як “Сон…”, а другий – як “Пісня…” Мені, як виконавцеві авторських пісень назва “Пісня старого пілігрима” була ближчою (хоч і помилковою).

Говорити про великі речі пізнього часу, коли форми ще стоять, а життя з них вивітрюється. Коли в особистому житті Вона ще поруч – але вже не твоя. Коли ще є вишукані костюми і бальні черевички – але більше ніхто не танцює, бо всі музиканти пішли на війну. Таким настроєм сповнені чимало тодішніх пісень, а заразом і вся ця збірка віршів.


***
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить,
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш розплавлений метал.

(Songe du vieil pelerin – “Тирада 16”)

“Тирада 16”, яку ви читаєте, написана сорок осеней тому. У ній теж багато осені і старовини: забуті кімнати, давня ваза, давня рана, лілея в тонкій руці, раптовий Кранах серед підробок. Це простір, де хоча стіни зал можна міняти місцями, та це нічого не змінює насправді, тому що розлука з любов’ю юного літа бистрішає так стрімко, як ллється розплавлений метал, з якого колись віділлють холодні статуї майбутнього спогаду й відчуження; і процес цей незворотній.

Пізніше я не виправляв цього вірша і не вигладжував його. Нехай лишається таким, яким був – свідченням того, як ми вчимося говорити, спершу вдаючи когось іншого. Будучи молодими, граємо старих пілігримів. Старіючи – ностальгійно перечитуємо невправні юнацькі вірші, наче вдруге проживаємо давно побачений, безповоротний сон.

Одна з моїх старих пісень, десь 1985 року, яку я в числі інших співав у вузькому колі київських друзів – там був Олесь Ільченко, мій однокурсник з Літературного інституту, а також його близькі приятелі – Олег Яновицький, Андрій Филипович та інші. Якраз завдяки Олегові Яновицькому ті старі записи й збереглися (як відомо, сам я своїх пісень пам’ятаю мало і виконую неохоче), спочатку записані на касетному магнітофоні, а згодом оцифровані.

I
Коли нам двадцять років
то світ такий широкий
вода в Дніпрі глибока
і часу вдосталь є
нема авторитетів
бо принцип паритету
зумовлює і вчинки
і думи і слова

II
Коли нам тридцять років
то ми цінуєм спокій
міста нас іритують
а друзів менше є
шукають паблісіті
і губляться по світу
ми вимикаєм світло
за їх здоров’я п’єм

III
Коли ж бо нам під сорок
повільнішають кроки
Вівальді “Пори року”
у сорок уже мав
зима така висока
Дніпро такий глибокий
коли нам сорок років
то нас уже нема.

Мені п’ять років. У гості до батька прийшов знайомий із портативним магнітофоном (на той час велетенська рідкість). Мене просять заспівати “Черемшину”. Без проблем! Ми співаємо із батьком удвох.

Батько, мама і я. 1968

…Потім ця бобіна супроводжує нас у незліченних переїздах із квартири на квартиру. Потім бобінні магнітофони виходять із ужитку. Потім стає взагалі нереально прослухати її, вона залишається як артефакт давно минулої епохи, десь там углибині тоненької і вузької стрічки мешкають наші із батьком голоси.

Чесно признаюся, що я давно махнув рукою на цю бобіну. Не хотів морочитись. Шукати фахівців. І т. д.
Але моя дружина не така. Вона запитала одного приятеля, другого… і ось, озвався Володимир Ґрумет-Ольшанський, справжній професіонал не однієї важливої справи!

(До речі, ось тут можна завантажити додаток Audiostories).

Коли вчора Володимир надіслав оцифрований запис, якому ні багато, ні мало 57 років, це був шок і цілковите оніміння.
Я не впізнав свого голосу.
Я не впізнав голосу батька.
Якби не туманна пам’ять про той далекий день, я взагалі заперечив би свою причетність.
Перше слово, яке спало на думку, коли я почав оговтуватися було “невинність”.
Боже мій, невже це я?!
Боже мій, ця дитина не знає, що чекає на неї попереду!
Боже мій, як неправдоподібно давно все це було…
Боже мій, коло замикається.

Дякую, Володю!
Дякую, Богданко!
Дякую, тату, ми добре співали з тобою!

 

25 серпня 1999 року

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці в кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Данте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж регіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

“Келія Чайної Троянди”