“Цей дивовижно божественний Бах! Ця свобода, яка приносить пощаду навіть ницому і грішному; через Баха розумієш і приймаєш Бога ліпше, ніж через усі блискучі і стрункі пояснення Кузанського; хоча проводити подібні аналогії неабияке, мабуть, глупство. Ритм і гармонія, барви і пахощі, смак свіжих осінніх яблук, налитих ущерть світлом і соком; який доречний, необхідний штрих до моєї Гри в Амстердам, — бо ж тамтешні собори, лінії каналів і сама бруківка просякнуті тишею і Бахом. Я давно там не був; і, читаючи у спогадах про Андрія Тарковського, що ностальгія переслідувала його ціле життя, я добре розумію, про яку саме тугу і про яку батьківщину йдеться; Тарковський так само був зачарований Бахом, старою Європою, тим, чого я не можу назвати одним словом. Білосніжні квіти, червоне вино у кришталевих келихах, сніг і каміння, легкість і свобода. Боже, де воно все? Чекає на мене після смерті на небі? Чи кличе з попереднього життя? Нічого не знаю, і це добре, тому що знати — зле, знати — гріх, знати — неволя. Ми неправильно читали книжки — ми хотіли якомога більше довідатися, дізнатися, насититися; а треба було читати і писати їх так, як ми слухаємо музику або співаємо; адже ми слухаємо музику не для того, щоб про щось довідатися, ми співаємо не для того, щоб про щось повідомити; слухаючи і виконуючи музику, ми граємо в найкращу, найшляхетнішу Гру, тобто безпосередньо виконуємо те, задля чого, можливо, нас створив Бог; принаймні так вважає серце”.
“Келія Чайної Троянди”