Назву «Songe du vieil pelerin» я запозичив у Гейзінґи. В «Осені Середньовіччя» згадується однойменний алегоричний трактат Філіппа де Мезьєра, людини, яка наприкінці XIV століття, коли епоха лицарства вже догорала, марно мріяла про новий хрестовий похід. “Ех, – скрушно хитав головою перекладач з французької, Михайло Москаленко, коли моя поетична книжка вийшла в світ – хтось неправильно переклав тобі назву, бо в підзаголовку має бути «Сон старого пілігрима», а не “Пісня старого пілігрима”. Я пояснював йому, що в перекладеній “Осені Середньовіччя” ця назва зустрічається двічі – і один раз вона перекладена правильно, як “Сон…”, а другий – як “Пісня…” Мені, як виконавцеві авторських пісень назва “Пісня старого пілігрима” була ближчою (хоч і помилковою).

Говорити про великі речі пізнього часу, коли форми ще стоять, а життя з них вивітрюється. Коли в особистому житті Вона ще поруч – але вже не твоя. Коли ще є вишукані костюми і бальні черевички – але більше ніхто не танцює, бо всі музиканти пішли на війну. Таким настроєм сповнені чимало тодішніх пісень, а заразом і вся ця збірка віршів.


***
Кімнат забутих вигаданий запах,
струнка лілея у тонкій руці, —

немов у вазі древній древня рана,
немов серед підробок — раптом Кранах,
і криця, мішана вночі на молоці.

Ти посміхнешся, сльози люто витреш,
міняючи місцями стіни зал,
де все одно Вона прихильність нищить,
де так бистрішає розлука, наче в нішах
не статуї, а лиш розплавлений метал.

(Songe du vieil pelerin – “Тирада 16”)

“Тирада 16”, яку ви читаєте, написана сорок осеней тому. У ній теж багато осені і старовини: забуті кімнати, давня ваза, давня рана, лілея в тонкій руці, раптовий Кранах серед підробок. Це простір, де хоча стіни зал можна міняти місцями, та це нічого не змінює насправді, тому що розлука з любов’ю юного літа бистрішає так стрімко, як ллється розплавлений метал, з якого колись віділлють холодні статуї майбутнього спогаду й відчуження; і процес цей незворотній.

Пізніше я не виправляв цього вірша і не вигладжував його. Нехай лишається таким, яким був – свідченням того, як ми вчимося говорити, спершу вдаючи когось іншого. Будучи молодими, граємо старих пілігримів. Старіючи – ностальгійно перечитуємо невправні юнацькі вірші, наче вдруге проживаємо давно побачений, безповоротний сон.

У часі жорстокого руйнування моєї держави, коли щодня вчишся жити поруч із болем і смертю, я опинився між бюстів римських імператорів і серед відсторонених ликів раптом упізнав споріднену душу, Марка Аврелія. Він писав нотатки до самого себе в таборі на дунайському кордоні, під час війни і моровиці. Він знав, що таке тримати внутрішню цитадель, коли довкола валиться світ. Він так і помер там, загорнувшись у плащ і відвернувшись лицем до стінки похідного намету.

Помер? Ні, перейшов до безсмертя, у яке, щиро кажучи, не вірив.

З твору Платона. «Тож той, хто має високий розум, хто звик до роздумів і про всі часи, і про всі речі загалом — як ти гадаєш, чи може це смертне життя здаватися йому чимось важливим? Це неможливо, — відповів він. Тоді така людина і  смерть не вважатиме тяжким випробуванням? Ні, в жодному разі».
Марк Аврелій, Роздуми, 7/XXXV

Я стояв перед ним і пригадував давній свій вірш про втрачений Рим, про далекий рідний край, про заранні пошуки добірного народу і невитрачену ніжність до нього. Писаний в іншу пору, вірш раптом по-новому заговорив до мене і до теперішнього часу. Я посміхнувся і заспокоївся. Може, це найдієвіша форма розради: упізнати в незворушному камені погляд того, хто так само чекав на свою смерть, і не втратив мужності.

Бо ж хіба смерть – це не евакуаційний вихід у часі гаданої безвиході?

***

холодний падолист вологі пасма диму
сурма над водами проклятими і міст
далеко в небі сяє аметист
розкішного утраченого риму

далеко рідний край стрункі його собори
і сніг далеко — чистий золотий
і триєдине втілення мети
і вічні голоси дітей знадвору

ти знов поквапився воскреснути — і от
заранні пошуки добірного народу
не принесли сподіваного плоду
побільшивши число земних марнот

що ж виплекай безсоння і святкуй
сяку-таку нікомуненалежність
і збережи невитрачену ніжність
очікуючи смерть свою гірку

…Через кілька років, у жнива, святий Конон скликає все наше кодло на вранішню політінформацію і засмучено каже, що сталося лихо. Бідна вдова з немовлям на руках ходила за женцями, колоски збирала. Тут, де не візьмись, вискочив із лісу велетенський вовк, вихопив у неї дитя з рук – і навтьоки. Може, вже й зжер досі. Женці бігли слідом, кричали, серпами кидали, але не наздогнали, злиняв. Отже, шукайте вовка, шукайте дитину, живу чи мертву, і не повертайтеся, доки не знайдете.

Блі-і-і-і-ін, ще тільки вовків у своєму розвеселому житті я й не ловив. Але доведеться.
 
Обернулися ми сіроманцями і побігли, ціла вовча зграя, летимо, як вітер, лапи до землі ледве торкаються, шерсть настовбурчилася на загривках, зуби ляскають, слина капає, очі неземним світлом палають. Добре бути вовком!

Скоро й на слід злодійський натрапили, тільки ж чуємо по запаху, що то не вовк, а вовчиця.  Прибігаємо до поваленого бурею дуба в хащах, а там під корінням – лігво, вона лапи натомлені поскладала, спить солодко, а хлопчик припав до її сосків, повних молока, смокче, плямкає, і явно перебуває на вершині безтурботного блаженства, анітрохи не побиваючись за своєю людською матір’ю.

Ми стали, як укопані, дихаємо, язики виваливши, дивимось.

Адигейович наважився, підходить ближче, ткнувся мордою їй у лапу, нюхає.

Вона розплющила очі і каже:
– Ви не вовки, ви демони. Від вас сіркою тхне, а не нашим шляхетним вовчим духом. Малого я вам не віддам. Позавчора мисливці забрали весь мій виводок, чотирьох ніжних вовченят. Цей буде моїм сином. Я його вигодую і він стане хоробрим полководцем, на знаменах його полків майорітиме моє зображення. А ти – здохни.

І як полосне іклами Адигейовича по горлянці! Він і покотився, кров’ю спливаючи. Якби не чорт сидів під вовчою шкурою, повернулися б ми вже без нього. Та й так навіки шрам глибокий на шиї лишився.

А вона схопилася на рівні, вибирає, кого наступного поцілувати. Красива така.

– Стоп, – кажу, – стоп, Сестро Вовчице. У нас і без тебе проблем вистачає. Ми прийшли не з власної волі. Ти ж знаєш святого Конона? Так от, він наказав знайти вас і привести до нього. Я розумію, яке в тебе велике горе, розумію, чому ти зважилася на цей крок. Прошу тебе, давай підемо до старого, розкажеш йому все сама, він розсудить справедливо цю справу, ти ж знаєш. Бо хто, як не він?

І ми всією зграєю стали перед святим Кононом.

– Знаєш, Сестро Вовчице, – сказав він, вислухавши, – я не можу дозволити тобі забрати цього малюка. У нього є власна жива мати, вона гірко ридає і побивається за ним. Вона навчить його людської мови, навчить славити Бога, ти ж цього не зможеш зробити. Давай не будемо примножувати зла, якого так багато у світі, давай не будемо чинити так само, як вчинили лихі мисливці. Ти повернеш матері сина, а я пошлю свої хлопців – святий кивнув на мене з Адонісовичем – вони знайдуть твоїх вовченят і принесуть тобі. Адику, мисливцям шкоди не чинити, бо я тебе знаю!

Якщо ж ти вже так дуже хочеш опікуватися цією людською дитиною, то можеш робити це. Вони страшенно бідно живуть, отже шматок доброї дичини на свято не завадить принести, Сестро Вовчице. Тільки людських телят, овець і гусей не чіпай!
Вона подумала трохи, потім лизнула хлопчика в щоку довгим червоним язиком, і в носа лизнула, і в губи, поклала немовля святому на коліна, поклонилася йому і рушила до свого лісу в Лікаонію.

Того ж дня ми в зубах принесли до її лігва чотирьох вовченят, живих, голодних і переляканих.

***
Чув я згодом, що бідна вдова, з якою сталася лиха пригода, відкрила невдовзі м’ясну крамничку, де успішно торгувала завжди свіжою дичиною. Вона стала однією з найбагатших жінок в окрузі, бо по м’ясо до неї приїздили і з єпископського двору, і від папи, і навіть від самого імператора. А хлопчик… а що хлопчик; він виріс, вивчився і пішов у поети, он як Верґілій, як Горацій, цілком почесне заняття, хоч не дуже й прибуткове. Ходи собі вільно, вірші складай, з Братом Вітром і Сестрами Зорями спілкуйся, мову квітів і птахів вивчай, а тоді перекладай їхні розповіді мовою, зрозумілою людям. Ну, поети всі такі, ви в курсі. Бо хто бодай раз покуштував вовчого молока, той, ясна річ, вовком хоч і не став, але й звичайною людиною вже не лишився, йому тоді тільки один шлях світить – у поети або в царі і герої.

(Костянтин Москалець, З новели “Неймовірна різдвяна історія”)