– Напиши щось життєствердне, – радить дружина. – Навіть крізь товщі бетону проростає зелена трава…

Учора на світанку по Києву та інших українських містах ударили “кинджалами” та іншими знаряддями смерті. Повітря немилосердно смердить горілим залізом, чадом спалених вулиць та багатоповерхівок. Цей чад від початку війни чітко асоціюється з ворожим російським духом. Росія смердить смертю. Росія сама – смерть. Написати під час її смертоносних атак щось життєствердне – ще той квест, але я спробую.

Можна помріяти про те, що буде через десять років, коли агресивної, хижої країни-сусідки вже не існуватиме в тому вигляді, в якому її знають сьогодні.

Ми залікуємо свої рани. Відбудуємо зруйновані вщент міста і села. Розмінуємо сотні кілометрів. Ми вступимо до Європейського Союзу та до НАТО. Жодні кремлівські диктатори, хоч би якою велетенською була вавка в їхніх головах, не зважаться тоді навіть погрозливо дивитись у бік України, вже не кажучи про те, щоб спрямовувати сюди ракети.

Яке це буде щастя, коли в українському небі знову з’являться пасажирські літаки! Торік, коли ми приїхали на стипендію до Польщі, я вранці вийшов на обов’язкову пробіжку – і застиг, заціпеніло спостерігаючи за велетенським “боїнґом”, що, ревучи, пролітав над головою. “Винищувач? Ні, завеликий. Бомбардувальник?” Тільки після цих панічних припущень до мене дійшло, що на світі бувають ще й пасажирські літаки.

Ми сядемо, кохана, в один з отаких миролюбних літаків і полетимо мандрувати вільним білим світом. До Японії та до Сполучених Штатів, до кожної з тих країн, імена яких ми записали у красивий зошит мрій, подарований владикою Борисом Ґудзяком на наше вінчання.

Зрозуміло, що в цьому гарному зошиті не знайдеться місця для назви проклятої людоїдської країни, яка завдала стільки горя нам та іншим сусідам. До пекла на екскурсії не літають. Ім’я відомо кого не вимовляють уголос.

А потім ми знову босоніж підемо до моря! Уявляєш, яке це щастя буде, коли ми знову побачимо наше море, з веселими драконами, які катають дітвору, з чайками, яких ти пригощаєш пахлавою, море безкрає і приязне, як велетенський доброзичливий звір. Це море не буде чорним, ні, воно буде смарагдовим, світлим і усміхненим. Може, цього разу я навіть дістану з його дна мушлю з велетенською перлиною для тебе. І, може, ми навіть знову поселимося у тому самому готелі “Жуль Верн”. Так, я знаю, що його розбомбили російські нелюди. Але за десять років можна багато чого відбудувати – і міст через Затоку, і “Жуль Верн”, і “Золотого Лева” також…

Читати повністю

З різних причин до альбому “Армія Світла” увійшли не всі написані в той час твори, зокрема пісня “Наречені вовків”, яку згодом почала виконувати львівська рок-група “Файно”. Пісня розпочинається словами: “Наші землі на Схід забирає пітьма; знову п’ять літ буде війна”. Хоча на заставці кліпу з цією піснею на YouTube стоїть присвята героям Майдану, проте мені йшлося про інших вовків – таких, як “Вовки Да Вінчі”, скажімо, або таких, як генерал-майор Хоренко, який після звільнення з посади Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ сказав: “Важко, бувши вожаком, покидати свою зграю. Та вовк може полювати й наодинці. Головне, що завжди є на кого, ворогів у нас вистачає”. У 2014 році війна таки розпочалася, і мене не раз відтоді запитували слухачі, хоча більше все-таки слухачки (очевидно, дружини, матері, сестри воїнів, які першими пішли в бій із російською нечистю), коли я написав цю пісню. Щоб вирахувати п’ять років. Щоб знати, скільки ще залишилося чекати. Я відповідав, називаючи точну дату написання пісні, у душі достеменно знаючи, що це жодна не відповідь. Бо насправді нас теж стосуються слова головного героя фільму “Перед дощем”, сказані про Балкани: “Війна – правило; мир – виняток”. Навіть якщо повномасштабна війна, яка розпочалася 2022 року, закінчиться у 2027, нема жодних гарантій та ілюзій, що вона не відновиться через рік-два.

Читати повністю

Росіяни не змінюються. Вони не еволюціонують, так само, як таргани і терміти, протягом століть залишаючись невиправдано, до абсурду, жорстокими, як і їхні батьки, діди й прадіди. Це раса вбивць і ґвалтівників, від народження позбавлених елементарних засад етики. Вовк не їсть вовчого м’яса, а ці вбивають усіх на своєму шляху, всупереч здоровому глуздові й бодай якійсь видимості доцільности. Потім щиросердно співчувають убитим, як у розповіді про закатовану пасторову дружину. Обіймімося, кажуть ці психопати, давайте помиримося. Поцілуйте нас!

Сьогодні пам’ять про те, що 23 лютого в совєтські часи було святковим днем, днем совєтської армії та військово-морського флоту, все більше відходить у забуття. Ще менше людей знають, що, за іронією долі, це мій день народження. Отже, я успішно відсвяткував свої уродини, збираючись наступного дня піти на пошту й надіслати до Видавництва Старого Лева підписаний договір на нову книжку колумністики. Проте наступного дня мене розбудила оглушлива звістка про початок повномасштабної війни з Росією і вторгнення її військ на нашу територію. Російські ракети вибухали в сусідньому Конотопі й Ніжині, по Києву вдарили «Іскандерами», моя дружина, яка залишилася в столиці, ховалася від обстрілів у льоху, у перервах між ракетними ударами навхрест заклеюючи вікна стрічками скотчу, щоб від вибухової хвилі не повисипалося скло. В інтернеті з’явилися перші жахливі фото посічених «градами» тіл українських воїнів і цивільних.

Читати повністю

Якось наша приятелька-монахиня, сестра Клара, подарувала мені книжку колумністики Хосе Луїса Мартіна Дескальсо «Чому варто мати надію». Сестра Клара любить читати мої колонки, тож цілком слушно зауважила, що коротенькі есеї іспанського священика можуть не раз стати у пригоді як джерело натхнення, свіжих думок і нових тем.

Вона не помилилася. Адже не на одного письменника, на мене також, не раз нападає стан дивної спустошеності й мало що не страху перед білим аркушем паперу або монітором. Мова відмовляється слугувати. Слова перестають слухатися. Голова стає порожня і дисфункціональна, хоч іще вчора під час розмови з читачами в ній роїлася тисяча дивовижно гарних, дотепних і вповні розумних думок. Це те, що називають письменницьким блоком. Ральф Еллісон, який 1952 року написав бестселер «Невидимий чоловік», не спромігся написати продовження цього роману аж до своєї смерті у 1994 році, попри дві тисячі сторінок підготовчих нотаток, і скаржився своєму другові, письменникові Солу Беллоу, що має «письменницький блок завбільшки з готель „Рітц”». Тож коли на обрії творчого життя починає маячити ось такий хмарочос, варто негайно вдатися до помічних ліків. Одним письменникам у боротьбі з творчим блоком допомагає алкоголь, іншим – слухання класики, ще одним – ароматерапія, хтось вирушає в мандри і пише шедеври у плацкартному вагоні, а я ось гортаю книжку Дескальсо.

«Хвала мужності», саме так називається один із есеїв іспанця. Бувають дні, пише він, коли повертаєшся додому вщент розбитий від утоми й нерозуміння. Тоді чудодійними ліками стають сонати Моцарта, написані у найгірші часи життя, коли композитору доводилося відвідувати будинки багатіїв, щоб потай засунути до кишень канапки і котлети, харчі, якими він рятуватиметься протягом наступного тижня. Однак музика, написана у ті скрутні часи, – це суцільний потік чистоти й радості, і в нас навіть думки не виникає про злигодні долі генія.

Або ж п’ята симфонія Брукнера; автор почув її перше виконання аж через дев’ятнадцять років після того, як її було написано. Яку мужність треба було мати, щоб витримати таку безбожно тривалу паузу! «Я добре знаю, як і кожен письменник або артист, – пише священник, – що твір, якого тобі не довелося донести до прем’єри чи до друку, неначе помирає на твоїх руках. Час не виліковує цієї рани. Навпаки. Ти відчуваєш, що написаний текст росте в твоїх нутрощах, як дитина, якої мати не змогла вчасно народити».

Я відкладаю книжку і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: «В мені уже народжується Бог…». Стус був мужнім чоловіком. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний вияв любові до всіх нас, який дав сили моєму земляку, капітану Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?

Читати повністю

Читати повністю

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: “Так довго не може тривати”.