еспресо

Штучний інтелект виряджає людину на пенсію


Майже сорок два роки літературної діяльності! Я все своє творче життя вважав, що матиму право на заслужений відпочинок. Свідчення цього – шістнадцять моїх книжок, чимало пісень, зокрема “Вона”, яка вже давно стала народною, врешті, Національна премія імені Тараса Шевченка та багато інших премій і речей, про які тут не час говорити.

Однак чиновниця пенсійного фонду вважала інакше. Вона з незворушністю Лєніна в мавзолеї переглянула мої документи, відсунувши геть довідку про літературний стаж.

– Мене це не цікавить.

Чому?! Чому її не цікавить усе моє життя, віддане українській літературі?

Жодних пояснень. Жодних тлумачень, що сталося, – чи змінився закон щодо літературного стажу, а якщо так, то коли й що можна вдіяти, щоб я на старості літ не пішов попідтинню збирати собі хліб насущний біля сміттєвих баків разом із собаками й котами та іншими членами Спілки письменників.

– Мене це не цікавить, – чиновниця відклала посвідчення про присудження мені Шевченківської премії. – Ви отримаєте офіційне повідомлення про відмову надати вам пенсію. До побачення.

“Ну, звичайно, у них тепер є ChatGPT, – мабуть, не зовсім до речі подумав я. – Тепер штучний інтелект писатиме їм книжки й складатиме пісні, малюватиме картини й виголошуватиме похоронні промови. Навіщо поет? Навіщо сорок один рік і одинадцять місяців літературної творчості, часто без гонорарів, тільки тому, що “старий, дай нам тексти, бо ти ж знаєш, українську літературу треба рятувати…”. Можна було взагалі не народжуватись!”.

І я згадав рядки свого покійного побратима, Володимира Кашки, якого колись намовив вступити до Спілки письменників задля цього ж таки злощасного літературного стажу, що не справляє тепер жодного враження на чиновниць зі штучним чи природним, хто їх там знає, інтелектом у голові та без жодної краплини звичайної людської совісті в серці. Володя, такий самий дисидент і нонконформіст, як і я, не дожив до пенсійного віку, йому не довелося звідати одне з найгіркіших розчарувань у житті. Але він встиг написати ось ці, віщі рядки, які незабаром стосуватимуться кожного з нас: “Прийшли до хати пильні механізми, на все моє наклали заборону…”.

Читати повністю

Кодекс честі


У бойовику з тепер уже навіки забутою назвою колишній “морський котик”, який страждає від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), в особливо тяжкі хвилини, коли накривають моторошні спогади й панічні атаки, дістає смартфон і відкриває додаток, розроблений для таких випадків Національним центром ПТСР Міністерства оборони США

Двометровий велетень зі сталевими біцепсами і міцною, як у бізона, статурою по-дитячому тоскно й безпорадно вдивляється в дисплей, з якого лине сюрчання цвіркунів. За задумом творців аплікації, це повинно заспокоювати нерви. Ну так, цвіркуни – це ще не все, можна ввімкнути голоси птахів або завантажити особливо дорогі фотографії й музику, які допоможуть перетривати лихі години розпачу.

Або не допоможуть. Бойовий напарник, із яким велетень разом кришив ворогів на дрібен мак, здивовано й недовірливо дивиться на смартфон, на приятеля, якому безмежно тяжко. Сам він справляється з нападами ПТСР за допомогою незрадливої пляшки віскі. Ми пам’ятаємо цей вираз очей. Саме так у фільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі” індіанець дивився на свого понівеченого друга, якому людинолюбні лікарі зробили лоботомію. Але в нашому бойовику складна суміш огиди, жалю й люті стосується не покаліченого бойового побратима.

“І це все, на що вони спромоглися, щоб допомогти тобі?!” – запитує він друга крізь зціплені зуби.

“Вони” – це Міністерство оборони насамперед, це медики й чиновники, відповідальні за долю колишніх воїнів. Це також ті, хто не звідав жахіть війни, але спромігся розбагатіти на закупівлях продуктів для армії, на необґрунтованому підвищенні цін, збуті зброї та інших оборудках кривавого бізнесу. “Вони” – це також цивільні, які ще кілька років тому були дорогими братами й сестрами, співгромадянами, а сьогодні відвертають очі від покалічених на війні воїнів, відбуваючись універсальною для всіх мерзотників світу фразою: “Я тебе туди не посилав”. Або ж навіть як отой шериф у фільмі “Рембо: перша кров”, намагаючись вивезти людину з посіченою на шмаття душею за межі міста, позбуваючись його як новітнього прокаженого, як потенційного злочинця і, в кожному разі, як неспростовний докір, що подеколи все ж таки досягає заплилого жиром сумління.

“Я зробив усе, щоб перемогти, та перемогти нам не дали! – кричить розлючений Рембо в лице своєму колишньому командиру. – А тоді я повернувся і бачу всіх цих негідників в аеропорту. Вони протестують проти мене! Називають дітовбивцею, ображають мене. Та як вони сміють, га? Хто вони? Хіба хтось із них був там, щоб знати, про що вони кричать? …На війні в нас був кодекс честі. Ви прикриваєте мене, а я вас. Тут такого немає!”

До чого тут ці, може, трохи задовгі екскурси в історію кінематографа з розлогими цитатами? Задовгі? А я ж іще й не починав згадувати про хлопців з мого покоління, які так само поверталися з Афганістану і никали країною, нікому не потрібні зі своїми фізичними та психічними ранами. Дехто з них створив потім перші кооперативи, щоб не померти з голоду, але чимало хто з тієї ж причини пішли в рекетири та наймані вбивці. Інші ж, яких теж було немало, в той чи інший спосіб стали вбивцями самих себе, не в змозі витримувати напади ПТСР, нерозуміння й відторгнення соціумом, у якого не було жодного поняття ні про їхні страждання, ані про кодекс честі, солідарності й взаємодопомоги.

А екскурси й асоціації з повоєнними американськими фільмами тут до того, що з кожним днем надходить дедалі більше невтішної інформації про злочинно байдуже ставлення – відповідальних чиновників насамперед – до наших хлопців, які, скалічені, повертаються з війни. Особисто мене найбільше вразило фото з фейсбуку, де безногі бійці стоять у черзі по довідку в поліклініці. Безногі. Стоять. Розумієте? Причому стоять по кілька годин поспіль, бо черги до окремих спеціалістів становлять понад п’ятсот осіб.

Читати повністю

Якщо вам сподобався цей текст, ви можете підтримати автора, надіславши посильну допомогу на картку Приватбанку 5457 0822 2783 3246 або monobank 5375 4141 2402 7078

Отримувач – Костянтин Москалець

ЩИРО ДЯКУЮ!

Поет і війна


Бути по-дитячому вразливим поетом завжди непросто, а в часи воєнного лихоліття – особливо. Те, що нормальні (тобто звичайні) люди сприймають упівока й у чверть вуха, поет сприймає всіма органами чуття одночасно, з потроєною інтенсивністю. Поет бачить усім серцем. Якщо ледь чутний шерех осіннього листка для нього звучить, мов литаври траурного оркестру, уявіть собі, як для поета звучатиме постріл або вибух; якщо він проливає гарячі, невдавані сльози за покійним муравликом і безповоротним золотом останнього джмеля, зрозумійте, якими нестерпно моторошними будуть для нього фото, по яких байдуже ковзне око світської, сказати б, людини, перегодованої медіями, – фото з ураженого ракетою російських військових злочинців Дніпра, фото, де дівчина сидить на руїнах свого будинку, свого життя, а під завалами лежать тіла її загиблих батьків…

Читати повністю

Війна як піст


Читаючи або дивлячись і слухаючи Кела Ньюпорта, я не раз знаходжу поживу та підтвердження для власних думок, сумнівів, здогадів і текстів. Проте з початком війни ми всі відчули, що зіткнулися з речами, які знаходяться в зовсім іншому регіоні буття, ніж ті, про які йдеться авторам із щасливих країн. Виявилося, що фейсбук або телеграм часом залишаються єдиними способами налагодження зв’язку з близькими людьми, які раптово стали далекими, бо ж мобільні мережі зникли або працюють із поважними перебоями. Виявилося, що значно катастрофічнішою за наслідками, ніж інтернет-залежність, є цілковита відсутність інтернету. А коли з’являється електрика після багатогодинних відключень, ми демонструємо просто-таки дива продуктивності, за лічені години встигаючи попрати, написати колонку, почитати, перевірити електронну пошту і ще й приготувати їсти, бо як же без їжі! Ми розучилися гаяти час, ми навчилися фокусуватися на найпотрібніших наразі справах, ми за лічені секунди входимо у стан потоку. Ми навчилися цінувати час, електрику, воду, повітря. Ми полюбили життя, ми благословляємо техніку.

– Напиши про це листа Ньюпорту, – жартома радить дружина, читаючи книжку з ліхтариком, як колись у дитинстві.

Читати повністю

Не забути про сніг


Зараз триває війна. Зараз бракує часу на щоденники. Ми з більшим інтересом читаємо новини, ніж художню літературу. Коли ж уже зовсім нестерпно хочеться писати, можна звернутися до соціальних мереж або до напівживого свого блогу. Проте дивним залишається те, що з приходом інтернету і можливостей спілкування, які колись здавалися просто-таки фантастичними, ми втратили уміння довірливого, інтимного спілкування як із власною душею, у щоденниковому письмі, так і з іншими, в листуванні насамперед. Наші писання в соціальних мережах залишаються безадресними за визначенням. Це, згадуючи Ніцше, письмо для всіх і ні для кого. Звичайно, ми приблизно уявляємо дещо химеричний багатоголовий образ нашого колективного читача на фейсбуці, вирізняючи там з десяток особливо дорогих серцю або важливих лиць. Однак ми вкрай рідко тепер пишемо і спілкуємося віч-на-віч, роблячи це переважно задля розв’язання ділових конфіденційних питань, а не задля повідомлень про дедалі тьмяніший колір опалого листопадового листя.

Читати повністю