23 лютого я скромно відсвяткував свій день народження, підписав договір з видавництвом щодо нової книги, заклеїв бандероль, щоб завтра віднести на пошту і відіслати. А сам сів помедитувати над тлумаченнями Ріхарда Вільгельма, що стосувалися гексаграми «Вихід», яка випала того дня. Вихід означає прорив після тривалого накопичення напруги, коли, скажімо, повінь на ріці рве греблю. Вплив ницих людей починає зменшуватися, вони поступово зникають безвісти. Навіть одна пристрасть, яка ховається в серці, здатна затьмарити розум, це взаємовиключне сусідство, тому необхідна беззастережна й рішуча боротьба з нею задля перемоги добра. Компроміс зі злом неможливий. Пролунає крик тривоги. Зброя ввечері і вночі. Але нічого не бійся.

Закінчувалося тлумачення порадою цілком у дусі «Маленького принца» Сент-Екзюпері. Необхідно викорінювати рештки зла. Бо коли йому вдасться втекти від нас, із насіння, що залишилося, виростуть нові нещастя. Якщо проґавити паросток баобаба, ви пам’ятаєте, то його вже ніколи не здихаєшся. Він заполонить усю планету, прохромить наскрізь своїм корінням; якщо планета маленька, а баобабів багато, то вони розірвуть її на шматки. Помедитувавши над цими мудрими речами, я спокійно вклався спати.

А коли прокинувся, в Україні шаленіла війна. Летіли крилаті ракети, руйнувалася життєво важлива інфраструктура, весь дотеперішній світ і усталений лад. Пошта вже не працювала. Поїзди вже не їздили, принаймні ті, які були потрібні мені. Вулицями наших міст і містечок ішли безкінечні танкові колони росіян, перед ними навколішки ставали підлітки, жінки і діти, голіруч закриваючи шлях, намагаючись прогнати туди, звідки вони з’явилися. Цей день тривав і кілька наступних днів, безперервно, як один і той самий одноманітний кошмар, коли хочеш і не можеш прокинутись. Дедалі жорстокіші розправи нелюдів з моїм народом, з мирними, беззахисними, беззбройними людьми. Дедалі більше українських героїв-воїнів, які ціною життя стримували навалу російських загарбників. Дедалі ближчі звуки канонади, власне, вони лунають і зараз, коли я пишу ці рядки. Дедалі страхітливіші руйнування, мільйони безпритульних біженців, розбомблені лікарні і пологові будинки…

І я згадав, що окрім «Книги Перемін» є ще одна, важлива й улюблена, а в ній – розділ, який називається так само, як і моя гексаграма, «Вихід». Там ідеться про те, як єврейський народ з волі Бога покинув Єгипет, де століттями перебував у неволі, і під проводом Мойсея вирушив до обіцяної Богом землі. Майже одразу за ними погналася армія фараона, сподіваючись повернути назад, у рабство. Води Червоного моря розступилися перед ізраїльтянами і вони безперешкодно пройшли по дну; після цього води зімкнулися, потопивши армію єгиптян. Через сорок років блукань пустелею єврейський народ вийшов на берег Йордану, берег обіцяної землі.

А тепер уявіть собі, що фараон погнався за народом не одразу, а через тридцять років їхніх мандрів! Коли вони вже повністю забули про Єгипет, коли народилося нове, вільне покоління, яке ніколи не було в рабстві. Саме це сталося з моїм українським народом. Абсурд і нонсенс, цілковитий анахронізм. Він прозирає у суто радянських штампах патологічної брехні пропагандистських каналів росіян, у виступах їхніх знавіснілих очільників, у озброєнні армії, де командирське спорядження таке ж, як і півстоліття тому (компас, ґумка, офіцерська лінійка), у давно прострочених солдатських пайках тощо. Вони вискочили з минулого і щосили женуться за нами, намагаючись позбавити нашого майбутнього. Але вихід неможливо скасувати. Неможливо скасувати або навспак повернути час. Розпочинається нова історія і Господь усіх часів перегортає наступну сторінку своєї вічної книги, в якій немає місця для вчорашнього.

Збережи мій народ, Господи. Дай нам сили витримати і дійти. Розкрий перед нами води.

І закрий над нами небо.

Читати повністю

Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.

Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.

Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.

Читати повністю