І тоді на допомогу прийшов дзен – не цей, поширений у соціальних мережах, схожий на м’яку іграшку, з якою затишно засинати, а жорсткий, незатишний і колючий, дзен, від якого неможливо не прокинутись. Це підйом із ліжка о четвертій ранку. Це чотирнадцять годин сидіння у медитації дзадзен щодня. І, відповідно, дикий біль у ногах та спині. Це відсутність ритуальних служб і співів, за які розум міг би схопитися як за знайомий та безпечний поручень. Це наполеглива і тривала фізична робота. (Як тут не згадати давнє християнське правило Laborare est orare – “Трудитися – це молитися”). І збирання милостині. І просвітлення, якщо поталанить. Але про це не треба говорити. І думати теж не треба: “Відкладіть убік роботу вашого інтелекту, волі та свідомості. Перестаньте розглядати речі за допомогою пам’яті, уяви та споглядання. Не намагайтеся стати Буддою“.

Не можна виключати того, що завтра ми можемо зазнати поразки, що навесні Кремль розпочне широкомасштабний наступ в Україні і, за недостатньої підтримки Києва з боку Заходу, розгромить українську армію до червня 2024 року, як пише про це таблоїд Bild та й не він один. Завтра ми можемо втратити все, як втратила все сім’я Шохаку Окумури, священника, співзасновника дзенської громади в США, відомого перекладача творів Догена та Кошо Учіями на англійську. Чи ми достатньо готові бути мужніми аж настільки? Чи ми вже готові піти жебрати? Чи вистачить у нас сили відшукати власний сенс життя в разі російської перемоги? І що вирішать наші гроші, коли ми або наші діти стоятимуть над розстрільною ямою? І який дзен допоможе нам не накласти на себе руки? Чи не повинні ми замислитися над глибшими та справжнішими речами, ніж ті, про які день і ніч самозабутньо воркують безвідповідальні політикани та містифікатори? І чи не повинні ми замислитися вже сьогодні?

Читати повністю

В одному з найвідоміших фільмів Крістофера Нолана «Початок» (2010) серед іншого обігрується мотив так званого тотема, речі, призначеної бути своєрідним якорем, зачепленим за ґрунт неспростовної реальності. Життя є сном, аякже, ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, який написав однойменну драму, вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені, хто по коліна, хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя – це ще не все життя, а повсякденна мана – ще не вся ява сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені і не дуже сновидіння до беззаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральна кістка, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що до тотема не повинен доторкатися ніхто, за винятком його господаря; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) – або ж затягнути у сни власні.

Гадаю, кожен з нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети і годинники, весь цей коштовний непотріб, що , назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття – ще неможливіше, надто багато жаркої пам’яті і неповторних барв почуттів пов’язано з цими дрібницями, надто багато щемких забобонів і тремких надій. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я першим ділом дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема, чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене продовжує дивувати і, не побоюся щиросердого зізнання, зворушувати мало не до сліз те, що гітара тримає стрій. Беру акорд – а вона не фальшивить. Не довіряючи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну – ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Півроку минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, а потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи і сині іриси. Де мене тільки не носило протягом цього часу, яких тільки криз і катастроф не відбулося у країні і на нашій найкращій з можливих планет! Яких тільки переворотів твого світу не сталося завдяки мандрам, зустрічам, сваркам і примиренням, усій різношерстій решті, з якої складаються переконливі й не зовсім сновидіння людського життя. А вона тихо й вірно очікувала свого часу у чохлі, наполегливо тримаючи правильний стрій, щомиті готова грати далі, щомиті готова знову бути носієм музики. Ця по-своєму відчайдушна і героїчна готовність бути, готовність продовжувати мелодію саме з тієї ноти, на якій ти закінчив гру півроку тому, часто нагадує мені розповідь Мартіна Гайдеґґера про його хатину у горах Шварцвальду. «Подеколи працю в горах доводиться досить надовго переривати – там, унизу, треба викладати, вести переговори, писати відгуки, їздити з доповідями. Але щойно я повертаюся нагору, у перші ж години весь світ колишніх питань знову зусібіч оточує мене в хатині і при цьому у тих самих словесних відбитках, у яких я залишив його», – писав філософ у «Творчому краєвиді».

Без цих надійних якорів – без гітари, без хатини у горах, врешті, без іграшкової металевої дзиґи – так легко загубитися у примарних світах неавтентичного існування, де всі – як один, і ніхто – як він сам. У світах, де правують чутки, плітки і обмови замість певних відомостей, де лиця міряють, як медичні маски, у світах, де забагато шумовиння пустопорожніх слів, а первісної тиші, з якої одної може народитися істинне Слово, взагалі не чути ніколи. Тому міцніше стискаймо свої чарівні тотеми, грифи гітар, кулькові ручки і хто там ще якими амулетами багатий, пробираючись крізь хаотичну плутанину віртуальних лабіринтів ілюзії до певного світла і надійного ґрунту реальності. Тільки при тому світлі зникають примари. Тільки на тому ґрунті життя перестає бути сном, стаючи самим собою.

У мене доволі широкі і різноманітні музичні уподобання, часом аж занадто. Так, скажімо, на прогулянках до міста, у метро і на пробіжках я слухаю виключно транс (psy-trance і uplifting, якщо бути точним). Торік довелося навіть попросити, щоб мені подарували нову картку пам’яті для смартфона, бо на старій весь улюблений транс уже не вміщався. Тепер, коли я відкриваю музичний плеєр з плейлістом «Весь транс», він показує, що тривалість моєї колекції складає 36 годин і 22 хвилини. Втім, місця на картці пам’яті поки що достатньо, тож, гадаю, до кінця року ця колекція розростеться ще на добу або дві безперервного ритмічного пульсування, рохкання, кудкудакання, феєричних вибухів та інших небуденних звуків і ритмів.

Але транс – це не єдиний фаворит. Мандруючи під час минулого карантину до Києва за допомогою сервісу BlaBlaCar, я почув у машині пісню HammAli & Navai «Де ти була» («Где ти била? С кем ти била? Я в под’єздах пел, еті песні пел, разним дурам пел – без разбора пел» і т. д.). Сказати, що пісня зачепила мене за живе – не сказати майже нічого. Заки ми доїхали до столиці, я встиг завантажити її на смартфон і прослухати разів зо п’ять. Водій ошелешено поглядав на мій транс і щосили тиснув на газ, тож доїхали ми того разу напрочуд швидко. Увірвавшись до хати, не ївши, не пивши, я обійняв дружину і видихнув щасливо: «Я тут ТАКУ пісню випадково почув!!! Слухай!!!» І примусив її прослухати неповторний шедевр HammAli & Navai від початку до кінця. Зайве уточнювати, що в моєї дружини, яка має значно скромніші музичні запити, очі були такими великими, якими вони не були ніколи за всі роки подружнього життя; хіба що тоді, коли я з не меншим захватом демонстрував їй пісню «Луна» Льоші Свіка, але це вже інша історія.

Це поки що все, що стосується моєї любові до легкої музики, трансу, репу і попси. Я добре знаю, яка пісня чіпляє і качає, а яка не чіплятиме й не качатиме за жодних обставин, скільки би років її не крутили на всіх каналах українського телебачення, і скільки би того чи того ракетного палива не було випито під її занудний акомпанемент. Власне, це навіть не знання, а якесь окреме, на позір виключно слухове, насправді ж цілокупне, синестезійне чуття об’єднаних у єдиному ритмі душі й тіла, які або кажуть «так! так! іще!», або ж відвертають очі і мовчки, заперечно хитають головою.

Не знаю, коли саме я полюбив класичну музику. Інколи здається, що це вроджена любов, от як мовна спроможність. Можливо, на цю любов якимось чином вплинуло те, що мій прадід по мамі був скрипалем і заробляв на життя, граючи по сільських весіллях, хоча я не впевнений, що він грав там твори Кореллі або Вівальді (втім, як знати). В кожному разі, моя мама теж обожнює класику, тож може бути, що це успадковане. Перший з-поміж моїх улюбленців-класиків аж ніяк не Льоша Свік, як ви вже, може, встигли подумати, а вельмишановний Йоганн Себастьян Бах. Я не раз описував у своїх творах, який могутній, якщо можна так сказати, релігієтворний і життєдайний вплив має на слухачів музика Баха. Для того, щоб бодай на одну – зате яку ж бо дорогоцінну – мить відчути присутність Бога і невипадковість кожного людського життя, вищий смисл його, зовсім не обов’язково (хоча бажано) перечитувати всю, припустімо, «Суму теології» Томи Аквінського або трактати Майстра Екгарта; достатньо прослухати одну з безсмертних бахівських кантат або, хоч це вже значно тяжче, «Страсті за Матвієм» чи бодай «Erbarme dich, mein Gott» із цих «Страстей», якою,між іншим, розпочинається геніальний, останній фільм так само залюбленого в музику Баха Андрія Тарковського «Жертвопринесення». Поруч із Бахом – інші «безсмертні», як величав їх у «Степовому вовку» Гессе – Бетховен, Моцарт, Гайдн, майже неозорий ряд. Безперечно, для прослуховування цієї музики потрібна особлива атмосфера і контекст, як для кожної медитації і молитви, вона буде вкрай недоречною під час задиханої і спітнілої пробіжки або на тряских українських автошляхах. Особисто я слухаю класику щосуботи ввечері, подеколи тихо жалкуючи, що ars longa, vita brevis, і всі ці повні зібрання творів одного прекрасного, чи й не зовсім, дня виявляться навіки недослуханими.

Ніби почувши ці потаємні побивання, у новорічну ніч хтось незримий і доброзичливий підкинув на одному з каналів у Telegram книгу Клеменсі Бертон-Хілл «Рік дива: класична музика на кожен день». Авторка сама скрипалька і ведуча музичної програми на BBC Radio 3; з теплим гумором вона подає стислий опис твору, який радить послухати, а також коротку біографічну довідку про кожного композитора. Позаяк на YouTube є практично всі згадані нею твори, я тепер розпочинаю свої дні з «дивовижної» п’ятихвилинки, слухаючи дійсно вартісні речі, яких або не чув перед цим, або не звернув на них належної уваги раніше, або елементарно встиг забути. Ясно, що всієї божественної і людської музики ми не переслухаємо і за сто життів, але прагнути цього треба, раптом станеться диво. І в кожному разі, відчуття інтенсивності і смислонаповненості нашого життєвого часу від цих прослуховувань тільки прибуде. Адже музика, як слушно зауважує Бертон-Хілл, це квінтесенція життя. Вона знає, що́ говорить – кілька років тому у січні ця чудова авторка зазнала крововиливу в мозок, перенесла тяжку операцію (їй видалили половину черепа), 17 днів перебувала в комі, однак повернулася до світу, до життя і до музики, знову навчилася говорити і ходити, не в останню чергу завдяки творам Баха, які грала однією лівою рукою, та музичній фізіотерапії.

Розпочиналася нова, комп’ютерна і інтернетна епоха. Як пояснив мені усміхнений редактор часопису «Критика», де я публікував оригінальні й перекладні літературно-критичні статті, нас таких залишилося двоє на всю Україну – Вадим Скуратівський і я. Таких – цебто авторів, які вперто відмовлялися від комп’ютера, віддаючи перевагу незрадливій друкарській машинці. Для редакції наш консерватизм ставав дедалі обтяжливішим, бо комусь із співробітників потім все одно доводилось перенабирати наші тексти. Але це була тільки одна половина проблеми. Друга полягала в тому, що, не маючи електронної пошти і (цілком резонно, слід зауважити) не довіряючи доблесній Укрпошті, яка протягом багатьох років моєї творчої роботи погубила безліч бандеролей і ділових листів, я доправляв свої тексти до «Критики» вповні дідівським способом, тобто самотужки. Звичайно, задля цього я не запрягав коня і не рихтував сани, а просто сідав уранці до електрички, в обід привозив рукопис до Києва, забирав гонорар за попередню публікацію, їхав на оптовий ринок біля вокзалу, де поповнював запас чаю, і ввечері повертався додому. Така логістика вповні задовольняла мою палку любов до неквапливості та зосередженого читання в електричках, однак для редакції вона була надто неефективною і вкрай повільною як на реалії XXI століття, що саме насувалося з-за обрію. Я з сумом розумів, що комп’ютер незабаром таки доведеться купувати.

Як виявилося згодом, це була моя остання поїздка до «Критики» з не пам’ятаю вже яким текстом (наступну статтю я набрав у Word і надіслав до редакції електронною поштою). Електричка прибула переповненою, однак мені дивом вдалося сісти на улюбленому місці біля вікна і розгорнути «Пролегомени до історії поняття часу» Гайдеґґера. Читав я довго, аж доки отямився десь під Броварами від того, що електричка підозріло довго стоїть. Стояла вона вже дві години, через якусь аварію на колії. Я зрозумів, що катастрофічно спізнився до редакції, і мене там навряд чи хтось чекатиме після закінчення робочого дня. Потім дістав з сумки пиріжки, які мама завжди пекла в дорогу, і заходився підобідувати. Коли рука сягнула по третій пиріжок, я відчув на собі чийсь погляд і підвів очі.

То був бездомний чоловік, уже досить старий, дуже бідно вбраний. Поринаючи перед цим дедалі глибше в сон гайдеґґерівської мови, я краєм вуха все ж чув, як він відповідає на розпити жінки з сусіднього сидіння, пояснюючи, що добирається до монастиря під Києвом, де опікуються бездомними, дають їм попоїсти, помитися і перепочити якийсь день від злигоднів безпритульного життя. Чоловік сковтнув слину і таки примусив себе відвести голодний погляд від моєї руки з пиріжком. Він повернувся до вікна і тоскно став дивитися на мерехтіння краєвидів, бо наша електричка нарешті зрушила з місця.

Я не належу до надто сором’язливих людей, хоч і безсоромним мене теж навряд чи можна назвати. Першим моїм порухом було простягнути чоловікові пиріжок, щоб він потамував цілком очевидний голод. На цьому все би й закінчилося, я забув би цю історію, як забув сотні інших і вже не розповідав би її вам сьогодні. Але я, не знаю чому, спаленів від сорому. Сором полягав у тому, що я не вмію подавати їжу як милостиню, непрямим чином вказуючи на безкрайню знедоленість людини, позбавленої фундаментальних для людської кондиції речей – їжі і даху над головою. Я би не замислюючись віддав цьому старому весь зароблений гонорар – у моїй бурхливій біографії траплялися ще й не такі вияви великодушності – але подати йому милостиню їжею чомусь виявилося понад мої скромні моральні сили. Вся електричка прикипіла поглядами до пиріжка в моїй руці, німо запитуючи – дасть чи не дасть, бути чи не бути, хто винен і що робити. Ненавидячи себе від волосся на тім’ї до кінчиків нігтів на ногах, я запхав пиріжок назад до сумки.

Жодна дорога не буває безкінечною. Ми прибули на вокзал, я загубив старого бідняка в натовпі і більше ніколи не зустрічав його. В редакції часопису, на превеликий подив, усе ще чекала на мене одна з редакторок, яка забрала мій текст і вручила належний гонорар. Повертаючись додому, я, замість того, щоб накупити собі чаю про запас, сипав гроші до кружок, паперових стаканів і долонь усіх жебраків, які тільки траплялися дорогою, однак це чомусь не піднімало настрою і не проганяло нелюдської туги, екзистенційної туги, що стосувалася нашої жалюгідності і слабкості перед найтихішим на світі викликом, смиренним запитом, мовчазним проханням голодних очей. Ще ніколи в житті я не почував себе настільки мізерним і нікчемним, настільки приниженим, як того дня, коли посоромився поділитися з нещасним шматком пиріжка.

З нещасним? А що, коли це був Отой, наймогутніший з могутніх, володар над володарями, який каже: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти… те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт 25, 41-45).

Зима зараз надходить, дедалі суворіша, дедалі холодніша й немилосердніша. Зимна зима зимує повсюди, як, мабуть, міг би сказати Гайдеґґер. Вони стоять на перехрестях і в підземних переходах, під церквами і на вокзалах, з відчаєм простягнувши до нас порожні свої долоні. Не відводьте очей, як двадцять років тому відвів їх я. Не соромтеся бути людьми. Витримайте цей беззвучний іспит долі належним чином, допоможіть найменшим братам і сестрам Бога хто чим зуміє.