Якось наша приятелька-монахиня, сестра Клара, подарувала мені книжку колумністики Хосе Луїса Мартіна Дескальсо «Чому варто мати надію». Сестра Клара любить читати мої колонки, тож цілком слушно зауважила, що коротенькі есеї іспанського священика можуть не раз стати у пригоді як джерело натхнення, свіжих думок і нових тем.

Вона не помилилася. Адже не на одного письменника, на мене також, не раз нападає стан дивної спустошеності й мало що не страху перед білим аркушем паперу або монітором. Мова відмовляється слугувати. Слова перестають слухатися. Голова стає порожня і дисфункціональна, хоч іще вчора під час розмови з читачами в ній роїлася тисяча дивовижно гарних, дотепних і вповні розумних думок. Це те, що називають письменницьким блоком. Ральф Еллісон, який 1952 року написав бестселер «Невидимий чоловік», не спромігся написати продовження цього роману аж до своєї смерті у 1994 році, попри дві тисячі сторінок підготовчих нотаток, і скаржився своєму другові, письменникові Солу Беллоу, що має «письменницький блок завбільшки з готель „Рітц”». Тож коли на обрії творчого життя починає маячити ось такий хмарочос, варто негайно вдатися до помічних ліків. Одним письменникам у боротьбі з творчим блоком допомагає алкоголь, іншим – слухання класики, ще одним – ароматерапія, хтось вирушає в мандри і пише шедеври у плацкартному вагоні, а я ось гортаю книжку Дескальсо.

«Хвала мужності», саме так називається один із есеїв іспанця. Бувають дні, пише він, коли повертаєшся додому вщент розбитий від утоми й нерозуміння. Тоді чудодійними ліками стають сонати Моцарта, написані у найгірші часи життя, коли композитору доводилося відвідувати будинки багатіїв, щоб потай засунути до кишень канапки і котлети, харчі, якими він рятуватиметься протягом наступного тижня. Однак музика, написана у ті скрутні часи, – це суцільний потік чистоти й радості, і в нас навіть думки не виникає про злигодні долі генія.

Або ж п’ята симфонія Брукнера; автор почув її перше виконання аж через дев’ятнадцять років після того, як її було написано. Яку мужність треба було мати, щоб витримати таку безбожно тривалу паузу! «Я добре знаю, як і кожен письменник або артист, – пише священник, – що твір, якого тобі не довелося донести до прем’єри чи до друку, неначе помирає на твоїх руках. Час не виліковує цієї рани. Навпаки. Ти відчуваєш, що написаний текст росте в твоїх нутрощах, як дитина, якої мати не змогла вчасно народити».

Я відкладаю книжку і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: «В мені уже народжується Бог…». Стус був мужнім чоловіком. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний вияв любові до всіх нас, який дав сили моєму земляку, капітану Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?

Читати повністю

Читати повністю

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: “Так довго не може тривати”.

Побачимося завтра!

Сердечно запрошую на презентацію моєї нової книги! Вона, між іншим, присвячена Богданці Матіяш, яка й модеруватиме цю небуденну подію.

Насправді ця війна триває вже не одну сотню літ. Війна з ордою, війна з мороком, який прокидається і розпочинає наступ тоді, коли ховається сонце
Вони вщент спалюють наші міста, руйнують і паплюжать святині, без найменшого жалю убивають і калічать безневинних, беззбройних беззахисних. Ми чинили й чинимо запеклий опір, намагаючись відстояти бодай клаптик рідної землі, врятувати бодай одну сім’ю, захистити хоча б один храм. Часом нам таки вдається дати їм відсіч, і тоді ворог, хижо огризаючись, повертається на свої болота. Але сили надто нерівні, і ми знову змушені відходити на захід, услід за сонцем, що заплющує очі, неспроможні бачити руйновище, понівечені тіла воїнів та їхніх жінок і дітей, відходити в ліси та гори, у підземні церкви та схрони, в еміграцію і розсіяння. Проте, коли минає період кривавого безчасу, ми повертаємося. Відбудовуємо столицю. Відбудовуємо мову. Відроджуємо народ. Саме тоді, коли ми вже збираємося зажити безжурним життям вільних хліборобів і гостинних господарів, пітьма знову роззявляє пащу. З пронизливим свистом летять російські ракети. Їдуть російські танки, розстрілюючи дітлахів, які вирішили голіруч загородити їм шлях. Марширують колони вишколених російських убивць, досвідчених катів і головорізів.

І ми знову беремося за зброю. Ворогів так багато, що нам постійно бракує боєприпасів. Розбиті ящики з-під набоїв і снарядів лежать на узбіччі. Чого вартий цей обгорілий, потрощений дерев’яний мотлох? Хто згадає наші імена? Чи буде колись остаточний бій і чи вдасться нам перемогти орду? Якби можна було зазирнути у майбутній час, бодай через рік, і довідатися правду…

Думаю про це, стоячи у храмі, який є мовчазним свідком і учасником нескінченної війни зі злом, у Софійському соборі, серед дивовижно високих постатей на фресках, читаючи на їхніх просвітлених ликах любов і співчуття, бажання врятувати й захистити кожного з нас, мешканців вічного міста князів і гетьманів. Вони пам’ятають про те, що було протягом минулої тисячі років. Вони знають, що буде тут у наступному тисячолітті. Посеред собору Тарас Компаніченко і “Хорея Козацька” співають пісню на слова Василя Стуса, а мені пригадується один його віщий вірш: “Ми ще повернемось, обов’язково повернемось, бодай — ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні”. Тарас у військовому однострої, ось, чергове втілення українського архетипу, воїна-співака, саме такий вигляд міг мати й такою могла бути манера співу в того козака, який їхав за Дунай, сказавши “прощай” коханій дівчині. Як не згину, то вернуся…

А далі стоять ікони. Це відкриття незвичайної, по-своєму драматичної виставки “Софійський деісис” (“деісис” у перекладі з грецької означає “моління”). Подружня пара, Олександр Клименко і Софія Атлантова, малювали їх на ящиках з-під боєприпасів, знайдених у Бородянці після відступу орди. Виставку присвячено загиблим бійцям зі 112-ї, 114-ї та 241-ї бригад територіальної оборони Київської області. Дерево подекуди пошкоджене й обгоріле, таке дерево говорить, і говорить чимало. З першого ж погляду стає зрозуміло, що це справжні ікони. Перед ними хочеться стати навколішки й молитися – за упокій наших загиблих хлопців, чиї імена зараз виразно проказує Клименко, а його дружина одразу ж видряпує їх, немов графіті, на іконному тлі. Святий Дмитре, моли Бога за Олександра… Андрія… Миколу… Костянтина…

Почувши власне ім’я, я мимоволі здригаюся. Це так, немовби потрапити на власні роковини.

Читати повністю