есеїстика

Брати і сестри


Часом нас провідує котрась із сестер-монахинь, приятельок моєї дружини. З такої нагоди дружина готує смачний обід, пече торт або сирник. Ми разом обідаємо і чаюємо, бесідуючи одразу про все на світі, як то воно водиться між направду близькими людьми, братами і сестрами
Цього разу мова зайшла про котів. Зручно вмостившись на колінах сестри, наш Пірат уважно прислухається до плину бесіди. Коти люблять, коли про них говорять, їх хвалять, ними тішаться. Втім, люди так само. Чорний з білим, кіт досконало пасує до чернечого габіту. Брат Пірат…

– Такі милі, – замислено каже сестра, гладячи доглянуту сяйливу шерсть. – Цікаво, чи будуть коти у раю?

– Думаю, що будуть, – кажу я. – Он святий Франциск читав проповіді рибам і птахам, та, мабуть, і котам та псам за сприятливої нагоди, то що ж, він даремно старався? Є чудові картини, де зображено, як тисячі риб, вистромивши голови з води, вдячно засвоюють напучування святого…

Звичайно, для того, щоби потрапити до раю, бажано мати безсмертну душу. Опираючись на згори взяту тезу про відсутність душі у тварин, Кант відмовляв їм у безсмерті, трактуючи цих істот як різновид автоматів і машин. Може, тому, що в Канта ніколи не було домашніх тварин, він і не бачив, як коти вміють сумувати, а собаки – радіти. Він нічого не знав про Хатіко, і про сотні таких, як Хатіко, безмежно вірних псів та котів.  Натомість мізантроп Шопенгауер, який самозабутньо любив своїх пуделів, Атму і Буца, схилявся до протилежної, ніж у Канта, думки. Він провадив з ними тривалі філософські диспути, після смерті Атми замовив її посмертну маску, а коли Буц якимось необачним псячим вчинком виводив філософа із себе, називав його найобразливішим з імен: “Ти – людина!” Тим не менше, філософ заповів значну суму грошей на утримання Буца після своєї смерті…

Жарти жартами, насправді ж нам хотілося б, щоб десятки й сотні створінь, яких ми зустріли на земному, такому скороминущому, шляху, також звідали смак вічності і зустрілися з нами там, у небі. І ця кицька Пушинка, яка прожила в сім’ї цілих вісімнадцять літ, виглядівши мого племінника Сашка; і цей пес Топа, з яким нерозривно пов’язані дитячі спогади про канікули й суничні галявини навіки. І всі ці соловейки, які пристрасно й переконливо, до світанку розповідали нам із дружиною про безсмертне кохання. І кожен метелик, кожен коник-стрибунець, кожна мурашка і бджола, такі запаморочливо працьовиті, такі залюблені у минущу красу квітів, нехай вони теж опиняться там, з нами, у раю…

– Але ж чи опинимось ми там? – спохоплюється сестра. – Одна знайома каже: ти все життя в монастирі – і ти ще вагаєшся, чи будеш у раю? Що ж ти там робиш стільки років, на що гаєш час?!

Ми знову сміємося.

Хтозна, чи потрапимо ми до раю після всього, що було на віку. Але Бог милосердний, незрівнянно милосердніший і більший за приземлені людські уявлення та мірки. Може, Він зглянеться над нами, над вічно безпритульними блукачами у долині сліз, і забере до себе – разом із тим песиком, якого на очах у мене малого переїхав мотоцикл, і за яким я пролив стільки жарких сліз; разом із конями, що взимку провалилися під кригу разом із санями й людьми; разом із кожною рибою і птахою, яким ми відібрали життя…

Читати повністю

Усупереч смерті


Перед тим, як ми сядемо до святкового весільного столу, молода пропонує вшанувати пам’ять усіх наших загиблих хвилиною мовчання. Ми зібрались у підвальному приміщенні, теоретично це безпечне укриття, а там хтозна – невдовзі після початку забави на смартфонах присутніх озивається сигнал повітряної тривоги. Царство Небесне дітям і жінкам, беззбройним і беззахисним, Царство Небесне старим і молодим землякам із Вінниці… Бучі… Запоріжжя… Миколаєва… Чернігова… Харкова…
Упродовж повітряної тривоги ми й святкуємо свою Кану Галилейську. Так, в Україні люди все ще кохають одні одних і подеколи навіть одружуються. Попри те, що йде вже п’ятий місяць повномасштабної війни. Попри смертоносні вибухи, зловісні заграви пожеж, попри пошатковані на дрібен мак тіла тих, хто не встиг заховатися від гостинців російських потвор. У нас не бракує ні вина, ні наїдків, крилаті ракети, може, оминуть цього разу Львів, хоча можуть і не оминути. Учта під час війни. Бенкет усупереч смерті.

Такому весіллю під час повітряної тривоги, тостам і віншуванням, яким передувала хвилина мовчання, притаманна щемка й висока містика. Ми ніби перебуваємо на межі двох світів одразу, світу смерті і світу життя. Їх обидва добре видно з того символічного зеніту, яким є таїнство шлюбу, декілька годин тому звершеного в церкві святої Анни, таїнство зустрічі та любовного поєднання двох могутніх стихій, чоловічої і жіночої. Те, що наші молодята, Катруся і Зеновій, зважились одружитися у несприятливий для таких вагомих подій час війни, вимагало неабиякої мужності і мудрості. Іти вперед, попри численні загрози, зусебічні виклики й повсякденні катастрофи, іти, згадуючи Ґете, понад могилами, трепетно одягаючи одне одному обручки, запоруки досмертної вірності й любові, солодко цілуватися, бо гості вже заспівали традиційну “Гіркую воду”, – це зовсім інша відповідь, аніж та, якої очікувало російське плем’я носіїв смерті. Таїнство шлюбу – це хоробра й гідна відповідь Адама та Єви стародавньому змію-дияволу, який понад усе хоче знищення людського роду, маючи здібних вихованців і помічників у цій справі, всіляких там гітлерів, сталінів, пол потів, а тепер ось і путіних.

Не боїмося смерті, кажуть своїм екзистенційним вибором і вчинком наші молодята, ми їй не підлягаємо. Любов сильніша за смерть, це знали всі християнські містики, починаючи від Івана Богослова, що не втомлювався повторювати своїм учням: “Дітоньки, любіть одне одного”. У його напучуванні крився не тільки есенційний виклад засад християнської віри, а й радикальний рецепт подолання страху смерті і страху перед світом цим, рецепт вивищення над мерзотниками й ницаками роду людського.

Читати повністю

Сміх на тлі смерті


Ми з друзями п’ємо каву неподалік від Хрещатика, обговорюючи останні новини, згадуючи довоєнні часи. Людей у Києві помітно поменшало, довкола переважно розцяцьковані татушками юнаки й дівчата, млосно пахнуть квітучі липи. Майже ніщо не нагадує про війну, якщо не рахувати залізних “їжаків” на сусідніх вулицях і хлопців із тероборони
– А ще в мого чоловіка є одна дивовижна здібність, – повідомляє товариству моя дружина. – Він дуже точно пам’ятає те, чого насправді ніколи не було. В подробицях!

Ми голосно сміємося у відповідь на це несподіване одкровення. Молодь за сусіднім столиком підводить на нас очі і теж схвально посміхається. Посміхається обдертий бездомний, який збирає тут милостиню. Посміхається пес, якого вивів на прогулянку хлопчина, галюцинаційно подібний на Кіану Рівза. Усім добре, всі радо купаються в золотому меду щедрого липневого сонця. Сміх – те, що робить людей людьми.

Однак минає трохи часу і ми поважніємо. Війна триває. Сьогодні і завтра знову загинуть наші люди, як загинули вони вчора й позавчора; ось уже скоро пів року, відколи не минає дня без жертв, принесених кривавому богові війни. Гинуть наші брати і сестри. Гинуть діти. Може, вже загинули ось цієї миті, коли ми заходимо до вестибюлю станції метро “Театральна”. Може, хтось із наших рідних уже почетвертований ракетними ударами озвірілих від безкарності росіян. Чи маємо ми право сміятися, коли зараз, цієї миті, у бою гине український цвіт? Без якого Україна ніколи не буде такою, якою вона могла би бути? Такою талановитою, усміхненою, багатою… Гинуть ті, хто удвічі або й утричі молодший за мене, мої діти і внуки за віком. Так і не побачивши брейгелівських “Мисливців на снігу” у Відні, не відвідавши ні Мюнхена, ані Лондона, не побачивши розкішних картинних галерей, не почувши жодного геніального твору, які для них писали Бах і Моцарт? Просто зі студентської лави – у смерть. Швидко перегорнувши аркуші книги життя.

Це важке питання, я не знаю відповіді на нього. З одного боку, життя мусить тривати, попри всі на світі війни і насильницькі смерті. Але цю фразу легко сказати тому, хто сам залишається живим, хто уцілів, хто має змогу їсти, пити каву і сміятися. Хтозна, чи легко вимовити ці слова матерям або дружинам воїнів, які ніколи не повернуться додому, не піднімуться сходами, не подзвонять у двері. Є ті, хто не розпачає, матері і дружини, я знаю. Дехто з них навіть співає колискових своїм загиблим, проводжаючи в останню путь. Є ті, хто, набравши пива і ввімкнувши улюблену музику полеглих воїнів, розповідає прикольні історії з їхнього життя і такі хохми, що присутніх просто розриває від сміху.

І все-таки. Одних порозривали “гради”, інші ж, самі живі-здорові, розриваються їм услід від сміху, чи добре це, чи припустимо?

Читати повністю

Святість дитинства


Час дитинства – це час велетенського дозвілля, якого згодом ніколи не буде аж стільки в нашому житті. І цим дитинство подібне на час святих людей, які вже тут, на грішній і заклопотаній землі, не живуть, а раюють, попри всі злигодні, хвороби, страждання, що не раз аж занадто щедро випадають на їхню долю. Раювання з молитвою на вустах сутнісно подібне до захвату від самотужки створеної казки, яку дитина захоплено розповідає найдорожчим на світі людям, мамі або татові. Святі й діти онтологічно рідні.

Тому один із найстрашніших злочинів на землі полягає у посяганні на невинність, на святість дитинства, у вбивстві або зґвалтуванні дітей. Це той морок, із яким нещодавно зіткнувся мій народ після приходу російських окупантів. Цей гріх непростимий, і ті, що вчинили його, а також ті, хто благословляв їх на моторошні злочини, – як-от кагебістський патріарх Кіріл, – вічно горітимуть у пекельному вогні після смерті, а багатьох справедлива розплата спіткає ще тут, протягом їхнього потворного, збоченого і злочинного життя, просякнутого сатанинськими намірами й потягами. Росіяни люблять пишатися своїми письменниками, яких вони на загал знають винятково за прізвищами, майже ніколи не читаючи їхніх творів. Якби ж читали, то зрозуміли би, може, що вони для нас – біси, яких жовчно й похмуро описав Достоєвський у однойменному романі. Там, до речі, є такий персонаж, як Ставрогін, що теж не зупинився перед зґвалтуванням неповнолітньої дівчинки і сам повісився після її смерті. Нехай той відчай, який неможливо бачити на лиці маленької дитини, до кінця днів супроводжує російських нелюдів; нехай їм теж день і ніч стоять перед очима беззахисні жертви, як стояла та дівчинка, безпомічно сварячись кулачком, перед внутрішнім зором ґвалтівника.

Читати повністю

Міста воєнного часу


Останнім часом мене дуже дратують дописи знайомих у соціальних мережах. Вони сидять у Америці, Німеччині або Польщі, в безпечних, далеких від стресу й травм місцях, строчачи бадьорі пости про перемогу, бавлячись мемами, сприймаючи жорстоку реальність війни як черговий футбольний матч і поводячись достоту як фанати, що вболівають за улюблену команду. А тут з нами відбуваються значно страшніші й небезпечніші за футбольний матч речі. Хтозна, чи впізнають ці знайомі нас, коли повернуться сюди після війни. Хтозна, чи захочемо ми їх бачити і розмовляти з ними. Опіки смертю не минають безслідно ні для міст, ні для людей. І хоча на позір ми далі живемо, як жили, не втрачаючи мужності й надії, тішачись кожній пачці солі, яку вдалося роздобути, і кожній допомозі небайдужих до нашого лиха людей, але потім, коли все закінчиться, чи відпустять нас загиблі діти, яких ми не змогли вберегти, вагітні жінки, які не встигли народити, відважні воїни, яких підступно зрадили й кинули напризволяще командири, безліч інших воєнних сюжетів і топосів, про які не розповідають у бадьорих телемарафонах, передбачливо заткнувши рота тим, хто міг би правдиво й неупереджено показати моторош війни – війни, якою вона є насправді, а не в базіканні соціальних мереж і вічно неголених персонажів політикуму… Мертві квіти й діти не оживають, вони дивляться й дивляться нам услід, мовчки. 

Читати повністю