мужність

День поцілунків


Богданка і я

Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.

Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату… Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем!

На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають “прокляті” питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що “пекло – це інші”.

Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи.

Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: “Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. (…) Україна – це Росія”.

Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.

– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.

Читати повністю

Оговтатися


Думка написати про цю книжку майнула всередині, і я зафіксував її, як ентомолог – метелика

Або як фіксуєш майбутні рими до ненаписаних іще віршів чи ідентифікуєш перелітні образи, що замисленими соловейками з’являються перед заплющеними очима. Саме тоді, коли вже остаточно збираєшся поринути в сон. Часто саме такі, зафіксовані присмерковою притомністю образи, не дають потім заснути аж до ранку. Ні, це не метелик, це риба. Вона надто велика й важка, щоб витягнути її з океану підсвідомості на берег. А жадібність не дозволяє відпустити її назад. Писати? Чи не писати? І як би я переклав назву книжки для українських читачів? “Прийти в норму”? “Оговтатися”? А може, одразу дати підзаголовок: “12 принципів воїна для відновлення і переналаштування життя”? Ні, це схоже на назву мотиваційної словесної пурги якого-небудь Пітерсона…

При слові “воїн” перед очима з’являється фото Тревіса Мілза з обкладинки присвяченої йому книжки. Старший сержант армії США Тревіс Мілз під час третьої ротації в Афганістані підірвався на саморобному вибуховому пристрої. Сила вибуху могла знищити автомобіль. Мілз вижив завдяки могутньому здоров’ю і старанням лікарів, але став одним із п’яти американських солдатів, які втратили на війні чотири кінцівки одразу. Обидві ноги. Обидві руки.

Ні, я не писатиму про це, надто болюча тема. Надто жива й актуальна. Про тих хлопців, яких на початку 1980-х привозили до мого Бахмача в цинкових трунах з Афганістану і яких проводжали в останню путь усім містом, сьогодні вже ніхто не пам’ятає. А про сьогоднішніх…

Чи маю я право писати про такі речі? Я й досі не забув сповненого ненависті погляду ветерана, який зайшов до вагона метро на Дарниці разом зі своєю дружиною. У нього були посічені вибухами й руки, й ноги, а головне, що давалися взнаки важкі психологічні наслідки посттравматичного розладу. Може, я нагадав йому когось із ворогів. Або безвідповідального командира, який послав їхній взвод на бійню. Хтозна, чого він так дивився на мене – незмигно, вороже, вбивчо. Про що я можу розповісти ось таким ветеранам?

Читати повністю

Похвала мужності


Якось наша приятелька-монахиня, сестра Клара, подарувала мені книжку колумністики Хосе Луїса Мартіна Дескальсо «Чому варто мати надію». Сестра Клара любить читати мої колонки, тож цілком слушно зауважила, що коротенькі есеї іспанського священика можуть не раз стати у пригоді як джерело натхнення, свіжих думок і нових тем.

Вона не помилилася. Адже не на одного письменника, на мене також, не раз нападає стан дивної спустошеності й мало що не страху перед білим аркушем паперу або монітором. Мова відмовляється слугувати. Слова перестають слухатися. Голова стає порожня і дисфункціональна, хоч іще вчора під час розмови з читачами в ній роїлася тисяча дивовижно гарних, дотепних і вповні розумних думок. Це те, що називають письменницьким блоком. Ральф Еллісон, який 1952 року написав бестселер «Невидимий чоловік», не спромігся написати продовження цього роману аж до своєї смерті у 1994 році, попри дві тисячі сторінок підготовчих нотаток, і скаржився своєму другові, письменникові Солу Беллоу, що має «письменницький блок завбільшки з готель „Рітц”». Тож коли на обрії творчого життя починає маячити ось такий хмарочос, варто негайно вдатися до помічних ліків. Одним письменникам у боротьбі з творчим блоком допомагає алкоголь, іншим – слухання класики, ще одним – ароматерапія, хтось вирушає в мандри і пише шедеври у плацкартному вагоні, а я ось гортаю книжку Дескальсо.

«Хвала мужності», саме так називається один із есеїв іспанця. Бувають дні, пише він, коли повертаєшся додому вщент розбитий від утоми й нерозуміння. Тоді чудодійними ліками стають сонати Моцарта, написані у найгірші часи життя, коли композитору доводилося відвідувати будинки багатіїв, щоб потай засунути до кишень канапки і котлети, харчі, якими він рятуватиметься протягом наступного тижня. Однак музика, написана у ті скрутні часи, – це суцільний потік чистоти й радості, і в нас навіть думки не виникає про злигодні долі генія.

Або ж п’ята симфонія Брукнера; автор почув її перше виконання аж через дев’ятнадцять років після того, як її було написано. Яку мужність треба було мати, щоб витримати таку безбожно тривалу паузу! «Я добре знаю, як і кожен письменник або артист, – пише священник, – що твір, якого тобі не довелося донести до прем’єри чи до друку, неначе помирає на твоїх руках. Час не виліковує цієї рани. Навпаки. Ти відчуваєш, що написаний текст росте в твоїх нутрощах, як дитина, якої мати не змогла вчасно народити».

Я відкладаю книжку і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: «В мені уже народжується Бог…». Стус був мужнім чоловіком. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний вияв любові до всіх нас, який дав сили моєму земляку, капітану Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?

Читати повністю

Кодекс честі


У бойовику з тепер уже навіки забутою назвою колишній “морський котик”, який страждає від посттравматичного стресового розладу (ПТСР), в особливо тяжкі хвилини, коли накривають моторошні спогади й панічні атаки, дістає смартфон і відкриває додаток, розроблений для таких випадків Національним центром ПТСР Міністерства оборони США

Двометровий велетень зі сталевими біцепсами і міцною, як у бізона, статурою по-дитячому тоскно й безпорадно вдивляється в дисплей, з якого лине сюрчання цвіркунів. За задумом творців аплікації, це повинно заспокоювати нерви. Ну так, цвіркуни – це ще не все, можна ввімкнути голоси птахів або завантажити особливо дорогі фотографії й музику, які допоможуть перетривати лихі години розпачу.

Або не допоможуть. Бойовий напарник, із яким велетень разом кришив ворогів на дрібен мак, здивовано й недовірливо дивиться на смартфон, на приятеля, якому безмежно тяжко. Сам він справляється з нападами ПТСР за допомогою незрадливої пляшки віскі. Ми пам’ятаємо цей вираз очей. Саме так у фільмі “Пролітаючи над гніздом зозулі” індіанець дивився на свого понівеченого друга, якому людинолюбні лікарі зробили лоботомію. Але в нашому бойовику складна суміш огиди, жалю й люті стосується не покаліченого бойового побратима.

“І це все, на що вони спромоглися, щоб допомогти тобі?!” – запитує він друга крізь зціплені зуби.

“Вони” – це Міністерство оборони насамперед, це медики й чиновники, відповідальні за долю колишніх воїнів. Це також ті, хто не звідав жахіть війни, але спромігся розбагатіти на закупівлях продуктів для армії, на необґрунтованому підвищенні цін, збуті зброї та інших оборудках кривавого бізнесу. “Вони” – це також цивільні, які ще кілька років тому були дорогими братами й сестрами, співгромадянами, а сьогодні відвертають очі від покалічених на війні воїнів, відбуваючись універсальною для всіх мерзотників світу фразою: “Я тебе туди не посилав”. Або ж навіть як отой шериф у фільмі “Рембо: перша кров”, намагаючись вивезти людину з посіченою на шмаття душею за межі міста, позбуваючись його як новітнього прокаженого, як потенційного злочинця і, в кожному разі, як неспростовний докір, що подеколи все ж таки досягає заплилого жиром сумління.

“Я зробив усе, щоб перемогти, та перемогти нам не дали! – кричить розлючений Рембо в лице своєму колишньому командиру. – А тоді я повернувся і бачу всіх цих негідників в аеропорту. Вони протестують проти мене! Називають дітовбивцею, ображають мене. Та як вони сміють, га? Хто вони? Хіба хтось із них був там, щоб знати, про що вони кричать? …На війні в нас був кодекс честі. Ви прикриваєте мене, а я вас. Тут такого немає!”

До чого тут ці, може, трохи задовгі екскурси в історію кінематографа з розлогими цитатами? Задовгі? А я ж іще й не починав згадувати про хлопців з мого покоління, які так само поверталися з Афганістану і никали країною, нікому не потрібні зі своїми фізичними та психічними ранами. Дехто з них створив потім перші кооперативи, щоб не померти з голоду, але чимало хто з тієї ж причини пішли в рекетири та наймані вбивці. Інші ж, яких теж було немало, в той чи інший спосіб стали вбивцями самих себе, не в змозі витримувати напади ПТСР, нерозуміння й відторгнення соціумом, у якого не було жодного поняття ні про їхні страждання, ані про кодекс честі, солідарності й взаємодопомоги.

А екскурси й асоціації з повоєнними американськими фільмами тут до того, що з кожним днем надходить дедалі більше невтішної інформації про злочинно байдуже ставлення – відповідальних чиновників насамперед – до наших хлопців, які, скалічені, повертаються з війни. Особисто мене найбільше вразило фото з фейсбуку, де безногі бійці стоять у черзі по довідку в поліклініці. Безногі. Стоять. Розумієте? Причому стоять по кілька годин поспіль, бо черги до окремих спеціалістів становлять понад п’ятсот осіб.

Читати повністю

Якщо вам сподобався цей текст, ви можете підтримати автора, надіславши посильну допомогу на картку Приватбанку 5457 0822 2783 3246 або monobank 5375 4141 2402 7078

Отримувач – Костянтин Москалець

ЩИРО ДЯКУЮ!

Війна поруч


Війна ця розпочалася в 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від  радянських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що як і триста років тому знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе «Київ-Москва», блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбома в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яті або уяви. Війна – це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки лишилося позаду. “„Армію світла“ можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну – або будь-яку іншу країну – тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і непотрібно, – достатньо прозорою є вже головна метафора. „Армія світла“ – це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні”, – доволі благодушно писав дорогий моєму серцю “Український журнал” про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну і аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні – теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчості звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема, пісні  «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків: «Наші землі на схід забирає пітьма, знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері і сестри воїнів, які вирушили воювати на схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ з часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали.

Читати повністю в “Українському журналі” (PDF, 1,8 Mb)