Вже не пригадую, з якої нагоди я перекладав ці роздуми Кшиштофа Ліпки, але текст, здається, так ніде і не був опублікований, тому радо ділюся ним з читачами свого блоґу. Позаяк стаття досить велика для однієї подачі, навіть зі скороченнями, які я собі дозволив зробити, довелося розбити її на три окремі частини. Читайте, насолоджуйтесь медом медитацій і чекайте продовження!

Всі цитати з “Гри в бісер” Германа Гессе подані в перекладі Євгена Поповича.

К. М.

Кшиштоф Ліпка

Носії світла

 

“Поет, що славить велич і жах життя в пружних рядках своїх віршів, музикант, у творах якого воно звучить як найчистіша реальність, – усе це носії світла, вони роблять світ радіснішим, навіть якщо спершу ведуть нас через сльози і болюче напруження”.

Герман Гессе

Найвидатніші твори старовинної музики постали з релігійного натхнення. Отже, можна зробити припущення, що значна частина їх пов’язана з головними церковними святами, передовсім із Різдвом та Великоднем. І це справді так, але далі йдуть речі менш очевидні.

Хоча різдвяних композицій широкого розмаху, без сумніву, не бракує (наприклад, “Різдвяна ораторія” Баха), проте вирішальними для настрою свят Різдва Божого є короткі колядки, а Великдень зазвичай проходить під знаком страсної музики. Можна було б зробити висновок, що Страсті і Відкуплення для митців становлять потужніше джерело натхнення, аніж радість і надія. Може, це й дивно, але так воно і є насправді. Численні пісні, мотети, кантати, органні варіації на теми колядок (т. зв. noëls) і ораторії, скомпоновані з нагоди Різдва Спасителя, поступаються не тільки виражальною силою, але й чисельністю музиці великодній, попросту неймовірно багатій. Одні лиш Страсті, з-поміж яких добре знаємо заледве кілька, рахуються, фактично, сотнями. Тільки на тексти найбільш відомого поета, котрий у часи бароко прославився як спеціаліст з писання слів до кантат, Бартольда Гайнріха Брокеса, постало кілька десятків Страстей, створених багатьма майстрами (серед них – Бах, Гендель і Телеман).

* * *

Багато можна почути про незвичайні обставини повернення Страстей Баха до музичної практики, не тільки церковної, але й до концертного життя загалом. Спочатку перших двоє Страстей, ще в XIX столітті, потім двоє наступних, повернені вже новішими дослідниками, що спокусилися зробити їхню реконструкцію за наших часів. Проте, не знати чому, згадуючи про перші виконання Страстей через десятиліття по смерті Баха зазвичай оминають поважну роль, яку в цьому відродженні зіграли двоє видатних людей пера: поет Ґете і філософ Геґель.Обидва з великим захопленням і просто-таки з ентузіазмом відгукувалися про Страсті Баха, завдячуючи знайомством з ними композиторові Карлові Цельтеру, який особисто надав їм партитури.

“Музика Баха нагадує споконвічну гармонію, яка розмовляє сама з собою; мабуть, щось схоже діялося в грудях Бога незадовго перед створенням світу”, – написав тоді Ґете в листі до Цельтера.

* * *

Музика Баха не є легкою. Не тільки для сприйняття, а й для оцінки. Надзвичайно важко говорити і писати про неї – не так, як говорять і пишуть фахівці, а так, щоб її виняткова велич стала простою й очевидною для кожного. Не дуже багато фрагментів, присвячених музиці Баха, знайдемо і серед творів знаменитих літераторів. Художня література, скажімо, чимало уваги присвячує Моцартові, Шубертові, Паганіні; про Бетховена писала ціла плеяда непересічних людей пера, серед них Е. Т. А. Гофман, Ролан, Манн, Ґомбрович, Рільке, Толстой, Кундера. Бах натомість не дочекався численних почестей від видатних майстрів слова. У художній літературі Баха радше згадують на ім’я, ніж обговорюють, а його твори, які уникають прекрасних слів, переважно тільки перераховують.

Проте, коли в художній літературі справа все ж доходить до мови про Баха, письменники вживають таких слів і формулювань, які, зарезервовані для найбільшого з музичних геніїв, не дістаються іншим композиторам. Тоді Бах неодмінно символізує щось найдосконаліше, постає творчою вершиною, верховиною всіх епох і мистецтв, якої ніхто інший не здобув, кордоном, якого жоден інший не перейшов.

Еміль Сьоран: “Бах для мене божество. Незбагненно, що є люди, які не розуміють Баха – а проте, це факт. Вважаю, що музика – це воістину єдине мистецтво, здатне створити глибоку спільність між двома людськими істотами. Не поезія, а тільки музика. Той, хто нечулий до музики, страждає велетенським каліцтвом. Бах – єдина річ, яка сповнює нас переконанням, що всесвіт не є помилковим твором. У Баха все глибоке, справжнє, невдаване. Якщо існує абсолют, то це Бах. Музика сягає кудись до наших глибин. Хтось, нечулий до музики, цілковито мене не цікавить. Музика торкається того сокровенного, що в кожному найінтимніше. З кимось, хто не чує музики, я не маю жодних дотичних пунктів, це щось небувало серйозне, різновид прокляття, якого отакий хтось навіть не усвідомлює. Без музики життя не має жодного сенсу. Бах надає сенс також і релігії. Адже він підриває уявлення про Потойбічне як про ніщоту. Не все є ілюзією, коли чуєш цей поклик. Без Баха я був би абсолютним нігілістом”.

Твори Баха завжди були джерелом натхнення, однак для того, щоб стати матерією літературних описів і аналізів вони, либонь, надто могутні. Тому, як не дивно, частіше можна знайти фрагменти, що стосуються творчості Баха, у другорядних письменників, котрі не намагаються дорівнятися літературною майстерністю величі творів, про які говорять. До книжок цього роду належить, наприклад, відомий, виданий анонімно і в ХІХ столітті дуже популярний, апокрифічний “Щоденник Анни Магдалени Бах”. Цей текст не перекладався польською мовою, але з-посеред виданих у нас творів подібними прикладами можуть бути недавно опубліковані романи “Rubato” Ларса А. Вааґе і “Небесна музика” Вікрама Сета. Загалом становище з музикою Баха в літературі трохи нагадує ситуацію з темою B-A-C-H у музиці. Можна, звичайно, написати нову фугу на цю відому тему, це зробили вже багато композиторів, але тоді треба було би стати на висоті завдання і виконати його так, щоби фуга не надто відставала від першозразка; а це в принципі неможливо.

Отже, з-поміж дійсно великих майстрів пера, мабуть, один тільки Герман Гессе підхопив виклик і не завагався позмагатися з оцінкою величі і важливості музики Баха, включивши її до… гри в бісер. Але в цьому випадку зустрілося двоє геніїв, адже Гессе – геніальний письменник, майстер аналізу і автор фабули з прикордоння есею.

 

(Далі буде)

Сьогодні взагалі мало хто знає це ім’я; поміж тим, його вплив на повоєнну поезію – українську в тому числі – важко переоцінити.

Ось пісня на слова Ґарсія Лорки, яку виконувала легендарна “Арніка” (музика і спів – Віктор Морозов; детальніше довідатися про цей запис, єдиний, який зберігся з неправдоподібно далеких 70-х і завантажити концерт повністю можна тут).

La guitarra
Empieza el llanto
de la guitarra.
Se rompen las copas
de la madrugada.
Empieza el llanto
de la guitarra.
Es inútil
callarla.
Es imposible
callarla.
Llora monótona
como llora el agua,
como llora el viento
sobre la nevada.
Es imposible
callarla.
Llora por cosas
lejanas.
Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas.
Llora flecha sin blanco,
la tarde sin mañana,
y el primer pájaro muerto
sobre la rama.
¡Oh guitarra!
Corazón malherido
por cinco espadas.

The Guitar
The guitar begins
to sob.
Dawn’s drinking cups
smash.
The guitar begins
to sob.
You can’t
make it stop.
Impossible
to silence it.
A monotone of sobs
like water,
like wind
over snow.
Impossible
to silence it.
It sobs
for distant things.
Hot Southern sands
imploring white camellias.
It sobs for aimless arrow,
evening without morning,
and the first dead bird
on the branch.
O guitar!
Heart deep-wounded
by five swords.
(Translated by MARTIN SORRELL)

ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара…
Хочу утішить –
надармо,
хочу утишить –
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,

плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити –
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п’ять ножів
одним ударом!
(Переклад Миколи Лукаша)