Пишучи, ти засинаєш. Ти опиняєшся у зовсім іншому світі, де все можливо, де нема межі між суб’єктом і об’єктом, та й самих цих уявлень про «суб’єкта» та «об’єкта» не існує. Снуєш свою оповідь, і вона тут-таки, на твоїх очах, стається — і ти є її учасником. Можна говорити з померлими, можна дихати під водою мови, можна ходити по ній. Може, найкращим письменником був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешеннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім — Святе і всяке інше письмо. Він снив наяву, залучаючи до свого сну всіх присутніх, рибалок і митарів, Понтія Пилата і небесного Отця. Він усіх їх виснував, як персонажів сну, і сам став одним із них, і той сон є реальністю донині. Ось яким насправді має бути письмо. Тому кожен, найменший навіть письменник намагається відтворити це творче діяння. А в тих, хто не може більше писати-снити, розпочинається безсоння. Вони палають, не згораючи, у пекельному вогні притомної свідомості, констатуючи, але не створюючи того, що є. Мертві точать мовчання, живі — слова. Тому ті, кому більше не точиться мова, нагадують живих померлих і, вбачаючи цю подібність, невимовно страждають. Слово «невимовно» у цьому контексті найточніше.

(З есею “Ми були, як ви; ви будете, як ми”).

Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю