Спека, поривчастий вітер, незатишність. Перед тим, як заснути, на світанку, довго уявляв собі ідеальну для мене погоду: обов’язково без сонця, з сірою мрякою, з високим сірим небом, м’яку і теплу, сутінкову; а якщо й сонце, то тільки передвечірнє, призахідне, з довгим навскісним червоним промінням у безвітряній тиші, у краплях роси або дощу, які міняться на тихих квітах і травах; жодного подмуху вітерця, стрункість і майже прозорість, витончена графіка. Всього кілька днів такої погоди трапляється на рік, навесні або восени, майже ніколи – влітку. Хочу туманів, які клубочаться над лугами, хочу прохолодної тиші.

 

Натомість оця спекотлива марнота, що триває день у день, нагадує пекельний галас, стукіт, примарні голоси з телевізора, радіотрансляцію засідань Верховної Ради, що тривають удень і вночі. Спека – це абсурд, його добре відчував призабутий нині Альбер Камю, описавши у невеличкому романі «Сторонній»… Цей світ спеки створено для того, щоб відволікати тебе від себе; цей світ абсурду створено для того, щоб ти не встиг сотворитися. Спека як сон, як багатослівний монолог причинного депутата, що не дозволяє вставити жодного слова у відповідь, щось заперечити, спростувати; та й як ти будеш розмовляти з радіо, доводячи йому неслушність проголошуваних тверджень, переконуючи абсурд у тому, що він – абсурдний? Спека – як мова, в той час, коли найбільше хочеться мовчання.

Виходячи з того, що сон – це мова, а мова – це сон, цілком закономірно буде поставити питання отак: чи не тому мені сняться такі насичені óбразами сни, що тут я, по суті, безперервно перебуваю в мовчанні й самотності, в майже суцільному позакомунікативному середовищі? А відтак, мова постійно замикається на тому, що її і породжує – на моїй свідомості; немає розрядки свідомої спеки, немає відпруження прохолодного мовчання, написаної сторінки – не вистачає, щоб замовкнути сповна, а решта мов – чужі, вони приходять ззовні, з книжок або Інтернету, приходять – і не знаходять собі виходу, разом із моєю внутрішньою, рідною мовою. Спека – міжнародна; спека – поліглот.

Пишу про це і прагну зрозуміти не через бажання бачити кращі сни або й не бачити їх взагалі. Просто виникає здогад, що мова – це свого роду струм, енергія, і нею теж можна свідомо керувати, і нею треба керувати свідомо. Слова Христа про те, що молитися треба постійно. Тобто, постійно треба мовити. Але чи є молитва мовленням? Може, це синтезоване мовчання до Бога? Аскети на пустелі, перебуваючи в цілком безмовному і спекотному середовищі, говорять виключно словами молитви. Чи все-таки мовчать словами молитви? Безперервна Ісусова молитва, яку колись описував Селінджер. Безперервна мантра кришнаїтів, нескінченний ружанець католиків, методична молитва загалом. Адже можна припустити, що в процесі такої молитви свідомість очищується від мови, від брудної мови – або ж від закладеного в нас, наперед даного бажання говорити. Тобто, від бажання випромінювати спеку. Мовчальники – у християн і в індусів. Випромінюють прохолоду мовчання, стають святими мовчки. Слухаючи чужу мову, ми вбираємо чужу енергію, брудну або чисту. Говорячи самі, віддаємо свою енергію, може, її надлишок, кажучи при цьому: «стільки всього накопичилося на серці»; «виговорився – і легше стало».

Життєво необхідна циркуляція мови і постійне її очищення, подібно до того, як циркулює в нас кров і повітря. Молитва – очищення мови, очищення свідомості; не виключено, що внаслідок доброї молитви на звільнене від бруду, чисте місце, вливається свіжа енергія, свіжа духовна кров, одне слово – свіжа прохолода тиші; і тоді нові думки, нові слова, нова поведінка. І нові сни, звичайно.

Кожна книжка, кожен фільм, кожна картина, форум або сайт в Інтернеті – це записаний, зафіксований сон. І музика теж. Бувають гарні сни, бувають сни погані, бувають віщі і нікчемні, але принцип залишається той самий: це завжди мова, а мова – це сон і спека. Можливо, ми дійсно прокидаємося тільки тоді, коли мовчимо, але мовчимо по-справжньому, без думок і асоціацій, лише глибоко відчуваючи спогляданням. Скільки цих «можливо», «чи не тому…», «а що, як…» Перо бігає аркушем, я мовлю, продовжую мовити, а чи можливо засобами мови довідатися про безмовність, засобами сну та ілюзії – про не-сон і дійсність, не знаю. Мені здається, що глобальне потепління – це наслідок катастрофічно великого викиду непотрібних слів у ноосферу. І для того, щоб зменшити спеку, я мушу замовкнути першим.

Детальніше довідатись про проект “Грицько Чубай. П’ятикнижжя” і надати йому підтримку можна тут.

 

Мистецький проект «Грицько Чубай. П’ятикнижжя»: поезія, живопис, театр тіней, музика та перформанс.

Грицько Чубай (23.01.1949 – 16.05.1982) – один із найяскравіших поетів 60-70 років XX ст. Автор відомого вірша «Коли до губ твоїх», що став піснею, яку співає його син Тарас Чубай, а з ним  – тисячі українців…

Зараз багато хто з нас почуває себе загнаним у пастку. Ми змучені і знесилені брехнею, непевністю, деградацією держави та її владних структур, проблемами вдома. Давайте зупинимося і візьмемо до рук книжку Грицька Чубая «П’ятикнижжя», яка наснажить нас силою і, можливо, підштовхне до відповідей на найважливіші наші питання – або просто дасть насолодитися ліричною поезією.

Ця книжка  – особлива. Здається, ніби її упорядковував та оформив сам Грицько Чубай. Передмову до «П’ятикнижжя» написав легендарний поет Кость Москалець. Крім того, до цієї збірки увійшли Чубаєві фотографії, факсиміле автографів, есклібрис та листи. Усе це раніше ніде не публікувалося. А в кінці   «П’ятикнижжя» – післямова Олега Лишеги, легендарного українського поета і близького друга Грицька, по суті, лист до давнього приятеля, якого давно не бачив, але з яким  –  у душі  – ніколи не розставався. Важливо ще й те, що попередня книга поезій Грицька Чубая («Плач Єремії») побачила світ майже п’ятнадцять років тому.

Проект «П’ятикнижжя» –  це проявлення через єдине ціле постаті голосу, відшукування причетного, світла та сповіді, плачу Єремії та Вертепу. У «П’ятикнижжі» Грицько Чубай – можливо, навіть більше, ніж поет. Через трохи більше ніж тридцять років після його смерті очевидно, що ця людина мала вирішальний вплив на розвиток не лише української літератури, а й українського мистецтва загалом.

Проект відбуватиметься у два етапи:

1.      5 вересня 2013 року – відкриття Дисидентської кімнати (камери) Грицька Чубая у Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» + виставка картин Юлії Долинської + відеоарт Романа Федюка + дійство з Театром тіней «Див» за участю «Фідель тріо-квартет», під акомпанемент яких у приміщенні, де перебував на допитах Грицько Чубай, вірші поета читатимуть Микола Рябчук, Мар’яна Савка, Віктор Неборак, Остап Сливинський та ін.

2.       18 вересня 2013 року – концерт-презентація «Грицько Чубай. П’ятикнижжя» у театрі ім. М. Заньковецької, де виступлять: Тарас Чубай та гурт «Плач Єремії», Віктор Морозов та гурт «Четвертий кут», Олег Лишега, Юрій Винничук, Юрій Андрухович, Піккардійська терція, квартет «Віртуози Львова», Юрко Кох, Влодко Кауфман, Театр тіней «Див», гурт «Файно», «Фідель тріо-квартет», гурт «Джалапіта»; відеоарт – Олексій Хорошко.

Видає книгу «Видавництво Старого Лева». Частину коштів проект отримав від Фонду «Розвиток України». Але для реалізації задуманого бракує 35 000 грн.

Ми звертаємося до вас із проханням про підтримку. Зібрані кошти підуть на оплату гонорарів для художників та музикантів, відеоарт та технічне забезпечення проекту. Без цих коштів реалізація проекту може опинитися під загрозою. Просимо вас підтримати Мистецький проект «Грицько Чубай. П’ятикнижжя» – заради Чубая і його поезії

…бо ж насправді немає осені –

є лиш вітер що забирає тіло та очі

залишає для вас найсутніше

те

чим були ви насправді

Грицько Чубай

 

 

 

 

Моя цифрова бібліотека важить 10 з лишком ґіґ і поповнюється щодня. Якщо “Бгаґавадґіту” (не можу не скаламбурити: “Бгаґавадґіґу” ;)) в перекладі Б. Смирнова (приблизно 1 МБ) я читав і осмислював тиждень, скільки років треба, щоб прочитати оце все? довчити англійську? вивчити японську? вже не кажучи про навалу блоґів та інших онлайнових ресурсів, кожне з яких прагне випити твій зір і закусити твоїм часом…

Завдяки монстрові, який викладав у нашій школі математику, я з дитинства був переконаний, що математики – взагалі не люди і палко ненавидів їхній предмет; може, це було підсвідомим передчуттям, що рано чи пізно цифра уб’є літеру – так само, як той монстр занапастив моє дитинство.

“Скільки” – це питання математики. Мабуть, треба не так питати. Це математики і їхня бічна галузь, нейрофізіологи та програмісти, знають, скільки разів б’ється серце, побачивши знайомий нікнейм або аватарку, скільки знаків і бітів у сонеті Шекспіра або Зерова, скільки триває хорал Баха – і скільки він важить, записаний у форматі mp3.

Проте під час читання літери розчиняються, так само, як розчиняються ноти, коли дійсно слухаєш музику. І серце не рахує своїх ударів, розриваючись від любові. І те, що відбувається тоді, відбувається вже не в часі – необраховуване, непіддаване калькуляції і садистській статистиці. І тільки тоді ти в певному сенсі є, а це “є” – позачасове.

Тому, думаю я собі, оскільки “скільки” за певних обставин взагалі не існує, а отже, SYSTEM FAILURE, то нам нема куди особливо квапитися.

Гарного і зосередженого всім читання, бачення та слухання 🙂