поточне

Слово про Антонича


Москалець_1987_Антонич
В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну “Панну Інну” на слова Павла Тичини, “Не від того я помру…” на слова Ярослава Довгана, народну “Дубе, дубе зелений…”. Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати “Слово про Альказар” на могилі поета?

Читати повністю

Липень


Серед липневої спеки

кохана виростила таку прохолодну

лілею.

Лави


Я ріс у ті часи, коли, згадуючи вірш Юрія Андруховича, у приміщенні церкви було відкрито вокзал. Тобто планетарій, як у київському храмі святого Олександра; або склад мінеральних добрив, якщо хтось потребував різноманітності чи належав до іншої конфесії; або ж, найчастіше, храм стояв похмурою руїною, без вікон, без дверей, з матюками на стінах замість розписів і битими пляшками з-під дешевого портвейну замість вітражів.
Святу Месу тут правив вітер, замість міністрантів були бездомні пси. Високо в темно-синьому небі палали золоті свічки зірок, постаті верб неподалік нагадували про вівтар роботи Віта Ствоша у Маріяцькому костелі, який я побачу наживо через десять років. Слова «вітер» і «вівтар» досконало римувалися, а поетові більш нічого й не треба. У зруйнованих святинях слова Христа про прихід часу, коли поклоніння Отцеві здійснюватиметься у дусі й правді, набували зримої вірогідності явленого дива. Замість кадила плив дим сигарет, у саду монастиря замість босих кармелітів були босі хіпі, з ними можна було пити вино і їсти хліб, сад можна було називати святим. Таким було убранство наших перших храмів, таким – причастя. А замість молитвоспівів – пісні Led Zeppelin та Pink Floyd. Такою була наша юна релігія, невчена і самопальна, бо ж священиків неможливо було знайти в ті часи, так само, як і Біблію або молитовника.

Повністю читати тут

Дух бесіди, смак аґресту


На щастя, ще не всі остаточно й безповоротно заплуталися у цифрових тенетах. Тим цікавіші, тим привабливіші ці люди, вільні від потрапляння у підступні пастки соціальної інженерії. Спілкування з ними має цілющий вплив, читання їхніх творів лікує занапащені цифрою душі. Жартуючи, ми з дружиною і Тарасом Прохаськом ідемо від Мистецького Арсеналу до найближчої станції метро. Я заздро поглядаю на його кнопкову Нокію – саме така була в Ноя, коли йому зателефонував відомо хто і наказав готуватися до потопу. Тарас із легкою недовірою слухає мої страшилки про багатогодинне прилипання до смартфона і про панічний жах забути зарядний пристрій удома. Тарас – один із нечисленних майстрів доброї і глибокої розмови, які ще залишилися у пласкому одномірному світі дисплеїв і моніторів з їхніми німими лайками та кардіологічними символами. Слухаючи Прохаська, помічаєш, як у простору з’являється глибина, як будинки обростають історією, як на дедалі вищому небі з’являються переконливі зорі, що нічого не вчать і нікого не засуджують, попри те, що все бачать. Такими ж, як бесіди, а точніше, їхнім життєдайним продовженням, є Прохаськові есеї, його неповторна проза, переповнена любов’ю до життя і до читачів. З головою поринаючи в ці тексти, розумієш, що їх писала людина з добрим оком, людина, погляд якої приносить удачу випадковим зустрічним перехожим і лікує поранені лапи бездомним собакам. Тим, хто застряг у віртуальному межисвіті, можна порадити читати Прохаська, бо читаючи його, ти звільняєшся від зуроченості пластиковим більмом і від наслань недобрих ярмаркових магів та наперсточників з Кремнієвої долини, заклопотаних виключно висмоктуванням твоєї уваги і перетворенням її на свої гроші.

Читати повністю

Вулиця Василя Жданкіна


Зараз, коли я пишу ці рядки, Кременецька міська рада розглядає питання про присвоєння імені Василя Жданкіна одній з вулиць Кременця. Дуже хочу, щоб вони ухвалили це рішення. Хоча б з огляду на дивовижну колядку «Народився Бог на санях», яку створив Василь, і яка давно вже стала народною, бо ж співають її і діти малі, і ченці та церковні хори, і ми, грішні, і ангели в небі співають, дослухаючись до акомпанементу кобзи Жданкіна, якої тепер уже в нього не вкрадуть ні лихі люди, ані заздрісні демони. Текст повністю