…Через кілька років, у жнива, святий Конон скликає все наше кодло на вранішню політінформацію і засмучено каже, що сталося лихо. Бідна вдова з немовлям на руках ходила за женцями, колоски збирала. Тут, де не візьмись, вискочив із лісу велетенський вовк, вихопив у неї дитя з рук – і навтьоки. Може, вже й зжер досі. Женці бігли слідом, кричали, серпами кидали, але не наздогнали, злиняв. Отже, шукайте вовка, шукайте дитину, живу чи мертву, і не повертайтеся, доки не знайдете.

Блі-і-і-і-ін, ще тільки вовків у своєму розвеселому житті я й не ловив. Але доведеться.
 
Обернулися ми сіроманцями і побігли, ціла вовча зграя, летимо, як вітер, лапи до землі ледве торкаються, шерсть настовбурчилася на загривках, зуби ляскають, слина капає, очі неземним світлом палають. Добре бути вовком!

Скоро й на слід злодійський натрапили, тільки ж чуємо по запаху, що то не вовк, а вовчиця.  Прибігаємо до поваленого бурею дуба в хащах, а там під корінням – лігво, вона лапи натомлені поскладала, спить солодко, а хлопчик припав до її сосків, повних молока, смокче, плямкає, і явно перебуває на вершині безтурботного блаженства, анітрохи не побиваючись за своєю людською матір’ю.

Ми стали, як укопані, дихаємо, язики виваливши, дивимось.

Адигейович наважився, підходить ближче, ткнувся мордою їй у лапу, нюхає.

Вона розплющила очі і каже:
– Ви не вовки, ви демони. Від вас сіркою тхне, а не нашим шляхетним вовчим духом. Малого я вам не віддам. Позавчора мисливці забрали весь мій виводок, чотирьох ніжних вовченят. Цей буде моїм сином. Я його вигодую і він стане хоробрим полководцем, на знаменах його полків майорітиме моє зображення. А ти – здохни.

І як полосне іклами Адигейовича по горлянці! Він і покотився, кров’ю спливаючи. Якби не чорт сидів під вовчою шкурою, повернулися б ми вже без нього. Та й так навіки шрам глибокий на шиї лишився.

А вона схопилася на рівні, вибирає, кого наступного поцілувати. Красива така.

– Стоп, – кажу, – стоп, Сестро Вовчице. У нас і без тебе проблем вистачає. Ми прийшли не з власної волі. Ти ж знаєш святого Конона? Так от, він наказав знайти вас і привести до нього. Я розумію, яке в тебе велике горе, розумію, чому ти зважилася на цей крок. Прошу тебе, давай підемо до старого, розкажеш йому все сама, він розсудить справедливо цю справу, ти ж знаєш. Бо хто, як не він?

І ми всією зграєю стали перед святим Кононом.

– Знаєш, Сестро Вовчице, – сказав він, вислухавши, – я не можу дозволити тобі забрати цього малюка. У нього є власна жива мати, вона гірко ридає і побивається за ним. Вона навчить його людської мови, навчить славити Бога, ти ж цього не зможеш зробити. Давай не будемо примножувати зла, якого так багато у світі, давай не будемо чинити так само, як вчинили лихі мисливці. Ти повернеш матері сина, а я пошлю свої хлопців – святий кивнув на мене з Адонісовичем – вони знайдуть твоїх вовченят і принесуть тобі. Адику, мисливцям шкоди не чинити, бо я тебе знаю!

Якщо ж ти вже так дуже хочеш опікуватися цією людською дитиною, то можеш робити це. Вони страшенно бідно живуть, отже шматок доброї дичини на свято не завадить принести, Сестро Вовчице. Тільки людських телят, овець і гусей не чіпай!
Вона подумала трохи, потім лизнула хлопчика в щоку довгим червоним язиком, і в носа лизнула, і в губи, поклала немовля святому на коліна, поклонилася йому і рушила до свого лісу в Лікаонію.

Того ж дня ми в зубах принесли до її лігва чотирьох вовченят, живих, голодних і переляканих.

***
Чув я згодом, що бідна вдова, з якою сталася лиха пригода, відкрила невдовзі м’ясну крамничку, де успішно торгувала завжди свіжою дичиною. Вона стала однією з найбагатших жінок в окрузі, бо по м’ясо до неї приїздили і з єпископського двору, і від папи, і навіть від самого імператора. А хлопчик… а що хлопчик; він виріс, вивчився і пішов у поети, он як Верґілій, як Горацій, цілком почесне заняття, хоч не дуже й прибуткове. Ходи собі вільно, вірші складай, з Братом Вітром і Сестрами Зорями спілкуйся, мову квітів і птахів вивчай, а тоді перекладай їхні розповіді мовою, зрозумілою людям. Ну, поети всі такі, ви в курсі. Бо хто бодай раз покуштував вовчого молока, той, ясна річ, вовком хоч і не став, але й звичайною людиною вже не лишився, йому тоді тільки один шлях світить – у поети або в царі і герої.

(Костянтин Москалець, З новели “Неймовірна різдвяна історія”)

За вікном гойдається мокрий горіх і світить вивіска аптеки. Випадкові перехожі тіні, занесені в моє життя світлами невідомих причин. Всідаєшся зручніше, підгортаєш себе, збираєш докупи тіло, закинуте, наче той-таки довгоногий горіх, до кімнати буття. Вирушаєш у подорож собою. Там колись було багато вулиць і міст. Там листя сипалося на бруківку з шелестом, що нагадував шепіт ширококрилих звірів, навіки задивлених у ніжні безодні нескінченного падіння. І, прислухаючись до того шепоту, ти починав розпізнавати окремі слова, потім фрази, а далі цілі періоди і розділи нечуваних іще історій, сповнених запаморочливими сюжетами. Там було і про любов. І про смерть також. І про повільне старіння, в яке жоден з нас ніколи не вірив на початку сну життя. Адже ми були переконані, що помремо молодими і одним з найулюбленіших гасел було оце: «не вір нікому, хто має більше 30 років».

Що таке старіння, думали ми, ну, це таке згасання і оголення, от як дерева помалу темніють і оголюються восени, аж доки не почнуть нагадувати чорні ієрогліфи крику, з останнім відчаєм написані на безмовній блакиті листопадового неба. І, подумавши це, ми забували про подумане. Нам не судилося звідати ні згасання, ні всихання, ми помремо раніше, навіть не помремо: ми загинемо героїчною смертю, всі, як один. Старіння могло статися з ким-завгодно, тільки не з нами.

На вулиці лунають вибухи. Пошматоване тіло тиші розлітається навсібіч, наче зграя гайвороння. Кров тиші, м’ясо тиші, кінцівки тиші падають у сповільненому темпі на вулиці, засмічені пластиковими пляшками і обгортками від морозива. Люди тепер бояться виходити гуляти вечорами, як вони робили це – безстрашно – ще якихось двадцять років тому. Там, у пітьмі, на них чигає навіть не смерть; важко дати якесь однозначне іме́но тій незримій загрозі, яка вщерть заповнює колись такі безпечні провулки і повороти, брами і під’їзди будинків. Вона пов’язана зі смертю, та загроза, безперечно, але не прямим чином, а через розгалужені асоціації, через спазм, притаманний словам «садизм», або «безповоротність», або «за що?»

Поліція теж їх боїться. І тому співробітничає з ними. Надає конфіденційну інформацію. Завжди запізнюється приїхати на терміновий виклик. Ніколи не знаходить убивць і ґвалтівників, а якщо знаходить, то це, зазвичай, зовсім не ті, хто вбивав і ґвалтував насправді. Вона старанно запобігає нечисленним спробам самосуду. Вона сама наполовину складається з убивць і ґвалтівників, але про це небажано говорити вголос. Ось тому всі і мовчать, відмовившись від вечірніх прогулянок і від небезпечних питань та відповідей.

Це вторгнення відбулося на початку нового тисячоліття. Уночі, коли ніхто нічого не підозрював. Листя сипалося з дерев, а вони сипалися з тріщини між часами, добре закамуфльовані і озброєні. Приземлившись, вони заходили до найкращих будинків, розстрілювали мешканців цілими родинами, забирали їхній час і решту власності та поселялися там самі.

Це вторгнення. Тобто це старіння. Втім, все одно.

Коли за вікнами дощ і квітнуть перші білі троянди, добре буває заварити зелений чай із пелюстками жасмину, поставити улюблений диск і вимкнути світло, і послати SMS, а тоді, очікуючи на відповідь, пити ніжно-гіркуватий трунок, дивлячись на блискучі вертикальні лавини сутінкової води без слів. Вона по-справжньому співає, ця дівчинка-жінка, зовсім не так, як ті продажні й успішні; вона співає, ніби молиться, вона не заробляє співом на життя, а живе, співаючи, і це одразу відчувається. Нам не платять за наші молитви. Дарма, що в неї не дуже сильний голос, зате вона витрачає його і всю себе без решти. Тільки сьогодні, каже вона, тільки цей простоспадний час дощового літа, заким прийде або не прийде відповідь, заким злива до краю перетворить знайомий краєвид на картину забутого імпресіоніста. Дощовий край, важкі матові краплі на спокійному атласі сьогоднішньої троянди, неможливої завтра. Вона не залишає себе на завтра. Добре буває повернутися додому з-під дощу, замкнутися, перевдягнутися в сухе, забутися про мокрий дотик натовпу, настирливі запахи чужих дезодорантів, звуки ненависного сленгу чужих істот, приречених на старіння. Як добре, що я сама, думає Марія, і на її вузьких щоках проступає рум’янець.

Як добре, що земля стане колись безлюдною, полегшено зітхне на повні груди, вільно розкине нові трави і нові квіти, очистившись від тисячолітнього бруду, нанесеного людьми; і пташині валки безперешкодно помандрують із Півдня на Північ, їм більше не сліпитимуть очей хмарочоси, і відродяться винищені види тварин, і риби запанують у ріках, у своїй сторонці; тоді ягнята мирно пастимуться поруч із левами, тоді безжурно висвистуватимуть довжелезні змії з геометричними орнаментами на хвостах, а в прозорих, як блакитні сльози єдинорогів та феніксів, небесах кружлятимуть орли, милуючись гірськими верховинами, нікому не завдаючи шкоди.

/(“Зірка на ім’я Марія”)

Розпачливо ми дивимося навсібіч, шукаючи поглядом своєї юності, гострої і густої, як шипшина, дикого нашого двадцятиліття, коли все існувало «як», коли «навіщо» здавалося тим, чим воно і було — п’яною химерою осатанілої від безкарності юрби плебеїв; де наші вежі, обвиті диким виноградом, могутні сірі брили і тепле рожеве ранкове повітря, і безконечні й кольорові днини, і пляжі безлюдні, де ми — тільки вдвох і ти ледь-ледь знайома мені, засмагла і струнка, серйозно дивишся сірими очима в даль, підвладну кожному порухові твоїх довжелезних хвилястих вій; ти здригаєшся від холоду: «чому ми не померли тоді, допоки тривав снігопад, допоки ми ще не прочитали до кінця своєї молодості і щиро вірили, любилися і надіялися на золотогриву геральдику, на спільну зі снігами генеалогію, на віщі карти, розквітлі моря, на середньовічні весни? Чому, чому ми не померли тоді і висока вода не змила наших облич — адже тінь гори, і тінь руки, і тінь печалі змиває ріка, адже там лишилося все, а т у т — нічого?..»

(З “Вечірнього меду”)