Розповідь Тобіаса Роуз-Стоквела викликає тим більшу цікавість, що він сам брав участь у розробці та прикручуванні згаданих кнопок, створенні алгоритму ранжування, який почав збільшувати охоплення емоційно забарвленого контенту. Більшість цих функцій були створені із цілком позитивними намірами (зробити поширення контенту вірусним, закликати людей до солідарності, співпраці та взаємодопомоги, стимулюючи благодійні та політичні акції тощо). “Ми були одержимі ідеєю емпатії як інструменту для зміни людської поведінки. Я був переконаний, що будь-яке збільшення кількості емпатії зробить світ кращим, що емпатія – це буквально одне з найважливіших почуттів, яке може відчувати людина. Популярним рефреном тієї епохи стала промова Обами про так званий дефіцит емпатії й про те, що сама по собі емпатія – це “якість характеру, яка може змінити світ”. Соціальні мережі були найважливішим новим інструментом, який ми мали для пробудження емпатії. Хоча сьогодні це важко помітити, оптимізм навколо цих інструментів був відчутним і заразливим у перші роки їхнього використання. Ми вважали, що ця технологія була доброчесною сама по собі“, – згадує автор.

Однак не так сталося, як гадалося. Соціальні показники, стрічки фейсбуку, створені алгоритмом, можливість ділитися контентом в один клік – докорінно змінили типи інформації, доступні для всіх, і в сукупності спричинили кардинальні зміни в тому, як ми аналізуємо та обробляємо нову інформацію. Адже вся архітектура соціальної мережі працює з урахуванням вірусності, з конкретною метою привернути нашу увагу якомога швидше. За відсутності тертя між імпульсивними думками наших сусідів і нашими власними, за відсутності неквапливої рефлексії швидке мислення має перевагу.

Читати повністю

Зараз триває війна. Зараз бракує часу на щоденники. Ми з більшим інтересом читаємо новини, ніж художню літературу. Коли ж уже зовсім нестерпно хочеться писати, можна звернутися до соціальних мереж або до напівживого свого блогу. Проте дивним залишається те, що з приходом інтернету і можливостей спілкування, які колись здавалися просто-таки фантастичними, ми втратили уміння довірливого, інтимного спілкування як із власною душею, у щоденниковому письмі, так і з іншими, в листуванні насамперед. Наші писання в соціальних мережах залишаються безадресними за визначенням. Це, згадуючи Ніцше, письмо для всіх і ні для кого. Звичайно, ми приблизно уявляємо дещо химеричний багатоголовий образ нашого колективного читача на фейсбуці, вирізняючи там з десяток особливо дорогих серцю або важливих лиць. Однак ми вкрай рідко тепер пишемо і спілкуємося віч-на-віч, роблячи це переважно задля розв’язання ділових конфіденційних питань, а не задля повідомлень про дедалі тьмяніший колір опалого листопадового листя.

Читати повністю