Аутодафе


Андрієві Саєнку

Вікна виходили на схід. Сонце ми зустрічали найпершими в усьому місті. Шкода тільки, ми рідко бували дома. Прокидаючись десь далеко, ми згадували про вікна, прорубані на схід. І тоді вже ні чай, ні так само терпка люб’язність наших господарів не могли перешкодити колючому бажанню повернутися назад. Інколи ми справді незабаром поверталися.
У домі нашому не було меблів. Лише потертий і пропалений у кількох місцях килим, ще моцартівських часів програвач та картини, які приносили до нас друзі-художники. Вони просто не мали де їх подіти. Під деякими з тих картин охоче підписалися б і Далі, і Шагал, але Далі на той час важко хворів у своїй Іспанії, а Шагал нещодавно помер; отож, їм було не до мистецтва. Картини підписували нікому не відомими прізвищами, а часто й прізвиськами, скажімо: «Бамбула».
Одного разу, коли ми вешталися по Вільнюсу, принесли телеграму, – здається, це називалося саме так, – де з глибоким смутком сповіщалося, що дім наш згорів – разом з килимом, програвачем, Палестриною і Джезуальдо, разом з картинами і вікнами, які виходили на схід.
Спочатку ми подумали, що це чийсь недолугий жарт, але Інга, яка принесла телеграму, плакала, і ми подумали, що це ніякі не жарти, і пішли на концерт Уусвялі, що відбувався того вечора в Картинній галереї.
Прокидаючись у далеких містах, ми насамперед згадували про вікна, прорубані на схід, і тільки чай та терпка люб’язність наших господарів перешкоджали колючому, наче тернова гілка в ліжку бажанню повернутися назад.
І все ж одного разу це сталося.
Схоже, що був тоді вересень, бо повсюди цвіли білі хризантеми і дім наш стояв цілий, мов стигле яблуко.
Ми навіть не перезирнулися. Бензин стояв у гаражі, де за недобрих старих часів жив старий добрий «Запорожець»; його продали за борги, за наші, звичайно, не за його.
Облити дім з чотирьох боків бензином і клацнути запальничкою не склало великих труднощів.
Тримаючись за руки, ми стояли перед палаючими стінами, дивлячись, як повільно опливає скло, як тріщини креслять швидкі і густі, наче віск, присмерки, і навіть білі хризантеми вже не в змозі приглушити вибухи шиферу, пахощі спаленого Сходу, безшумність реальності.

Декаденти


Автор: Касас, Рамонhttp://www.museudemontserrat.com/ca/coleccions/pinturamoderna/96/ramon-casas/507, Общественное достояние, Ссылка

Така нестерпно цілісна реальність! І ця викшталтувана мова, якою вже все-все-все сказано… Вони пили спирт і курили гашиш, мляво стискаючи передчасно зів’ялі груди своїх екзальтованих коханок або обвислі сідниці гістеричних і ревнивих коханців. Деякі стрілялися: темна кров густо заливала канапи. «І хай не буде в тебе інших богів, окрім твого Я». Парча й оксамит, золоті і пурпурові тони, срібло і кришталь, і порцеляна, ряботіння арабських килимів, породисті пси, які уважно стежать за конвульсіями переплетених тіл, а потім задирають довгі свої морди до високих стель з ліпленнями та розписами і виють. Крильцята мертвих метеликів, ніжні і холодні на дотик. Кружляння опадаючого листу. Глибокі тріщини, які зміяться палацовими стінами і яких ніхто не помічає за густим диким виноградом. Занедбаний парк, затхла вода ставу, над яким стоїть потемніла від осінніх дощів альтана. Навіть природа довкола них помирає по-їхньому: з акторськими репліками, плиткою гістерією, з наївним переконанням, що це не надовго, в кожному разі, не назавжди. Знудження і пересит: не від надміру страв та напоїв, а від того, що не смакують вони, не тішать. І приємний тягар револьвера у тонкій руці з довгими тендітними пальцями, які пам’ятають стільки сонат і ноктюрнів. До дідька сонати! Їдемо до циганів! Їхні манірні вірші, просякнені всесвітньою печаллю, швидкодіючими отрутами, безпомічною магією глибоких чорних очей. Їхні туберкульози і туберози, божевілля, часом справжні, частіше награні. Довірлива естетика виродження, сумні і безпристрасні збочення, нікому не потрібні секрети. Їхня остання осінь, — ох, осінь, ох, остання!., але наша, наша, наша, — навіть отака, цілісна у своїй дискретності…

Кафка


Пам’ятник Францу Кафці у Празі

Страх перед тим, що найбільше любиш: перед самотністю і людьми. Стара Прага, будиночок на вулиці Алхіміків, коханий образ ненависного батька, листи до Мілени. Часом усе це вщухає, але ненадовго. Вічно недописані романи, безсоння і болі в голові. Розгорнути улюбленого Флобера, як ліків зажити погоди духа та легкої іронії, ледь забарвленої співчуттям, а може, ненавистю, і знати, що вони стосуються тебе так само. Писати про це в черговому щоденнику, теж спротивілому й необхідному, звільняючись від співчуття, ненависті, від любові і страху бути нелюбим. «Він ніколи не буде здоровим, Максе, допоки матиме цей страх», — пише Мілена в листі до Брода. А через сторінку: «Це ми всі, цілий світ і всі люди — хворі; а він єдиний здоровий чоловік…» Отож: страх перед власним здоров’ям. І страх перед реальною хворобою, бо в цьому житті, на жаль, усе надто реальне. Навіть та сова, яка щоночі сидить перед його вікном у підвіденському санаторії, якраз тоді, коли він зібрався видужувати. Тобто стати таким, як усі? Єдине, що можна сказати навздогін, — цей страх не був даремним.

 

Цифрофренія


Іриси


 

Богданці Матіяш

І
Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,
торкнуться там, де риси навісні,
де ліній долі ніжне павутиння
заплуталось безбожно навесні.

ПРИСПІВ:

Сині твої сни,
ніжні губи, карі очі;
я тебе лю,
доторкнутись хочу.
Тільки ця ніч –
а вже завтра буде пізно,
забере тебе з собою
швидкісна біда залізна.

ІІ
І галактичний пил над головою,
і лон глибоких золотий пилок
відіб’ються солоною луною
закушених, мов губи, пелюсток.

ПРИСПІВ.

ІІІ
Побачивши тебе, як тінь, легкою
в останній день безпутньої весни,
ламаються під власною вагою
іриси сині, наче твої сни.

ПРИСПІВ.