Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до трансцендентальних вод озера Волден, де жив Торо, до майже повністю невідомої в Україні американської поетичної традиції, а головне – до вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину (і як тут не згадати слова іншого видатного поета, Ігоря Римарука: «Поезія – Медея, що вбиває дітей своїх»?». Однак, як слушно зауважив Тарас Прохасько в післямові до найповнішого вибраного творів поета, Лишега сам по собі був втіленням найвищої поезії, в тому, що він робив, говорив, і в тому, як мислив. Може, якраз ця небуденна місія, бути живим втіленням поезії, додавала Лишезі невимовного чару майже дитинної свіжості і безпосередності. Він міг зненацька заспівати пісню Елли Фітцджеральд на зустрічі з читачами. Вмів задушевно говорити з деревами і птахами, рибами та раками, яких, знову ж таки, вмів ловити голими руками. Ходити босоніж по снігу і по вогню. Це не було письмом, або ж радше саме це й було письмом, таким, яким воно має бути в своїй первісній істині, коли босі сліди на снігу не означають нічого іншого, окрім самих себе, водночас породжуючи безліч надлишкових змістів, простіше кажучи, створюючи новий, інакший, прекрасний і неозорий засніжений світ, у якому можна протоптувати стежки, якими досі ще ніхто не ходив. Лишега писав собою. При всій м’якості і відкритості, він завжди чинив наполегливий опір спробам класифікувати його і його поезію, втиснувши до якої-небудь загальнозрозумілої таксономічної клітки, з суто дзенською послідовністю або ж дитячою впертістю повторюючи «ні». Ні, не натурфілософ. Ні, не послідовник Торо. Ні, не адепт східних вчень. Подеколи це спростовування очевидних, здавалося б, речей доводило до відчаю, аж доки я не зрозумів, що Лишега має глибинну рацію уникати визначень і об’єктивацій Лишеги, які неминуче призводять до відчуження і змертвлювання поневолення. Лишега не хотів бути об’єктом науки, хай навіть такої нестрогої, як літературознавство, як і кожен живий метелик не хоче стати навіки пришпиленим, зафіксованим експонатом у найбагатшій і найпрестижнішій колекції. Лишезі треба було текти. Його часто сприймали як дивака, забуваючи або й не здогадуючись, що дивує він свідомо, і що ексцентричні вихватки – це тільки один зі способів захистити своє недоторканне, уникнувши центрування шпилькою тієї чи тієї категорії. Може, ще й через це неадекватне сприйняття про творчість поета написано так розпачливо мало й до сліз погано. Дві коротенькі передмови до збірки англомовних перекладів творів Лишеги, що належать перу Григорія Грабовича та Джеймса Бресфілда, до сьогодні залишаються чи не єдиними текстами, релевантними масштабу постаті Лишеги, даючи більш-менш певні орієнтири для улокування такого роду письма. Це насамперед зауважена Грабовичем свобода світу Лишежиної поезії від соціального, від суспільних присудів, вірувань та ієрархій: «Тут небагато людей, а ті, що є – «маленькі» або «звичайні» люди. «Соціальні» питання, вже не кажучи про «політичні» або «національні», не заторкуються». Відстороненість від соціального, перш за все від поточного базікання, в якому всі речі наперед витрактувані, оцінені й самоочевидні – це різновид самозахисту від цілковитого й безповоротного розчинення в неавтентичності, коли всі присутні на одне лице і ніхто з них не є собою. Слід одразу ж зауважити, що така, послідовно проведена крізь усе життя поета відстороненість від соціальних та політичних проблем не може не викликати поваги, особливо ж якщо зважити на химерні, майже неправдоподібні перетворення багатьох соціально й політично заангажованих авторів, які за цей-таки час встигли з запеклих комуністів перетворитися на не менш запеклих націоналістів, ті, хто обстоював ліву справу, заходився незграбно використовувати праву риторику, а вчорашні постмодерністи зненацька забули про толерантність, поблажливу іронію і всепереможну грайливість, притаманну їхньому світові симулякрів, та й заходилися громадою обух сталить, палити шини і добре гострити цілком традиційну шевченківську сокиру. Чого не зробиш на догоду політичній кон’юнктурі та переспрямованим напрямкам фінансування – і як добре, що Лишега зумів уникнути непереборної для багатьох спокуси мамоною і волею до влади, даючи взірець кардинально відмінного етосу, м’якості оминання й ігнорування, яка насправді гостріша й дієвіша за лезо вищезгаданої сокири.

Вихід за межі наявного, покидання, умовно кажучи, Конкорду задля Волдена, Києва задля Тисмениці, а суспільства заради себе можна було б назвати довгим триванням трансценденталізму, хоча сам поет уникав таких, наповнених конотаціями термінів, воліючи давати перші імена і самотужки проживати різноманітні досвіди, без огляду на те, звідував уже хтось подібне чи ні; тому замість терміну маємо образ, образ неприрученості: «І все те, що може бути приручене чи неприручене – двояке. І в цьому, мабуть, є така діалектика: світ складається з великого світу прирученого і неприрученого, воно пульсує – так, так, туди, сюди… і в цій рівновазі поет стає на боці неприрученої природи, яка завжди може зробити несподіваний хід». Лишега постає шаманом, емпатичне вживання якого в душі речей, істот або стихій дає змогу перетворитися й читачеві, змінивши повсякденну напівпритомність відчуження й неавтентичності на всепритомність повної присутності в собі і причетність до дійсно істотного. Стан священного сп’яніння, викликаний напрочуд ясними віршами Лишеги, далекий від глосолалії з її чуттєвим заплітанням язика; навпаки, ми сповнюємось цілком тверезим розумінням ніколи перед цим не чуваних мов – як от мови доісторичного коня, намальованого (чи то записаного?) первісним мисливцем на стіні печери.

Містична ясність усерозуміння притаманна дітям. Тому найпростіше було б охарактеризувати Лишегу як іще одного «маленького принца», що загадковим чином примудрився зберегти дитинність протягом 65-літнього перебування в пустелі реальності. Ця характеристика спокушає ще й тому, що до неї схиляє і сам автор, невинно підказуючи в одному з автобіографічних творів-візій: «Не розтуляючи очей, він усміхається до себе.. Він відчув у собі порух давно забутого маленького принца..». Не можна оминути увагою і надзвичайної вразливості авторського «я», його болісних реакцій на «дорослий» світ соціально адаптованих, тобто приручених, людей, що супроводжуються нескінченною рефлексією – хоч у формі питань-сумнівів етичного змісту, хоч у формі суто дитячих форм самозахисту. Драматичні описи сюжетів незумисних сутичок, випадкових заступань на ворожу територію, спроб залагодити конфлікти складають переважну більшість Лишежиних текстів. Його прихильність до неприрученого є зворотнім боком ураженості соціальним. Досить згадати хоча б те, що неблагонадійного поета вигнали з останнього курсу англійської філології, не давши змоги завершити навчання і працювати за спеціальністю; або те, що через заборону друку перша тонесенька збірка віршів «Великий міст» побачила світ аж у 1989 році, коли автор мав уже 40 літ, а за його спиною, як нагадує Грабович, пролягло 20 років практично майже нікому невідомого добірного поетичного письма.

Однак не все так просто і з дитинністю. Вадим Трінчій, автор однієї з нечисленних інтерпретацій поетики Лишеги, до яких варто прислухатися, підкреслював повністю протилежні інфантильності аспекти, також притаманні текстам поета. На думку Трінчія, вони створюють образ автора саме як дорослої людини, завдяки свідомості і дидактизмові мовлення, чіткій відповідності поміж прийомом-інтонацією та віком автора. Радикальна опозиція Лісу-людини є наслідком містерійної (а не інфантильної) неврівноваженості, а сам Лишега постає перед читачем-учнем як шаман, або орфічний містагог і живе втілення діонісійства поезії.

Якщо не рахувати віршів і щоденників, я завжди вкрай неохоче пишу від першої особи. Уникаю згадок про особисте знайомство з авторами, якщо це рецензія, рідко ділюся спогадами про спільні розмови або пережиті пригоди. Віддаю перевагу close reading, давно зрозумівши, що твори зазвичай цікавіші за повсякденне життя і матримоніальні стосунки тих, хто їх написав, а згадки про пиво, випите разом з поетом, зовсім нічого не додають до розуміння того, чому він використовує дві крапки наприкінці речення замість трьох. У випадку з Олегом Лишегою все інакше. Він не раз приїздив до моєї Келії Чайної Троянди, ми годинами дискутували про поезію Т. С. Еліота, Езри Павнда і Грицька Чубая, єдиного, кого Лишега визнавав своїм учителем.

Ми разом ловили молодих щучок на озері і купалися в Сеймі, палили багаття, заворожено споглядаючи викладені золотом галактики над головою і поблажливо підсміюючись над Тарасом Чубаєм, що вчепив блешнею загадковий предмет на дні ріки, може, остов козацької чайки, може, скриню з рубінами, перлами і новими піснями. «Скриню», саме так…

Зосереджений і просвітлений Віктор Морозов, найближчий і найдорожчий нам обом побратим, будив о 5 ранку, і, впевнено тримаючи кермо, віз нас тільки йому відомими шляхами до заповітного місця неподалік від Довженкової Сосниці, туди, де Сейм поєднується шлюбом з Десною.

Саме там щороку вершився ритуал направи космічного колеса, розмикання вод навесні і замикання їх восени. Лишега був добрим шаманом, його охоче слухалися води, риби й раки самі стрибали до усміхнених рук, а сузір’я оберталися, ні, урочисто танцювали павану, в належному темпі, бо ж як було не дослухатися до слів, сказаних таким по-дитячому чистим голосом. Саме тут я раптом усвідомлюю, що за чверть століття не почув від Лишеги жодного нецензурного виразу; не здивуюся, якщо він їх попросту не знав. Лишега був великим поетом, багато хто зрозумів це тільки тоді, коли його не стало; смерть його більше оплакували студентки на Твіттері, аніж представники сякого-такого культурного істеблішменту, телебачення ж узагалі вирішило промовчати. За винятком нагороди американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну поетичну збірку, у своїй країні він не отримав ні премій, ні особливо великих гонорарів, ані цілком заслуженої слави й почестей, і це буде довічною ганьбою для українських культурних інституцій, що всі ці роки старанно займалися промоцією та вшануванням учорашніх комсомольських співців або й просто відвертих, зате пробитних, графоманів.

Втім, справа навіть не у відзнаках. Автентичність кожної події, в тому числі й мистецького твору, полягає ще й у тому, що тільки певна особа може написати ось такий вірш і сказати саме ті, найпотрібніші слова, у найвластивішому порядку, стаючи, таким чином, носієм зв’язку між буттям, священним і людьми. Тільки завдяки їй на безплідну землю починають падати урожайні дощі, а в літературі з’являються нові жанри і теми. Час такої особи наповнює собою абстрактні й анонімні цифри літочислень, стаючи конкретним часом як таким, з власним ім’ям, голосом і обличчям. Так, скажімо, озираючись на 70-і, ми впізнаємо їх як час Василя Стуса і Грицька Чубая, 80-і дивляться на нас крізь окуляри Ігоря Римарука, а 90-і мають пильний погляд Соломії Павличко. Цієї особистої участі, неповторності долі й покликаності до звершення істотних речей ніколи не вдасться змоделювати, ані зімітувати, як би завзято нас не переконували у протилежному. Коли верлібри пише Олег Лишега, вони звучать краще за будь-яку з регулярних форм вірша, бо по вінця переповнені музикою поезії; коли ж графомани й посередності починають складати сонети, вони звучать як макабрична какофонія, бо бездарності неспроможні створити дар. Один з найкращих наших поетів відійшов раптово, старанно замкнувши води наостанок. Минуло після цього дев’ять днів, довгих, як дев’ять літ, і тільки тоді ми з Морозовим якось одночасно зрозуміли, що знову розімкнути води річок мови і запустити в рух космічне колесо більше не буде кому.

Текст уперше був опублікований тут.