Набирав «Вечірній мед» для книги, дійшов до слів, де вулицю Личаківську названо Личаківською, і згадав, що тоді, коли вони писалися, властиво, у 1989 році, та вулиця мала ім’я Леніна. А я жив поруч, на Сковороди. У ті роки навіть багато хто зі львів’ян не знав справжньої назви вулиці. Леніна — то й Леніна… Написати тоді цю — істинну — назву означало не тільки поновити розірваний зв’язок із традицією; це означало значно більше, це було накликанням майбутнього. На мою думку, саме в цьому й полягає суть кожного непідробного модернізму. Навіть тоді, коли вже все здається безповоротно втраченим, для нас іще залишається безсоння, під час якого можна шепотіти заборонені слова та викреслені з колективного свідомого назви. Хтозна, може, якраз цей шепіт, це безсоння… я згадую, що тепер вулиця Личаківська називається вулицею Личаківською — і мені стає добре.
(“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)