Спасо-Преображенська церква у Бахмачі
Коли ти прокидаєшся до життя в тоталітарній державі, сповнений сил, завзяття і бажання творити, то одного небуденного дня неодмінно мусиш помітити, що місця для тебе – отакого, яким ти є – законами і устроєм цієї держави не передбачено. Ба більше, саме таких, як ти держава прагне витіснити з усіх полів, де можлива самореалізація, випхати на якомога віддаленіші суспільні маргінеси і, якщо й не ліквідувати, чим вона охоче займалася за тридцять літ до твого народження, то принаймні ізолювати, заручившись добре організованим остракізмом відповідно обробленої громадської думки.
Ясно, що така життєва увертюра тобі не зовсім до смаку. «Краще б тебе взагалі не було на цьому, нашому світі», – міркує держава, князем світу цього ж таки і заснована. У погляді, яким дивиться на тебе класний керівник, запеклий комуніст, що самозабутньо горлає «Інтернаціонал» на урочистостях, присвячених дню народження Леніна і Великій Жовтневій соціалістичній революції, неприхована огида плавно переходить у невдавану ненависть. Ти вже знаєш, що першим революціонером був Сатана, який намагався похитнути доладній триб життя, заснований Богом. Знаєш також, що першим контрреволюціонером став Ісус Христос, який своєю многосвітлою смертю порятував усе людство від влади будь-яких демонічних сил та властей, з тоталітарними включно. Тому ти відмовляєшся співати «Інтернаціонал» і йдеш чинити контрреволюцію.
Весна 1978 року. Вся школа вишикувана в каре, у центрі стоїть твоя однокласниця Валя, поруч директор школи. Він істерично голосно, з рвучкими і безладними жестами, що нагадують чи то Леніна, чи Гітлера, виголошує гнівну промову. Наш пильний класний керівник з червоною пов’язкою на рукаві чергував на Великдень біля Спасо-Преображенської церкви і спіймав там уночі Валю, коли вона, негідниця, надумалася прийти святити паски разом зі своєю темною матір’ю, можете собі уявити таке неподобство?! Який сором для школи, для вчителів, що докладають стільки зусиль для вашого комуністичного виховання! Як вона тепер дивитиметься в очі своїм однокласникам і друзям, членам ВЛКСМ? Услід за директором починають виступати власне комсомольці, одностайно засуджуючи ганебний і безглуздий вчинок Валі, тавруючи її за дрімуче невігластво та віру у вигаданого дурними попами боженьку, вимагаючи якнайсуворішої покари, бо цей підлий вчинок аж ніяк несумісний з високим і гордим званням радянської комсомолки. Валя стоїть мовчки, опустивши голову, я бачу сльози, що одна за одною повільно течуть по її щоках. Ухвалюється загальне рішення школи: винести Валі сувору догану, записати про це в характеристиці і виключити з рядів комсомолу. Твій класний керівник як і завжди на подібних заходах починає співати одну з улюблених пісень переможного комунізму, а вся школа підхоплює її з блаженною пришелепкуватою посмішкою: «Ленин всегда живой, Ленин всегда с тобой, В горе, надежде и радости. Ленин в твоей весне, В каждом счастливом дне, Ленин в тебе и во мне!»
Після шкільної лінійки класний керівник підходить до тебе.
– «Чому ти не співав разом з усіма?! Чому ти й досі не вступив до комсомолу? Чому ти не носиш піонерського галстука?»
– «Комсомол – це така поважна організація… А я хочу мультики дивитися і морозивом ласувати. Мені ще зарано туди вступати».
– «Ну, то дивись, щоб не було запізно», – погрозливо прорікає привид комунізму.
Але ти вже не боїшся привидів і їхніх погроз. Привид комунізму й тоталітаризму не знає, що кілька місяців тому ти прийняв таємне хрещення і миропомазання. Щоб поставити миром знаки хреста на твоїх ногах, старенькому священику, в хаті якого вершилося таїнство, довелося стати навколішки перед тобою, він уже не подужав низько нахилятися. Ти пам’ятаєш свій імпульсивний рух, тобі хотілося підхопити священика, допомогти йому підвестися, перед тобою ще ніхто в житті не ставав на коліна, це теж було як складова Таїни. Цей священик став перед тобою на коліна, щоб на коліна ніколи не став ти, перед жодною земною владою. А потім ти йшов містом і ховав руки в кишенях куртки, тобі здавалося, а може, й не здавалося, що хрести, проставлені священиком, світяться на весь світ і їх бачать перехожі – на твоєму чолі, на руках, на грудях, на колінах… І зараз дивлячись на перекошений люттю вишкір привида комунізму, ти теж засовуєш стиснуті в кулаки руки глибше до кишень, подумки присягаючись, що зробиш усе від тебе залежне, аби цієї держави з привидами більше ніколи не було на землі.
Для успішного руйнування здобутків революції насамперед потрібні гітара, друкарська машинка, однодумці і молитва. Все це знаходиться доволі швидко, бо ж не тобі одному сидять у печінках цей перманентний нагляд, щоденні погрози і привселюдні кари. Вже через рік ти складаєш і співаєш своїм хлопцям перші контрреволюційні пісні: «був у мене народ – є порожня земля, що колись Україною звалась і домом… кожен, хто до смерті вірив у червоний прапор, хай собі затямить: він мій ворог». А ще конспектуєш заборонену радянською владою книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Робиш це якраз на уроці алгебри, яку викладає твій класний керівник. Він задоволений, вважаючи, що ти записуєш його лекцію. А в тебе просто обмаль часу, бо працю дали почитати тільки на два дні, тому не можна гаяти ні хвилини. Вдома, на батьковій друкарській машинці ти передруковуєш різноманітний самвидав – від поезій Тараса Мельничука до статей В’ячеслава Липинського. (Між іншим, зараз ця друкарська машинка знаходиться в колекції, зібраній головним редактором видавництва «Дух і літера» Леонідом Фінбергом, де стоїть разом із машинкою Івана Дзюби, на якій, можливо, і був надрукований оригінал «Інтернаціоналізму чи русифікації?», а також у почесному товаристві машинок Григорія Кочура, Валерія Марченка та багатьох інших українських письменників і дисидентів). За вашою літературною студією, керівник якої навчається в Літературному інституті, привозячи з кожної сесії в Москві свіжий самвидав і відвозячи туди помножені вами тексти, уважно стежить КГБ, але довідаєшся ти про це значно пізніше. Поки що вони просто не дають тобі вступити на філологічний факультет педагогічного інституту. І ти мусиш іти до війська, бігати десятки кілометрів казахстанським степом, випробовувати протигаз у хлорпікріновому наметі, вчитися стріляти з автомата, давати відсіч «дідам», а ще писати неблагонадійні вірші в захалявну книжечку.
Повернувшись із армії, ти вступаєш на заочне відділення Літературного інституту і вже сам возиш в Україну «самвидав» і «тамвидав». Часто навідуєшся до Львова, де завдяки пісням стаєш широко відомий у вузьких колах інтелігенції, що дихає дисидентським духом. Під час одного з імпровізованих концертів на квартирі в актора Богдана Коха до помешкання заходить невисокий, охайно вбраний чоловік і, напрочуд чемно звертаючись до присутніх, просить підтримати його ініціативу: влаштувати вечір пам’яті Антонича у сквері біля пам’ятника Тудора, позаяк Спілка письменників дозволу на проведення такого вечора не дала. «Це Ігор Калинець, – пояснює нам потім Кох, – він шість років був в ув’язненні і ще три на засланні, кілька років тому повернувся і знову взявся за своє». В кімнаті западає крижана тиша, щось схоже на доторк магаданського протягу повзе плечима, на мить вас засліплює ясність щодо небезпеки, яка чигає на кожному кроці. Але на день народження Антонича до скверу приходять усі. Адже саме Антонич у «Слові про Альказар» оспівав героїчний опір іспанських католиків червоній заразі. Ви співаєте пісень, актори з Молодіжного театру читають вірші поета, літературознавці в цивільному демонстративно фотографують усіх, хто виступає.
Якраз завдяки Калинцю твої релігійні вірші і повість «Куди мені подітися?» з’являться згодом у самвидавному часописі «Катедра». А ще одним з несподіваних наслідків виступу на вшануванні Антонича буде те, що через рік тебе запросять співати власних пісень до щойно створеного театру-студії «Не журись!». «Досить червоного світла, стану війни, поховайте мерця в домовині і встаньте з колін, пообдирайте на душах заляканих мох, і пам’ятайте, що вічно живий тільки Бог!» – співаєш ти перед переповненими залами, бачачи, як вас на очах стає дедалі більше, як топиться вічна мерзлота тоталітарного режиму і руйнуються численні комуністичні табу. Разом з театром ти їдеш на перші гастролі до Польщі, де серед іншого провідуєш і заборонених в СРСР гостинних Отців Василіян на вулиці Медовій у Варшаві. Саме вони дають тобі пару десятків недавно привезених з друкарні молитовників кишенькового формату. Після того, як ти роздаровуєш ці книжечки в галицькому селі, де на той час мешкаєш, все село починає вітатися з тобою за руку, вважаючи за правдивого місіонера Божого слова. Тут півстоліття не бачили жодного нового греко-католицького молитовника… Це в травні 1989 року, а вже у вересні ви йдете вулицями Львова, вимагаючи легалізації греко-католицької церкви і вас 100 тисяч!
Ще через два роки Україна стає незалежною, скидаючи ярмо тоталітарного режиму. Відбувається те, що не могло приснитися твоєму класному керівникові у найжахливішому з його комуністичних кошмарів.
Згодом, не знайшовши спочинку, до заметеного і прибраного дому повернувся нечистий дух у супроводі сімох інших, ще гірших за нього духів; і ввійшли вони, і оселилися, і опановані ними віддалися неситій жадібності, хіті і вседозволеності. Проте в одному з приміщень твоєї колишньої школи відкрилася церква. Тож кожен може прийти до неї, покаятися, перемінити розум і спосіб життя. Навіть твій класний керівник може прийти і покаятися за всі свої безбожні гріхи або принаймні за сльози Валі на весняному вітрі. І паску свою він зможе освятити безкарно. Якщо ти сам не дозволиш їм владарювати у своєму серці, якщо відмовишся ставати перед ними на коліна і співати їхніх пісень, вся ця орда нечистих духів та опанованих ними людей виявиться безсилою і рано чи пізно щезне, як дим.
Костянтин Москалець 
