Ми не будемо озиратися назад і переповідати всі ті події, які сталися й не сталися з нами, в нас і довкола нас; ми не будемо переповідати прочитані за цей час книги; ми не будемо повертатися в зиму, весну і літо, останній місяць якого розпочався сьогодні. Ми вийдемо на балкон із чашкою гарячого міцного чаю, запалимо сигарету, будемо слухати цвіркунів, дивитися на першосерпневі зорі й думати про те, якою буде наступна фраза.

А буде вона, скажімо, такою: «На торжество снігів, як дим запахне щастям, розучимось чекати і прощатись; і вийдем на балкон, і світле «здрастуй!» промовимо, і світ нам стане за початок; вітри погасять сивину і сутінь, ще й виточать сльозу, даремну, бо святу; «оце ми й дочекалися», — ніхто не буде чути і розуміть не буде мову золоту; і сад старечих рук, нетлінний, бо невинний, нам стане за собор, в якому присягнем на вірність не собі, а всніженій годині, о котрій ми живем, о котрій не помрем».

Такий гайдеґґерівський вірш, написаний коли б іще не перед військом, у цьому ж таки кабінеті, між цих самих книг і нетель, які злітаються на світло настільної лампи, — бо летіти треба на світло, це правда й істина. Летіти, доки живий. Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо.

«Летюча музика», — сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливості; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну — на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив — яким ясним було це світло і як же можна було не летіти на нього, — усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку The Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End , а останньою — музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі The Doors.

Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетель і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось — або не довідаємося — потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, — бо надто пекучим було полум’я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто — до істини.

Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?
Так. Вони співають: «Ми — є».

(“Келія Чайної Троянди”, 1 серпня 1992 року)