Прийдуть, як віщий сон, іриси сині,

торкнуться там, де риси навісні,

де ліній долі ніжне павутиння

заплуталось безбожно навесні.

 

І галактичний пил над головою,

і лон глибоких золотий пилок

відіб’ються солоною луною

закушених, мов губи, пелюсток,

 

і заполонять сад священні гами

роси, нанизаної на твоє ім’я,

так звабливо гойднеться під ногами

не в той бік заокруглена земля.

 

Але ти вже не раз цю чула притчу.

Іриси в’януть, вичахають сни,

і навскоси відходить електричка

в останній день безпутньої весни.