Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші і палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні. Після численних аргументів “за” і “проти”, ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною і безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду. Ще одне «надто» з цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами і вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями і Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка. Що замість дохлого Лєніна на Красній площі у Москві, труп якого до сьогоднішнього дня відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська і материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи з другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”.  Що наш справжній народ, хай як його мало,  проймає омерзіння до цілої цієї країни, від «гори» до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим більше сучасністю. Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче – люди, назви міст і вулиць, пісні і культура загалом – не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти і збудувати вічне українське місто, наше Рим.

Читати повністю

Перечитуючи вже вкотре «Рамаяну», де не раз згадується використання майї під час боїв царевича Рами з недобрими ракшасами, думав оце про загадкове й блискавичне поширення цифрових технологій, про штучно створену ілюзію, облуду, ману — словом, майю.

Привиди-книги, привиди-картини, привид-музика. Вона звучить на кожному кроці, чути спів. Але хто співає, якщо довколишні люди мовчать, а самі виконавці — Джим Моррісон, припустімо, або Дженіс Джоплін чи Курт Кобейн — давно померли?

Літери на моніторі — несправжні, вдавані. Їх неможливо старанно виводити, плекаючи каліграфію як спосіб виключно тобі одному притаманного життя. Відповідно, жити каліграфічно, жити красиво, тобто жити належним людині чином, теж не вдається. Примарних літер неможливо торкнутися, бо торкаючись, насправді торкаєшся поверхні монітора. До майї неможливо доторкнутися — ось у чому полягає первородний гріх цифрових технологій.

Читати повністю

Сьогодні виповнюється 5 років з того дивовижного дня, коли Бог навіки поєднав нас із Богданкою.

Люблю.