Я не розумію і ніколи не зрозумію, чому російські нелюди вбивають мирних мешканців України, незалежно від їхньої національності й віросповідання, а також мови, якою ті говорять, повністю беззахисних перед страхітливо потужною зброєю.
Одна річ (теж мало прийнятна) застосовувати її на полі бою, де розташовано скупчення живої сили противника, здатного все-таки дати відсіч, і зовсім інша – свідомо цілитися і вражати хрущовки, де сплять вагітні жінки та крихітні діти. Треба мати особливо збочену, потворну логіку невиліковних маніяків, як-от логіка психопата Путіна та його макабричного генералітету, щоб уважати такі удари по мирному населенню за прийнятний спосіб ведення бойових дій. Треба повністю втратити людську подобу, щоб віддавати й виконувати подібні накази.
Я вже якось писав в одній із колонок про київських школярів, за якими я спостерігав із вікна маршрутки під час однієї з повітряних тривог, яка застала нас на Дарниці. Вони й досі біжать у мене перед очима, ці хлопчики й дівчатка, зіщулившись, втягнувши голови в плечі, самовіддано тягнучи за руку переляканих менших. Місто здригається від вибуху, у сусідньому кварталі вже здіймається стовп понурого чорного диму, віщуючи появу нових загиблих і скалічених, а ця малеча біжить, летить, котиться, наче жменя розсипаних монет по асфальту – назустріч рятівному укриттю, назустріч життю.
Тож, озираючись, розумієш, що ми доволі швидко навчилися-таки реагувати на сигнали повітряної тривоги з усією відповідальністю. Сьогодні їх уже тисяча, ніхто не знає, скільки тисяч тривог іще попереду. І коли пролунає довгожданий відбій, він іще не означатиме закінчення війни. Це буде тільки короткочасний перепочинок, коли знову запрацюють магазини, а ми, полегшено зітхнувши, зможемо нарешті покинути “Арсенальну”, останню чи першу підземну станцію, де сиділи декілька годин, напружено переглядаючи новини у телеграм-каналах: чи вже кудись прилетіло, а чи цього разу обійшлося, на щастя, без жертв.
Костянтин Москалець 