Набирав «Вечірній мед» для книги, дійшов до слів, де вулицю Личаківську названо Личаківською, і згадав, що тоді, коли вони писалися, властиво, у 1989 році, та вулиця мала ім’я Леніна. А я жив поруч, на Сковороди. У ті роки навіть багато хто зі львів’ян не знав справжньої назви вулиці. Леніна — то й Леніна… Написати тоді цю — істинну — назву означало не тільки поновити розірваний зв’язок із традицією; це означало значно більше, це було накликанням майбутнього. На мою думку, саме в цьому й полягає суть кожного непідробного модернізму. Навіть тоді, коли вже все здається безповоротно втраченим, для нас іще залишається безсоння, під час якого можна шепотіти заборонені слова та викреслені з колективного свідомого назви. Хтозна, може, якраз цей шепіт, це безсоння… я згадую, що тепер вулиця Личаківська називається вулицею Личаківською — і мені стає добре. (“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)
Київ атакують уже 16 годин. На додачу – застуда, нежить, слабість. На комоді стоїть ціла батарея ліків. Електрики нема цілий день. Рятуємося, вмикаючи EcoFlow (і вкотре згадуючи теплим словом дорогу Анку Лазар, яка подарувала цей помічний пристрій) – та перечитуючи старі щоденники. Деякі міркування звучать наївно, деякі – пророче. Так само, як і рядки напівзабутих моїх пісень (“Серед темряви густої Бога-Світло віднайдуть”), ілюстрацією до яких є неймовірно гарна картина майстра Гертгена тота Сінт Янса (бл. 1465–бл. 1495) “Нічне Різдво”. На ній єдиним джерелом світла є новонароджений Ісус.
А тут, у нас, підсвічують сніги за вікном.
“Це слово, Ґадамер і реальні сніги за вікном разом з безперервним виттям вітру увімкнули у свідомості швидкий перебіг асоціацій, і на поверхні з’явився спогад-переживання про той старий французький фільм, бачений у вересні, де було передріздвяне містечко Клермон, розмови про Паскаля, і така сама навала снігів та вітрів, і перше у житті звільнення від того, що Ґадамер називає «естетичним розрізненням».
Ніяк не можу осмислити й концептувати цього переживання, дуже вагомого, дуже справжнього. Адже тоді я вперше відчув можливість реального способу буття без подвоєння у метафізичному і трансцендентному. Ніколи не розумів, радше, не відчував, цієї теми у Ніцше.
«Помирати перед обличчям відсутнього Бога», — приблизно так сказано у Гайдеґґера. Або, якщо бути точнішим:
«Тільки Бог може нас врятувати. Єдину можливість порятунку я бачу в тому, щоб у мисленні та поетичній творчості плекати готовність до появи Бога або ж до відсутності Бога в загибелі, — щоб ми, грубо кажучи, не «здихали», а якщо вже й гинули, то перед обличчям відсутнього Бога».
Незвіданий настрій випромінює з себе це переживання, щось на зразок тонкого запаху екзотичних парфумів, який і хвилює, і кличе, і щезає, залишаючи тільки закличність і легку тривогу, яка межує з невловимим щастям”. (“Келія Чайної Троянди “).
Люблю ці кулі, які міняться різними кольорами у грудневих київських сутінках неподалік від Костьольної, нагадуючи мені слова пророка:
Прийдіть, і будемо правуватися, говорить Господь: коли ваші гріхи будуть як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть мов вовна вони. (Ісая 1:18)
Костянтин Москалець 