Цей пакет вiд невiдомої людини пару мiсяцiв пролежав у «Критицi», аж доки його не забрав Микола Рябчук.

— Може, там бомба? — запитав я в Миколи, розрiзаючи ножицями скотч.

У певному розумiннi це дiйсно була бомба. Кiлька бляшанок чудового чаю, конверт з невеличким прихильним
листом — i велетенська, як на мої прибутки, сума грошей.

Ми з Рябчуком приголомшено перезирнулись. Для наших
«пiдлих i скупих часiв» вчинок винятково шляхетний.
Його чистота i безмежна тиша тотожнi вибуховi трансцендентного чуда. Я не знаю i навряд чи колись довiдаюсь
iм’я цiєї дивовижної людини, котра просто читала мої
твори i вирiшила допомогти, i зробила це так красиво. Але
Бог її знає в лице. I Вiн передасть їй те, що я думаю i вiдчуваю сьогоднi, заварюючи свiжий чай.

(“Фрагменти знищених і вцілілих блоґів”)