1. Ходімо на пробіжку. Краще, коли до лісу або парку. Червоне, як мак, сонце встає, несучи добру новину. Завтра – настало! Воно пахне живицею. Ти біжиш, як колись, в армії, і з кожним кроком відновлюєш міцність та затятість. Нас так просто не візьмеш. Ми скинемо надмірну вагу. Ми припинимо нервове заїдання.

2. Слухаймо класику. Щосуботи після прибирання в домі настає година священного відпочинку. Я слухаю Баха. Або Бетговена. Часом – Моцарта. Ще – Гайдна. Багато кого я слухаю протягом цієї години, яка виводить із простору буденності й загрози у трансцендентний світ. Під час слухання класики не треба дивитися на монітор. Гортати нескінченну стрічку фейсбуку або інстаграму. Коли ти слухаєш класику, ти повинен слухати лише її. А очі краще взагалі приплющити. Так швидше визволишся від мальовидел, які на кожному кроці порозставляла Матриця. Так швидше прокинешся від кошмару війни.

3. Весілля ніхто не скасовував. Нещодавно нас із дружиною запросили на весілля. Там панував настільки веселий і безтурботний настрій створення нової сім’ї, що ми на кілька годин забули про війну. Її не було у цьому приязному світі! Саме таким він і повинен бути, світ, створений Богом, а не людьми, – у ньому панує мир. У ньому панує любов. Навіть наступного дня, коли ми прокинулися, на серці було легко. Ми були на святі! Життя все-таки триває. Підіть і привітайте молодих. Подаруйте їм білосніжні квіти. Многая літа! Нам своє робити.

4. Напишіть листа. Майже в кожного з нас позалишалися знайомі у країні, яка розпочала збройну агресію проти нашої Батьківщини. Напишіть їм листа. Поясніть, розкажіть, як це болить, коли гинуть діти та руйнуються будинки, руйнується все дотеперішнє життя. Можете побажати їм покаятися. Хоча я думаю, що там усі невиліковні й ця терапія нічим їм не зарадить. Але вона зарадить вам – виливши душу, ви станете легшими й чистішими. Напишіть їм, що ми не здамося. Напишіть так, як колись чудовий французький філософ Альбер Камю написав у листі колишньому німецькому другові: “Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ. Так, нам довелося піти за вами. Але наш важкий подвиг полягав у тому, щоб, ідучи за вами дорогою війни, не забути про щастя. І серед хаосу й насильства ми намагалися зберегти у серці пам’ять про мрійливе море, знайомий пагорб, усмішку дорогого обличчя. Щобільше, це була наша найкраща зброя, зброя, яку ми ніколи не складемо. Бо в той день, коли ми її втратимо, ми станемо такими ж мертвими, як і ви. Просто тепер ми знаємо: щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові”.

Читати повністю

Читати повністю

Те, що летіло в небі над нами, було у стократ небезпечніше за будь-яку грозу на світі. У небі летіла справжня смерть, багато смерті, посланої на голови українських дітлахів несхибною рукою оскаженілих московських убивць. Як вони задихалися від бігу, ці маленькі київські школярі, як вискакували з грудей крихітні серденька, нажахані моторошною можливістю не добігти до сховища, ніколи більше не побачити маму, тата, дідуся, залишившись кривавою плямою на асфальті, яку швидко змиють дощі. Ніколи не побачити майбутнього, у якому кожен із них, дослівно кожен і кожна, мали сказати своє слово, скласти свою пісню, навчитися готувати каву і празький торт, врешті, народити власних дітей, навчити їх добра, любові, краси та вірності. І любові до Батьківщини, звісно ж.

Цей флеш-кадр наздогнав мене через чотири дні, а точніше, безсонні ночі, бо ж російські садисти влаштували киянам безперервні нічні обстріли, щоб виснажити й без того перевтомлених людей. Отже, в ніч на перше червня, Міжнародний день захисту дітей, декілька людей загинуло від російських ракет перед дверима замкненого на ключ укриття. Серед них була й дитина. Я дивився на фото заціпенілого від горя дідуся, що сидів над понівеченим крихітним тілом, накритим брезентом, і розумів, що в мене закінчилися слова. І стоїцизм теж закінчився. У країні котрий рік шаленіє війна, причому війна, спрямована на свідоме, холоднокровне знищення нашого народу, перелякані сиренами люди вискакують із теплих ліжок, хапаючи сонних дітей, знаючи, що тепер сиренами не можна нехтувати, як це траплялося в перші місяці ракетних обстрілів. Вони прибігають до бомбосховищ – і гинуть, бо двері замкнено. Або ж ті укриття взагалі не облаштовано для захисту. Це тепер, після трагедії, вся київська чиновницька верхівка метається, як ошпарена, бомбосховищами міста, перевіряючи їхній стан, і бадьоро, як ото в радянські часи, звітує по всіх на світі фейсбуках і телеграмах, що вже все гаразд, усе відремонтовано і відімкнено. Але де ви були раніше?

Бо той дідусь сидить і сидить. А ті діти біжать і біжать. Водій повертає до мене голову і заперечно крутить головою. Це означає: “Так довго не може тривати”.

Побачимося завтра!

Повернення Джеймса Стокдейла. Зустріч із дружиною і трьома синами. 15 лютого 1973 року

Моя мама не вірить, що ти загинув. Такий красивий і сильний чоловік, із тих, на кому тримається світ. Коли ви купили квартиру в нашому будинку за три місяці перед повномасштабною війною, ти насамперед міцно прибив поручні біля сходів, до яких роками нікому не було діла. «Ще зроблю ремонт у підвалі. Ще полагоджу водостічну трубу. Може, засмолимо дах», – казав ти мамі. «Цей – зробить. Приб’є і полагодить. Він не може загинути, у нього діти, я не вірю», – трохи плутано розповідає мені мама по телефону. Її батько так само пропав безвісти під час Другої світової війни. Вона його взагалі ніколи не бачила. Але й досі не вірить, що загинув, хоч минуло вже так багато весен, і так багато осеней натрусило цілі кучугури червонобоких яблук у наші сади.

Мабуть, під впливом мами я теж починаю думати, що ти живий. І згадую про Джеймса Стокдейла, американського льотчика, збитого у Північному В’єтнамі. Він тоді встиг катапультуватися. Падаючи над маленьким в’єтнамським селом, Стокдейл прошепотів: «Як мінімум, п’ять років унизу. Покидаю світ технологій і входжу в світ Епіктета». Йому одразу ж зламали ногу і пошкодили хребет мотиками. Він сім з половиною років провів у в’язниці, яку американські військовополонені жартома називали Ханой Хілтон – за аналогією з усесвітньовідомою мережею готелів «Хілтон». У них, бач, вистачало сил жартувати. Хоча в тому ханойському пеклі явно було не до сміху. Перші чотири роки Стокдейла тримали в одиночній камері з цілодобовим освітленням, у кайданах, із колодками на ногах. Його позбавляли сну. Часто катували – з різних причин: щоб зламати волю, отримати дані, довідатися прізвища друзів, із якими Стокдейл створив у в’язниці підпільний рух опору. Або ж щоб примусити знятися у пропагандистському фільмі. Стокдейл перерізав собі вени. Розбив лице, коли його вели до кінокамери, щоб увесь світ бачив, як йому тут добре ведеться. «Коли вже несила буде терпіти біль, видавайте катам інформацію, але по чайній ложці», – навчав інших полонених, ставши для них прикладом мужності. Витримати стільки часу серед знущань і катувань йому допомогла стоїчна філософія Епіктета. Не думати про те, чого ти не можеш контролювати. Зосередитися на тому, що ти контролювати можеш.

Навряд чи ти читав «Енхірідіон» або «Бесіди» Епіктета, простий український хлопець, відважний воїн-розвідник. Але дивлячись на фото, де звільненого Стокдейла зустрічає дружина з синами, які вже встигли повиростати за час його ув’язнення, я думаю про тебе. Чи впізнаєш ти своїх хлопців? А вони тебе? Старший, може, й упізнає. Може, ти снишся йому ночами. Тільки яка філософія допоможе тобі там, у полоні? Може, знання, що ми тут молимося за тебе? Чи цей тривалий піст у намірі наших військовополонених, який тривалий час тримає моя дружина? Може, пам’ять про синів? Може, підтримка небесних сил?

Читати повністю

Сердечно запрошую на презентацію моєї нової книги! Вона, між іншим, присвячена Богданці Матіяш, яка й модеруватиме цю небуденну подію.