Насправді Львів складається з майже що незліченної кількості Львовів, реальних і уявлюваних, індивідуальних і колективних. У кожного він свій, у всіх він наш. Наша площа Ринок, наш Високий Замок. Не слід забувати, що не наш Львів також існує. Червоний, скажімо, або біло-червоний. Сплавити воєдино цей різноплощинний та багаточасовий феномен доволі непросто, десь так само, як створити з двадцяти двох Україн, описуваних  чи то уявлюваних нашими любими політологами й істориками, одну-єдину батьківщину, придатну для життя серця. Втім, “непросто” не означає “неможливо”.  Завжди можна знайти непередбачуваний ракурс, завдяки якому по-особливому заломлене світло слів і почуттів створює краєвид тільки тобі належної події, що невимушено вписується в панорамну мозаїку історії. Нехай цього разу таким чарівним кольоровим скельцем стане спогад про кімнату, саме ту кімнату, про яку у відомій пісні співає Тарас Чубай. Ну, ви в курсі: “Завтра прийде до к і м н а т и…”.

Наприкінці 80-х років минулого століття я винаймав цю, кажучи по-львівськи, “кавалєрку”, в старому австрійському будинку на вулиці Сковороди. Помешкання було схоже на два трамвайні вагони, зчеплені докупи, довга і вузька вітальня з двома високими вікнами та кахляним п’єцом, ще вужча кухня, де, за моїми підрахунками, жило близько десяти тисяч великих і малих мишей. Серед ночі вони не раз будили шаленим писком, порпанням у смітничці і відчайдушними танцями на кухонному столі. “А, то привиди бавляться”, –  спросоння бурмотів я, заспокоюючи себе, і перевертався на інший бік. Вечорами ж, коли пив каву, найсміливіші з-поміж тих мишенят видряпувалися по холоші джинсів до мене на коліно, з цікавістю розглядаючи поета блискучими мачинками очей, достоту так само, як робить це будь-яка інша публіка на презентаціях книжок. Про декого з моїх хвостатих приятелів трапляються згадки в тогочасних віршах, наприклад, у “Він оселився у покинутому храмі і писав…”.

Писав я на той час зовсім мало. Багато сил забирали концерти, яких ми давали майже щодня по два, мандруючи районними і обласними центрами Галичини.Тому єдине, на що мене вистачало, були курсові роботи для Літературного інституту. І пісні. Я ніколи не збирався пов’язувати життя зі сценою, моїм уподобанням і складові характеру більше пасував письмовий стіл у кабінеті, до стелі напханому чудовими книжками. А все це злегка циганське життя на валізах, по чужих містах і помешканнях, починало вже відчутно дратувати. На підлозі лежали стоси нечитаних томів; заробляли ми добре, я вперше в житті міг не заощаджувати на купівлі книжок, однак вільного часу для читання майже не лишалося. На кухні товклися миші. На душі скребли кішки. Я брав до рук гітару і ділився з нею тим, що було. Своєю невлаштованістю, безпритульністю, самотністю, недолюбленістю. Вночі голосно рипів паркет, часом долинав голос флейти. Я намагався уявити людину, яка грала би на флейті опівночі, мені здавалося, що це дівчина. Сліпа дівчина. Або, може, божевільна. Вона збожеволіла від любові, від нещасливої, думав я, дістаючи аркуш паперу. У неї хронічна депресія і посттравматичний синдром, усе на купу, а подеколи бувають панічні атаки, вона повністю беззахисна у цьому проклятому і прекрасному світі. Хочу її любити, саме таку, вигадану, з тонкими прозорими пальчиками. Хочу її берегти, розповідати історії, від яких вона посміхатиметься і не сумуватиме аж так безнадійно. З цього починається мій роман “Вечірній мед”, який я почав писати у тій кімнаті на вулиці Сковороди, можете перевірити: “Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ[i]…” І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, – а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати…”. Про цю ж таки дівчинку йдеться в пісні, яку тепер люблять співати вуличні музиканти, і не тільки вони одні.

Друзям подобається, коли про них згадують у віршах, а тим більше, коли їм ті вірші присвячують. Уже не кажучи про пісні. Озираючись через чверть століття на кімнату, в якій була написана пісня “Вона”, я знову бачу дорогі постаті. Бо міста насправді це не так вулиці і кам’яниці, як голоси і лиця. З первісно хаотичних ліній випадкових зустрічей і знайомств починає снуватися образ стрункого сюжету. Ось Тарас Чубай, з яким ми познайомилися на першому святкуванні дня міста Львова, ось його подруга Алінка. Вони на той час закінчували музичну школу імені Крушельницької, не раз заходячи до мене на каву, часом навіть залишалися ночувати, бо світлового дня було замало, щоб про все переговорити або показати одне одному нові пісні, або пригадати пісні старі. Ось Юрко Саєнко, з яким ми тоді разом працювали в театрі-студії “Не журись!”. Каву з ним ми пили відрами. І не тільки каву. Саме Юрко відкривав для мене справжній Львів – з тісними вуличками, крихітними кав’ярнями, з волоцюгами, кришнаїтами і гіпі, з батярами і єдинорогами, з майстернями художників і віршами Мирослава Кушніра, які багато років зберігала в глибокій таємниці Юркова мама, пані Дарця… Ось Юрко Кох і Влодко Кауфман, обидва безмежно талановиті і відкриті до модерну та людей; якоїсь ночі ми так реготали, розповідаючи одне одному кумедні галицькі історії і анекдоти, що в канапи, на якій я спав, поламалися ніжки; коштувало неабияких зусиль заспокоїти обурену господиню помешкання, розтлумачуючи їй значення вислову “гомеричний регіт”. Ось іще зовсім юний Сашко Неборак, разом з яким я навіки замикаю цю кімнату. Мине багато років, перш ніж вона перестане снитися мені. Майже завжди це був один і той самий сон: я мушу повернути ключа господині, однак не хочу цього робити. А потім усе-таки повертаю, причому з легким серцем. Бо знаю те, про що не здогадується господиня: в мене завжди є вільний доступ до цього помешкання. Тому що до кімнати на вулиці Сковороди можна потрапити через дзеркало, яке стоїть у коридорі. Головне не наступити на якусь необачну мишу.

Там усі молоді і натхненні, там усі живі. Ми читаємо вірші і співаємо своїх пісень. Надворі закінчується епоха комуністичного тоталітаризму, в якій нам довелося народитися, починає гинути держава, яку ми зненавиділи чи не з самих пелюшок. Падає жовтогаряче листя, дзвонять трамвайні дзвінки, Львів пахне ваніллю свіжої випічки, кавою і чоколядою. У вируванні подій і розмов збувається доля.  Там братство і непередавана словами злагода, там сніг завжди перший, і кохання – вперше, і поезія – справжня. Цього не відновити і не воскресити, знову і знову повертаючись до тих місць. Бог живий у часі, а не в просторі, Бог переходить понад нами то тоді, то тоді – в найнесподіваніші хвилини, за найнепередбачуваніших обставин.  Розумієш це, сидячи перед  монітором, дивлячись на фотографію будинку №6, зроблену усевідущим Google. Туди неможливо повернутися, розумієш, вимикаючи комп’ютер, загортаючи книжку, ховаючи гітару в куфер. Хтось казав, що в тій колишній кавалєрці відкрили кав’ярню чи бутік. Але туди й не треба повертатися. Я набираю номер мобільного телефону дружини і чую, як у сусідній кімнаті починає співати “Вону” Тарас Чубай.

– Що сталося? – питає вона, беручи слухавку.

– Я люблю тебе, – пояснюю я.

[i] “O Mensch, bewein’ dein’ Sűnde groβ…” – “О, людино, оплакуй свій великий гріх…”, назва одного з хоралів Йоганна Себастьяна Баха.

 

Слова є подіями. Для нас, вихованих серед письма, це твердження здається неправдоподібним. Хоч усе ще неважко уявити, що слово має магічну силу, але так направду, на кожен день, ми більше не зустрічаємося зі словами-енергіями. Створені письмом, ми сприймаємо слова як предмети. Як етикетки явищ. Або товарні знаки. Ми сприймаємо їх насамперед як написи. А написів не кладуть до серця з метою збереження. Навіщо зберігати те, до чого завжди можна повернутися і перечитати? Тому ми пам’ятаємо тільки дороговкази, тільки знаки і карти – але не краєвиди. Наші серця залишаються порожніми. У той час, коли наші очі гинуть від перевтоми, вуста ціпеніють від німування. Форма сучасної поезії значною мірою витворена поглядом. Адже так направду, на кожен день ми маємо справу з писаною поезією. З поезією, яка свідомо чи ні, але розірвала зв’язок з усними джерелами. Все рідше зустрічаються вірші, побудовані як ціле, вірші від початку створені для зберігання в серці. З усіма отими невинними хитрощами мнемотехніки – з алітераціями і асонансами, з римами і рефренами. Від повноти серця говорять вуста. Коли серце порожнє – насичуються очі. Люди атомізованого суспільства, люди – фрагменти колишньої усної дійсності, ми віддаємо перевагу довільному читанню і ексклюзивним інтерпретаціям, фрагментам, розрахованим на множинність асоціативних пов’язань. Розгортаємо поетичну збірку, кидаємо погляд, вихоплюємо фрагмент, привчені вже до того, що цілого смислу взагалі не варто шукати. Адже автор – один із нас, розщеплених письмом. Автор літер, а не слів.

Тому, коли на очі трапляються «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, нам стає трохи не по собі. Наші очі не знають, що їм робити. Розмови? Так, у певному розумінні розмови є творами – але усними. З Богом? Ну, це взагалі… До якого виду літератури віднести ці тексти без жодного розділового знаку – хоча, з іншого боку, хіба справжні розмови мають розділові знаки? Легка гносеологічна паніка, викликана зустріччю з нерозпізнаним літературним об’єктом, ущухає тільки тоді, коли перестаємо сприймати книжку Матіяш власне об’єктом. Тоді, коли перестаємо читати її, помилково, за звичкою витрактувавши літери як письмо. Тільки тоді, коли починаємо прислухатися до сказаного, падають засвоєні з дитинства типографічні упередження до слова і ми нарешті розуміємо, що слова тут – діються.

Слова діються і діють. Жінка говорить до Бога, однак її мова не є мовою молитви або теології. Саме так, як Богдана Матіяш розмовляє з Богом, мати говорить із своєю дитиною, зовсім не маючи на меті повідомити їй важливу інформацію. Небо синє, каже вона, трава зелена. Або ось так:

 

                швидко зацвітуть іриси мій Боже швидко вони так

                                                                                              красиво цвістимуть

                ось побачиш може навіть ти скажеш поглянь-но

                                                                               як між листям блищить роса

                подивись як тремтять пелюстки на вітрі

                                                                               як міняться під вранішнім сонцем

                і як засинають коли ти дивитимешся на них мовчки

                                                                               коли ти просто

                думатимеш про щось коли усміхатимешся проситиму

                                                                               тебе подумки

                ще не зривай мене Господи я ж теж проростаю до тебе

                                                                               тихим малим ірисом

 

Але, як і у випадку з дитиною, мовлення до Бога стократ істотніше за банальну передачу інформації. Адже його магічним завданням є значно священніше: навчити говорити. Розмови з Богом передбачають відповідь; вони домагаються її, вони її благають, вони не можуть бути монологами, зверненими в ніщоту. Взагалі це дуже дивно, коли жінка вчить говорити Того, Хто Сам є Словом – і слова Подателем. Так починає розвиватися основний сюжет цієї невеличкої книжки, драматична діалектика стосунків із мовчанням і мовленням, незбагненна, містична любов до Того, Хто більше, ніж є, хоч Його на позір нема. Поза будь-яким сумнівом, цей твір могла створити тільки глибоко релігійна людина; але ось іще одна несподіванка: мова Богдани Матіяш майже цілковито вільна від конвенційних релігійних форм. Звичайно, якщо добре прислухатися, можна розрізнити ледь чутні відлуння євангельських цитат: «а тепер залишіть мене а тепер дайте мені піти а тепер скажіть мені що тут не всі стомлені і обтяжені і я вам не повірю» – проте, основне послання «Розмов з Богом» полягає не в трансляції традиційних релігійних змістів, а у видобуванні їх з немислимо близьких матерій, скажімо, з відрази до зоопарків, з дощентної емпатії в долю полонених звірят – і в свою власну долю бути смертною істотою. Читаючи Матіяш, ми вдячно довідуємося, що наші звичні почуття і стани – втоми, нудьги, тривоги, ба навіть неписьменності! – можуть бути станами релігійними, так само, як оцей неперевершено тонкий гумор:

 

                мені подобається що риби плавають головою вбік

                                                                               і навіть коли вони вистрибують

                із води і починають ходити головою вбік мені теж

                                                                               це подобається

                подобається що вони не запитують ні в кого дозволу

                                                                               чи їм справді можна це робити…

 

Разом з тим, у книзі є настільки пронизливі і трагедійні ноти – от як у вірші, де йдеться про померлу маму – що для нас, які щодня байдуже поглинають теленовини з сотнями смертей, саме ця здається катастрофічною, особистою втратою, саме ця примушує замислитися над сенсом життя:

 

дуже скучаю Боже за жінкою яку ти забрав до себе

                                                                               нічого нікому

                не пояснюючи не кажучи куди і навіщо і чи надовго

                                                                               її ведеш

                і що далі і коли ми знову зустрінемося ти просто прийшов

                просто сказав ходімо ти так легко мій Боже забрав

                                                                               її руку з моєї

                і ви собі вийшли разом може мовчки а може про щось

                                                                               говорячи

                може вона вперше сказала добре що ти вже тут

                                                                               ти ж знаєш я так

                міцно сумувала за тобою мій Господи може вона

                                                                               ще встигла

                поцілувати мене в чоло коли я заснула востаннє мене

                                                                               обійняти

                ти ж знаєш я майже нічого звідти не пам’ятаю…

 

Це відчуття при-сутності Співрозмовника не лише на горі або в Храмі, а й у звичному міському повсякденні часом викликає ніяковість, бажання виправдатися бодай перед кимось близьким – виправдатися за власну чистоту і тонкість, за причетність до таємних знань серця, одночасно відстоявши право на індивідуальне сприйняття сакрального, право на себе, саме таку:

 

…ти питаєш

                чому мені так тяжко до тебе говорити послухай як                                                                                                                                                                       складно

                                                                               мені

                говорити з Богом а я ж його знаю вже так багато років

                                                                                              а втім досі

                не певна ні щодо його віку ні щодо імені я знаю тебе

                                                                                              так мало

                що певно було би майже абсурдно вже навчитися до тебе

                                                                                              говорити

                ліпше ніж до Бога котрому досі доводиться вчити мене

                                                                                              так багато речей

                так терпляче підтримувати мене за лікоть коли я

                                                                                              послизаюся на бруківці

                в своєму й у чужих містах і котрий ніколи ні в чому мені

                                                                                              не докоряє

                Бог довгоногих фламінго і продавців консервованих

                                                                                              персиків

 

                Бог Матіяш не є абстрактним і трансцендентним Абсолютом, апофатичною вправою інтелекту. Це завжди реальна особистість, реальна присутність Того, Хто чує, за Ким скучають. Якби спробувати уявити собі атеїзм, що міг би розвинутися з такої діалогічної концепції Божої особи, то він полягав би виключно у неможливості говорити-до, у засадничій відсутності усного, може, в якихось писаних фрагментованих віршованих рядках, не пов’язаних сенсом цілого. А ще такий гаданий атеїзм міг би полягати у звертанні на «Ви». Коли читаєш «Розмови з Богом», на думку спадає зовсім мало конкретних текстів, з якими вони могли би пов’язуватися. Цьому, очевидно, сприяє свідоме уникання цитат і хай там якої інтертекстуальної гри. Інтертекстуальність належить до царини письма, тільки там набуваючи чинності. Розмови ж діються як повністю незалежний від другої знакової системи жанр, як дихання Духу. І все-таки одну книгу вони викликають у пам’яті – це «Я і Ти» Мартіна Бубера, де, серед іншого, було сказано таке: «Якщо ти виконуєш місію, Бог залишається присутнім для тебе; той, хто виконує місію, завжди має Бога перед собою; що сумлінніше виконання, то сильнішою і постійнішою є близькість; звичайно, ти не можеш займатися Богом, але ти можеш бесідувати з Ним».

 

 

1

 

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище писав гарні вірші українською. А ще чудово готував – одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.

Але торти, вірші і навіть рок відступали крок назад перед талантом Костика-співрозмовника. Він знав безліч дивовижних речей і вмів розповідати про них – дивовижно! Однією з вічнозелених тем були, ясна річ, павуки. Костик кохався в павуках, досліджував їх ззовні і зсередини, створював гігантські колекції, писав пристрасні дисертації… Їхня з дружиною кімнатка в гуртожитку ніжинського педінституту від підлоги до стелі була заставлена пробірками з заспиртованими павуками, скорпіонами, сколопендрами і якою тільки не хочеш багатолапою нечистю. Жменю таких герметично запечатаних пробірок Костик подарував і мені – як одному з найближчих друзів. Можна сказати, відірвав від серця. Під час незліченних мандрів і переїздів майже всі ті скло-сколопендрячі скарби побилися або погубилися, проте. один симпатичний скорпіончик усе-таки вцілів і зараз стоїть на почесному місці в Келії Чайної Троянди, вартуючи її спільно з фотографією кам’яного Будди з китайського печерного монастиря Юньган у провінції Шансі.

Зайве пояснювати, що палку любов до волохатих і восьмиоких Костик зумів прищепити й мені. Звичайно, я так і не вивчив напам’ять латинські назви трьохсот, чи скільки їх там існує, видів павучого царства (хоч і обіцяв другові зробити це). А жаль, адже Костик переконав мене, що найкращий засіб боротьби з депресією – не вино і навіть не чай з китайської провінції Чжецзян, а розказування мантри. «Розумієш, коли мені хріново, – пояснював він, – я не можу навернутися ні до чого. Тоді беру і починаю пошепки, сам собі, проказувати латинські назви кожного виду. Десь на другій сотні потрапляю в цілковиту ейфорію. І при цьому – жодного бодуна на ранок, прикинь!» Отже, до цих верховин духовної майстерності я так і не доріс, запам’ятавши, однак, деякі цікаві подробиці з життя братів… гм, наших менших.

Зокрема, про їхні шлюбні звичаї. Коли настає пора любові – а вона рано чи пізно таки настає – павучок-самець ловить муху, проте не їсть її сам, а йде до самки. Самка зустрічає кавалера доволі вороже: їй під той час неймовірно хочеться їсти, а не кохатися. Тоді наш кмітливий павучок підсовує їй упольовану муху, а сам, користуючись нагодою, залазить на самку і, доки та жере, запліднює її. А завершивши акт, тікає, не озираючись. Бо однієї мухи може виявитися замало і тоді наша красуня на десерт поласує ще й своїм Ромео. От і вся любов. Інший вид павуків провадить шлюбний ритуал інакше: наближаючись до кровожерної самки, павучок починає… танцювати! Танцює довго, коло за колом виписуючи химерні па й піруети, аж до тієї жаданої миті, коли в самки замакітриться в голові і, цілковито заворожена пластикою павучого танцю, вона перестане розрізняти грішне й праведне та дозволить себе запліднити.

– Висновки ти можеш зробити сам, – пояснював Костик, – ми нічим від них не відрізняємось. Еволюція користується набором одних і тих самих прийомів. Тому ми складаємо сонети, співаємо пісень, танцюємо, вправляємось у дотепності і водимо коханих до ресторану. Ми веземо їх до засніжених Карпат або на сонячне узбережжя Криму, водимо дивитися фільми і розповідаємо про високу духовність Середньовіччя з однією-єдиною метою: заворожити і запліднити самку. Вони ж відповідають нам тим самим. Вони – зваблюють. Власне, ані ми самі, ані наші індивідуальні смаки й переваговіддання – ось ти любиш брюнеток, а я блондинок, тільки не кажи про це моїй дружині, – отже, всі наші схильності й уподобання взагалі ні до чого. Це – підступ волі до життя, пастка. Бо воля до життя – це воля до самовідтворення. І їй абсолютно байдуже, кого дурити – тебе, мене, чи польового тарантула. Саме життя, безмежне в своїй анонімності, влаштовує ці перманентні любовні драми, кабаре злягань і шоу коїтусів. Це воно прописує мізансцени для подвигів самопожертви в ім’я коханої Панни, організовуючи самостримування задля накопичення вітальної сили, любовні записки під партою – задля успішного просування сходинками природного добору. Ми всього-на-всього інструменти жадоби життя до самого себе, до трансляції себе все далі й далі в історичному часі. В ідеалі цей життєвий порив хоче заповнити собою і своїми покірними знаряддями – від бактерій до павучків, від павучків до нас із тобою – цілу вічність. А тому, хто відмовляється служити цьому пориву, буде ой як зле. Життя не любить тих, хто відмовляється його примножувати. Навіть якщо в них є поважні причини для такої відмови.

 

 

2

 

Ми сперечалися. Я переконував друга в тому, що задля елементарного самовідтворення життя не потребувало би такого ускладнення, яким є любов і створена нею культура. Воно цілком успішно могло би винайти й застосувати інші, не такі затратні способи репродукції біологічного виду. Натомість ми бачимо: замість того, щоб транслювати себе в незліченних поколіннях нащадків, життя Ромео і Джульєтти уривається в розквіті репродуктивного віку. Воно – гине. Від любові. Любов є містичною за визначенням; вона відкриває приспані і заблоковані чакри, вона створює шедеври мистецтва, вона – вбиває закоханих, замість того, щоб забезпечити їм тривале довголіття і серії оргазматичних спазмів. На додаток, любов не конче мусить бути виключно статевою любов’ю: ще Платон проводив розрізнення між Афродітою Пандемос (Всенародною) та Афродітою Уранією (Небесною). Перша з них досяжна кожній пересічній людині, і тут ти маєш рацію, вдаючись до аналогій з розмноженням павуків і вірусів, бо це дійсно трансляція життя-як-воно-є у далечінь віків і не більше. Але друга породжує релігії і мистецькі твори, культ і культуру. Тому ми можемо говорити, як мінімум, уже про дві любові – не зовсім приязно налаштовані одна до одної. Якраз створення мистецьких творів неможливе без любові або, як говорив Ролан Барт, без неврозу. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо в їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого – містичного, невротичного, любовного, називай, як хочеш – начала. Ті вироби створені на продаж – або ж є виявами патології, тобто від початку були спонукувані до буття іншими, ніж любов, мотиваціями. Вони зроблені не з любові, власне: зроблені, а не народжені. І тому – бездушні, неживі, вони жодним чином на нас не впливають, тоді як від дійсно прекрасного вірша завмирає серце і холоне в животі.

– Ти романтик, поет і ідеаліст, – поблажливо відмахувався Костик. – А я біолог. І бачу, що павучі танці нічим не поступаються людським вальсам. Або навпаки.

– Ні, зачекай, – не погоджувався я, – от кого, приміром, хотів звабити Данте, створюючи «Божественну комедію», якщо його кохана, Беатріче Портінарі, на той час уже померла?

– Не знаю. Може, він був некрофілом.

– Він не був некрофілом! До того ж, мав законну дружину, з якою успішно міг задовольняти потреби твого так званого життя у самовідтворенні. А проте, Данте підносить образ своєї Небесної Коханої на немислиму височінь, ставлячи її поруч із Пресвятою Дівою Марією, наділяючи її атрибутами космічної сили, що бере участь у процесі спасіння світу! І після цього ти всерйоз вважаєш, що отакого запаморочливого освідчення, вкладеного в різьблені терцини, потребувала павуча хіть до запліднення?

– Ти говориш про сублімацію, – скрушно хитав головою Костик. – А сублімація і любов – різні речі. Любов – замаскований статевий потяг, наслідок діяльності гормонів. Данте не міг задовольнити свій статевий потяг з власною дружиною, а німфетки Беатріче вже не було на цій грішній землі. Відкладені убік гормони створили «Божественну комедію»! «Гормональна комедія», ось її справжнє ім’я. І всієї твоєї любові також.

– Чи ж можлива сублімація без любові, без ідеального почуття? Хто або що може примусити людину до радикального самообмеження ґрунтовних фізичних потреб, коли немає почуття? Хто або що примушував мільйони ченців і черниць зрікатися статевої насолоди задля містичної, позагормональної любові до Христа або до Діви Марії? Якби вони не любили направду, вони радше померли би, аніж зважилися на такий крок, як обітниця довічної чистоти! Костику, це ти помиляєшся, бо не розрізняєш хіть і любов, а це так само різні речі. Пам’ятаєш, коли загинув Віктор Цой, скільки юних дівчат покінчили життя самогубством услід? Чому? Тому що вони були реально закохані в Цоя! І не уявляли подальшого життя – отого твого життя – без нього. Хоча жодна з них не була дружиною Цоя і, може, бачила його тільки на фотографіях або в кіно. «Кіно», власне. Якби тут було задіяне твоє павуче, зациклене на самовідтворенні «життя», воно примусило би їх вчинити інакше. Скажімо, повиходити заміж за корейців, схожих на Цоя, понароджувати синів і поназивати їх Вікторами. А вони всі погинули від любові.

– Просто вони були такими ж ідеалістами, як ти. І вбачали в Цої ідеального самця. А коли його не стало, відчули, що не зможуть відтворити вид з кимось іншим. Лебедина вірність, яка природний добір називається, ідеалізм на службі в матерії…

 

 

3

 

Відтоді минуло двадцять літ. Сьогодні ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не читає «Божественної комедії», майже ніхто не слухає Цоя. Численні види павуків, особливо ж ендемічних, тобто поширених виключно на території України, назавжди знищила чорнобильська радіація і жодні танці їм не допомогли. Мій друг Костик, як я вже казав, теж пропав безвісти. Завдяки сучасним технологіям і черговій хвилі перманентної сексуальної революції ми опинилися в повністю десублімованому світі. Спостерігаючи за поширенням нових моделей сексуальної поведінки, яка нога в ногу крокує з переможною ходою СНІД’у і дедалі наполегливішими закликами легалізувати проституцію, я продовжую ламати голову над одним питанням: чому ми обидва з Костиком програли у своїй суперечці, зазнавши більш ніж нищівної поразки? Чому і його, і мої концепції одночасно спростувало саме «життя»? Костикові воно сказало «ні», поширивши засоби контрацепції, протизаплідні пігулки і цю нескінченну різанину недонароджених дітей, яка називається абортами, хоч мала би називатися кіндерцидом або якось так. Думаю, жодна порядна павучиха не дозволила би собі проковтнути протизаплідну пігулку, якою б голодною вона не була… Мені ж це сакраментальне «життя» сказало «ні» тому, що любов як феномен майже остаточно зникла з наших соціальних і культурних обріїв, не встигнувши сказати прощального «па-па». Я дивлюся на гурток підлітків, який тусує навпроти сусіднього Інтернет-кафе, серед них є направду красиві дівчата, але я твердо знаю, що не зміг би покохати жодної з них. Хоча б тому, що вони всі спілкуються виключно матом. Усі палять сигарети. Тютюновий сморід з рота і від одягу викликає в мене непереборну огиду, яку можна порівняти тільки з огидою від брудної лексики з тендітних дівочих вуст. Але остаточно вбиває мене навіть не їхня вульгарність і неприхована хтивість, не їхня розв’язна поведінка, притаманна професійним вокзальним проституткам – інакше вони просто не вміють поводитись, їх ніхто цьому ніколи не вчив. Вбиває їхня помітна неозброєним оком прагматичність і якась – вибач, Костику! – павуча злоба, яка більше пасувала би самкам тарантулів. Я переконаний, що жодна з них не закінчить життя самогубством через загибель улюбленого співака. Їхні улюбленці не гинуть. Водночас, жодна з них не мріє народити і виховати купу дітей. Хіба що заради грошей, яких при зменшенні народжуваності в країні виплачують дедалі більше. У найкращому разі тих дітей віддадуть до сиротинців. У найгіршому, більш поширеному – знищать, тим або тим чином. Вони не знають і вже ніколи не довідаються, що таке справжня любов. Вони й не хочуть цього знати, двоногі пристрої для поглинання, ніколи не буваючи ніжними і тремкими, тим більше – загадковими, бо для цього треба довго кохати і бути коханими, а не займатися нашвидкуруч потворними і брутальними вправами, які чомусь вважають любов’ю. Ця їхня одновимірність і одноразовість жодним чином не може дорівнятися до культурного багатства, яке для вдумливого обсерватора таїться в ритуальних павучих танцях. Ці теж танцюють. Але їхні рухи надто вже скидаються на рухи зомбі. Я вважаю, що хай там яка кровожерна павучиха погидувала би назвати їх сестрами своїми меншими.

Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай – зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян? і розгортаю зошита з вічно недописаним романом – про любов, до речі? І, зробивши кілька ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли стільки ненависті на вулицях, коли любовні записки під партою вимерли як жанр або ж рідкісний вид павучків? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» є різновидом любовних записок. І ту любов, якій не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.

 

 

4

 

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати «життя»? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли «ще», коли «ще трохи» – і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з «Книги Перемін», і ми є як боги, аякже, тільки по тому втома, накопичення зморщок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заключені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я – в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати ц ь о г о , бо сам натоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».