Гессе про Юнґера


Hesseej_1994

 

Це коротенька, але дуже прихильна рецензія Германа Гессе на одну з книжок Ернста Юнґера (“Біля стіни часу”). Українського перекладу, на жаль, не знайшов – як не знайшов у мережі і єдиного твору Юнґера, перекладеного українською, “На Мармурових скелях”. А якраз цей роман – і саме в чудовому перекладі Євгена Поповича –  сьогодні багатьом варто було би прочитати або перечитати наново.

 

Герман Гессе
ЭРНСТ ЮНГЕР. «У СТЕНЫ ВРЕМЕНИ»
Книга, которая в последнее время занимала меня более всего, — это «У стены времени» Э. Юнгера. Сразу же скажем: чрезвычайно умная и добрая книга, и я читал ее с тем удовольствием, с каким видишь, что твои собственные чувства и мысли разделяет человек более компетентный, чем ты сам. Это, впрочем, не означает, что главные, важнейшие идеи Юнгера и мне приходили в голову.
Эта книга — исследование о недовольстве современного человека, в первую очередь, человека Запада. Прежде чем двинуться дальше, необходимо пояснить, в какой мере я разделял мысли Юнгера о современном человечестве еще до того, как познакомился с его книгой. Юнгер, как и я, полагает, что нынешнее состояние мира объяснимо лишь началом гибели той эпохи, которая в античности именовалась железным веком, — и здесь античная мифология почти конгениальна мифологии древних индийцев. Наш мир — поздняя осень эона, гибнущий, рассыпающийся мир, для многих ставший адом, не устраивающий почти никого, мир, в котором возрастают и множатся опасности. Не имеет значения, пройдут до окончательной его гибели столетия, десятки лет или только годы, будет эта катастрофа самоубийством человечества — атомной войной, или крушением всей морали и политики, или человечество погубят машины, им же самим созданные, — в любом случае мы приближаемся к тому часу, когда, согласно индийскому мифу, Шива пустится в пляс на развалинах мира, дабы расчистить место для нового творения. Мировая история, то есть история нашей эпохи, предстает как гипертрофия государственности, истребление бесчисленных видов животных и растений, как оскудение красоты и благородства во внешнем облике городов и целых областей, как дым и чад фабрик, гниение водоемов, и не меньше — как гниение и увядание языков, ценностей, слов, философских систем, религиозных верований. И то, что этому неуклонно ускоряющемуся распаду можно противопоставить блистательное развитие технической мысли и ее достижений, то, что, запустив центрифугу нашего машинного бытия, мы можем улететь прямиком в космос, по-видимому, служит утешением, в основном, массам, а не мыслящим людям.
Вот так я, а равно и тысячи других людей, ощущали и понимали, каков климат нашей эпохи, теперь же мы видим, что Эрнст Юнгер разделяет наше недовольство и так же, как мы, старается уяснить себе его причины. Человек большого ума и большого такта, к тому же вооруженный многосторонним естественнонаучным знанием, он наблюдает и систематизирует симптомы, и дает их интерпретацию. Но если все мы, остальные, — и те, кто верует в Шиву, и современные западные художники и писатели, включая такие умы, как Ницше и Шпенглер, изучали мир в историческом аспекте и только с позиций антропоцентризма, то Юнгер рассматривает мир уже не исторически, вернее, не с точки зрения истории человечества, а с точки зрения истории Земли. Все дурные и добрые дела, совершаемые сегодня человечеством, он рассматривает не только как дела, творящиеся по воле людей, зависящие от их воли, но и как деяния, осуществляемые по велению духа Земли и даже космоса. Юнгер убежден, что мы подошли к «выходу из истории».
Богатый материал геологии, палеонтологии, зоологии и других естественных наук, собранный Юнгером, был мне интересен, но не подлежал проверке. Однако я мог проверить сведения об истории и современной жизни духа, которыми Юнгер обогащает и подкрепляет свои положения, и оказалось, что он и в этой области не только обладает значительными познаниями, но, кроме того, отличается замечательной тонкостью понимания и безошибочным чутьем, когда речь идет о характере и качестве многих явлений. Наверное, иных читателей удивит то, что отправной точкой изложения Юнгеру служит такой симптом нашей эпохи, как помещение в газетах предсказаний астрологов, и затем, по ходу дела он не раз возвращается к этому явлению. Я счел бы более серьезными другие симптомы. Однако в пользу Юнгера говорит то, что, не афишируя свою веру в астрологию, он умело пользуется прекрасным языком символов, выработанным этим почтенным искусством. В самом деле, ничем не примечательная дата, точка на бесконечной линии, приобретает новый, важный смысл, если она истолкована астрологом: оказывается, это мгновение, сопряженное с образами и смыслами, которые восходят к планетной системе и кругу Зодиака. Такова и цель всей книги, вместо абстрактных, сугубо интеллектуальных методов мышления и восприятия читателю предлагается «синоптический» подход, благодаря чему мы можем убедиться в космической детерминированности нашего бытия, наших поступков и страстей. Отсюда и весьма изящные наблюдения относительно взаимодействия свободной воли и предопределения, и прекрасные мысли о свободе человека. А заканчивается книга разделом, который отчасти можно считать прощанием с нашей «исторической» эпохой и со всей «историей» и в то же время зорким предвидением грядущего, свободным от любого нигилизма. Превосходные заключительные главы я не решился бы назвать оптимистическими, и все-таки они служат утверждению будущего и исполнены веры в него; нравственная позиция автора в этих главах, несомненно, есть наследие гуманизма и гуманности.
В какой мере фантастические прогнозы Юнгера будут «верны», что с той или иной точки зрения можно привести в качестве убедительного возражения против них, — мне не интересно. Спорить об этом значит заниматься беллетристикой и болтовней. Мне вполне достаточно того, что, читая Юнгера, я был участником его наблюдений и плодотворно провел свои дни. Эта прекрасная книга многому меня научила и к тому же заполнила мои пробелы в области естествознания и техники, где я отстал. В смысле гуманизма и морали она не изменила меня, но благотворно укрепила мои взгляды.
1960

Ernst Jünger: Praise for the new English translation of Jünger’s Der Waldgang


See on Scoop.itЛітература

Кость Москалець‘s insight:

“The Forest Rebel says no to power, outwardly unobtrusive but inwardly rebellious and martial, spiritually, politically, and intellectually, an anarch as opposed to an anarchist. Many of the ideas here reflect Germany’s geopolitical situation in the Cold War, powerless against the occupiers of East and West. But the treatise transcends the context in which it was born and manifests Jünger’s sharp analysis of trends and problems that are as relevant today as ever. Particularly in the age of the mass plebiscite called the internet and as the marriage of the state and technology has given government unprecedented power over its citizens, a book about how to resist modern forms of tyranny is timely and much needed.”
—Elliot Neaman, University of San Francisco

See on www.ernst-juenger.org

Ernst Jünger: The Forest Passage – old freedom in new clothes


See on Scoop.itІнтернет

Кость Москалець‘s insight:

“The real issue is that the great majority of people do not want freedom, are actually afraid of it. One must be free in order to become free, because freedom is existence – it is above all a conscious consent to existence, and the desire, perceived as a personal destiny, to make it reality. At this point man is free, and this world filled with oppression and oppressive agents can only serve to make his freedom visible in all its splendor, just as a great mass of primary rock produces crystals through its high pressure”.

Ernst Jünger

See on www.ernst-juenger.org

Ernst Jünger – Anarch: The Forest Passage – coming soon in English!


See on Scoop.itЛітература

Кость Москалець‘s insight:

“We mean the free human being, as God created him. This person is not an exception, he represents no elite. Far more, he is concealed in each of us, and differences only arise from the varying degrees that individuals are able to effectuate the freedom that has been bestowed on them. In this he needs help –  the help of thinkers, knowers, friends, lovers.
We might also say that man sleeps in the forest – and the moment he awakens to recognize his own power, order is restored. The higher rhythm present in history as a whole may even be interpreted as man’s periodic rediscovery of himself. In all epochs there will be powers that seek to force a mask on him, at times totemic powers, at times magical or technical ones. Rigidity then increases, and with it fear. The arts petrify, dogma becomes absolute. Yet, since time immemorial, the spectacle also repeats of man removing the mask, and the happiness that follows is a reflection of the light of freedom”.

See on www.ernst-juenger.org

Трохи про Торо або Як філософствують сокирою


sokyra

Найчастіше мої друзі порівнюють мене з американським трансценденталістом Генрі Дейвідом Торо. «Ти – наш український Торо», – кажуть вони навпростець. Востаннє мене так величав Юрій Винничук; а перед тим – Віктор Морозов, Микола Рябчук, Олег Лишега… Всі вони – люди одного покоління, одного культурного поля, мають схожий досвід перебування в суспільстві, вироблені погляди, чудову ерудицію. Фактично, всі вони теж трансценденталісти, тільки кожен по-своєму. Тому я охоче вірю їм. Хоча потайки переконаний, що той-таки Лишега – значно більший Торо, ніж я. Він, скажімо, вміє ловити раків руками, а я – ні. Він читає щоденники Торо англійською, а я, невіглас, мушу задовольнятися перекладами. Ну, і так далі.

Торо – це символ. Торо – два священні склади, промовивши які, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання. Торо – це світанкова медитація над текстами Бгаґавадґіти. Торо – це власноруч збудована келія на берегах Волдена. І вміння самотужки приготувати собі їжу. І щоденне читання Чжуан-цзи. І послідовний остракізм хтивого та зажерливого суспільства. Винесення його поза межі власної свідомості. Торо – це радісна й добровільна бідність. Це життя в лісах. Лишега їздив туди, до того озера, над яким скоро дві сотні літ уже, стояла келія Торо. Ясно, що він нічого – і нікого – вартого уваги там не застав. Порожня бетонована траса, якась бензозаправка, якийсь реп долинає з неї. Нема чого зайвий раз їздити, щоб пересвідчитися в одному й тому самому: Америка, голі баби, постмодернізм і жлобалізм. Однак і Лишега, і я знаємо інше: що Торо – це не місце в просторі штату Масачусетс. Торо – це особливий стан душі. Якщо у вас є душа, ви неодмінно цей стан звідували. Тобто, ви знаєте Торо краще, ніж щоденний маршрут на роботу. Бо Торо – це небажання ходити на роботу і віддавати найкоштовніші години, дні й роки свого життя суспільству за мізерні копійки. Це відмова служити в армії, якщо у вас інші переконання, ніж у міністра оборони або навіть у президента. Хай усі президенти світу зійдуться на Майдан і волатимуть вам на вухо, що ви зобов’язані служити в армії – а ви не мусите робити цього, здуру повіривши людям, людям – не собі. Натовпи талановитих убивць і природжених садистів тиняються без діла грішною землею, шукаючи, кому б його вкоротити віку; от нехай президенти і наймають їх до своїх військ, платячи за вбивство гарні гроші, дресируючи і муштруючи їх, посилаючи на смерть або взагалі роблячи з ними, що заманеться; однак до вас вони не сміють наближатися, з ідіотськими пропозиціями створювати ніщоту, руїни і скорботу замість нового життя, високого будування та вирощування квітів і книг небаченої краси.

А ще Торо – це відмова вважати людей – припустімо, чорношкірих або українців – рабами й лохами. Тобто, Торо – це внутрішня перманентна революція однієї людини, котра ні фізично, ні морально, аніяк, не може продовжувати засновані на фальші стосунки – з соціумом, з природою, з собою. Торо настає зненацька, як літня злива, змиваючи завжди надто грубий шар пороху забобонів, кимось створених упереджень і несвідомо набутих у суспільстві залежностей. Торо – це завжди наявна можливість перемін і результативна нехіть жити в одному світі з рабовласниками. Або з олігархами. Або з корумпованими й безпорадними політиками. Як зауважив нещодавно один з моїх приятелів, наші теперішні правителі нагадують царя Мідаса навпаки. Все, до чого торкався Мідас, перетворювалося на золото. Все, до чого торкаються ці, стає гівном. Гривня стає гівном, і долар стає гівном, демократія і національна ідея, і ліва справа, і права ідеологія, ну, і далі за списком. Думаю, це формулювання сподобалось би Торо!

Тому треба встати і вийти. «Ніж, лопата, сокира, візок, а для занять науками – лампа, папір і кілька книг; усе це коштує недорого. Адже багатство людини вимірюється числом речей, від яких їй легко відмовитись», – підказує Торо. І тоді – тиша життя й сонячного дня за вікном, діалог з Платоном або з Гайдеґґером, запашний чай на дні улюбленої чашки, тієї самої – роками. Поступове обживання в безлюдному світі, цьому світі, що даний виключно тобі одному, раз і назавжди, навіки. Звикання до простих буденних речей і справ, якщо й не любов до них, то, принаймні, жива і невдавана (бо ж удавати нема перед ким!) приязнь. Мине трохи часу і вони почнуть відповідати тобі тим самим. Шорстке топорище мовчки підкаже, що треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким самим лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера або з Волдена, які, врешті, по суті є одним і тим самим озером. Люлька і кисет, дубовий костур, картуз, який одягаєш на тривалі прогулянки до вечірнього лісу, сокира, якою рубаєш дрова, щоб не мерзнути в хаті, тазок, яким заносиш торф і виносиш попіл з груби, ручка, якою пишеш, і зошит оцей, і слова, якими пишеш – усе своє, домашнє, справжнє – і необхідне, його не продаси. «Здобувши все необхідне для життя, він може поставити собі кращу мету, ніж отримання надлишкового; звільнившись від чорної роботи, він може нарешті відважитися жити», – Торо покивує головою на знак згоди.

Байдуже, помилявся чи мав рацію Платон; його тексти – красиві, і це найголовніше, а не те, існує чи не існує невидимий світ ідей, життя до життя – і після смерті. Ти повинен ось тут-і-тепер жити так, ніби вони існують. Ти повинен плекати власну неперервність і свою душу вирощувати в собі, а не писати промови продажним політикам або рекламувати товари одноразового вжитку. Все життя шукати найкращі слова для презервативів, оспівувати тампакси і туалетний папір – більшого приниження письменницької та й людської загалом гідності годі уявити! Не розбивай своєї цілісності на скалки слів. Не продавай мови, це єдине, що справді в тебе є, подих твій і кров твоя. «А ще я мріяв збирати лікарські трави або продавати з воза вічнозелені гілки тим городянам, що люблять нагадування про ліси. Але з тих пір я довідався, що торгівля накладає прокляття на все, до чого торкається: навіть якби ви торгували посланнями з небес, над вами тяжіло б те саме прокляття», – пояснює Торо. Найбільше ж ненавидять боги того, хто торгує мовою та іншими людськими органами.

Не думаю, що я є надто великим оригіналом. Адже трансценденталізм – це завжди вихід за межі, особливо ж за ті, що визначені не нами. Кожна людина, яка відсікає нитки сторонньої влади, що перетворюють її на маріонетку, бодай раз у житті стає схожою на Торо; можна сказати навіть, що тільки тоді вона і стає людиною у властивому значенні цього слова, промовивши яке, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання, аякже.