Одного дня я повернуся в місто
з паперовими корабликами в калюжах
з паперовими літачками в небі
спробую розповісти
де я був
що зі мною сталося
але
нічого не вийде
тільки ріжучи хліб до святкового столу
ненароком глибоко пораню пальця
може хтось і зрозуміє
1982
Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя.
Так багато людей не дочекалися цього просвітку! І тому екзистенційне амарето поцілунків злегка гірчило, нагадуючи про безповоротні втрати. Так, і про того чоловіка у Львові, що водномить залишився без дружини й трьох доньок. І про ті осиротілі родини із Сум. І про ту маму з трьома дітьми із Кривого Рогу; і про Марію з Києва, до якої дрон залетів у кімнату… Це вона могла б стояти сьогодні на зупинці й цілуватися зі своїм хлопцем!
На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей. Там Катруся годує маленького Северина, а там Павло везе на прогулянку у візочку крихітного Олеся, якому тільки декілька днів – і саме там, тобто тут, під прицілом російських операторів БПЛА, під акомпанемент гадючого свисту ракет зникають “прокляті” питання, конфлікти між поколіннями та сімейні чвари, саме тут зримо абсурдною стає сартрівська фраза про те, що “пекло – це інші”.
Пекло – це не анонімні інші, це конкретні російські солдати й командири, пекло – це Путін, що, як Саурон, зирить із всевидющої кремлівської вежі, прагнучи зітнути ще більше голів українських дітей та їхніх захисників, пекло – це путінські радники й ідеологи.
Один із них, надихнувшись нещодавнім приходом Трампа до влади, заявив дослівно таке: “Безкомпромісна позиція Росії щодо повної інтеграції України у свою сферу є геополітичним імперативом, зумовленим екзистенційною необхідністю, а не експансіоністськими амбіціями, і має бути чітко донесена до західних лідерів, таких як Трамп, щоб уникнути катастрофічних непорозумінь. Коли ми говоримо, що вся Україна має бути частиною єдиного російського простору, ми не висуваємо надмірно екстремальних вимог. Це не максималізм. Нинішній стан України несумісний з самим існуванням Росії. Тому переговори з Трампом щодо України з нашого боку будуть вестися наступним чином: Україна – наша, все інше – предмет переговорів. (…) Україна – це Росія”.
Брешеш, людоморе. Україна – це Україна. Україна – це ми, вцілілі. І навіть якщо нас залишиться зовсім мало, ми ніколи не станемо вашими. Сонце листопада, якого вже не побачать убиті Росією, останнє листя, що тріпотить на вітрі, пахощі кави, смак тірамісу, прості життєві радощі свідчать проти вас і проти вашого сатанинського задуму. Ви нас не подолаєте. Ви нас не візьмете живими.
– День поцілунків, яке гарне свято! – кажу, виходячи з храму, обіймаючи своє щастя і цілуючи в розкриті губи.
Цього разу біда підкралася непомітно. Не було оглушливих вибухів дронів, не було ненависного свисту ракет, мовчали сирени повітряної тривоги. Тільки одне за одним почали з’являтися моторошні відео очевидців. Золотий серпневий пісочок, усміхнене сонце, ласкаві відсвіти хвиль – усе, як завжди, все любе серцю, впізнаване з першого погляду. І – риби. Мальки висовували голови з води, спазматично хапаючи ротами повітря. Їм теж судилося загинути, як і тоннам великої риби, що вже підіймалася з глибин догори черевом. Може, ця малеча кричала від нестерпного жаху. Може, вони кликали мене на допомогу!
Рікою пливла велетенська смертоносна пляма, знищуючи все живе на своєму шляху. Дарма, що я роками рибалив на Сейму, я ніколи навіть уявити собі не міг, що тут водиться така велетенська, красива риба і що її так багато. По всій окрузі стояв немилосердний хімічний сморід. Купатися і напувати худобу з ріки заборонили (кажуть, на багато років наперед). Місцеві мешканці ходили в медичних масках, бо через сморід не було чим дихати. Краса серпневого Сейму була красою прибраного покійника в ошатній труні.
Я ще ніколи не бачив своїх земляків – зазвичай усміхнених, привітних і балакучих – такими засмученими, приголомшеними й мовчазними. Як же нам жити тепер без Сейму?! Жодної пташки не літає довкола отруєної води. Жодної риби не пропливає під мостом. Нічого живого. Все померло.
Хтозна, чи вдасться порятувати Сейм. У кожному разі, на це потрібні будуть роки, яких особисто в мене залишається вже не так багато. Відновити екологічну систему, відновити довіру природи, відновити мир. У людей немає такої покари, яка була б співрозмірною немислимому злочину – вбивству ріки. Але навіть якби вона була, повернути той рай, який жив і цвів на берегах Сейму, вже не вдасться.
Або як фіксуєш майбутні рими до ненаписаних іще віршів чи ідентифікуєш перелітні образи, що замисленими соловейками з’являються перед заплющеними очима. Саме тоді, коли вже остаточно збираєшся поринути в сон. Часто саме такі, зафіксовані присмерковою притомністю образи, не дають потім заснути аж до ранку. Ні, це не метелик, це риба. Вона надто велика й важка, щоб витягнути її з океану підсвідомості на берег. А жадібність не дозволяє відпустити її назад. Писати? Чи не писати? І як би я переклав назву книжки для українських читачів? “Прийти в норму”? “Оговтатися”? А може, одразу дати підзаголовок: “12 принципів воїна для відновлення і переналаштування життя”? Ні, це схоже на назву мотиваційної словесної пурги якого-небудь Пітерсона…
При слові “воїн” перед очима з’являється фото Тревіса Мілза з обкладинки присвяченої йому книжки. Старший сержант армії США Тревіс Мілз під час третьої ротації в Афганістані підірвався на саморобному вибуховому пристрої. Сила вибуху могла знищити автомобіль. Мілз вижив завдяки могутньому здоров’ю і старанням лікарів, але став одним із п’яти американських солдатів, які втратили на війні чотири кінцівки одразу. Обидві ноги. Обидві руки.
Ні, я не писатиму про це, надто болюча тема. Надто жива й актуальна. Про тих хлопців, яких на початку 1980-х привозили до мого Бахмача в цинкових трунах з Афганістану і яких проводжали в останню путь усім містом, сьогодні вже ніхто не пам’ятає. А про сьогоднішніх…
Чи маю я право писати про такі речі? Я й досі не забув сповненого ненависті погляду ветерана, який зайшов до вагона метро на Дарниці разом зі своєю дружиною. У нього були посічені вибухами й руки, й ноги, а головне, що давалися взнаки важкі психологічні наслідки посттравматичного розладу. Може, я нагадав йому когось із ворогів. Або безвідповідального командира, який послав їхній взвод на бійню. Хтозна, чого він так дивився на мене – незмигно, вороже, вбивчо. Про що я можу розповісти ось таким ветеранам?
Моя бабуся Олександра з моїм майбутнім батьком Вілієм
Нещодавно ми з дружиною переглянули гарний бельгійсько-французький фільм “Мовчання моря”. Це вже третій фільм, знятий за однойменним романом Веркора, що його підпільно поширювали в окупованій нацистами Франції. За сюжетом, старший чоловік і його онука навідріз відмовляються розмовляти з німецьким офіцером, якого поселили до них у дім. Попри всю його інтелігентність, підкреслену ввічливість і талановитість, попри його добірну французьку мову і невдаване захоплення французькою культурою. Це – ворог. З ворогами не розмовляють. Їх знищують.
– Я вже непогано на той час говорив німецькою, – згадував батько. – Їх привезли до села цілий батальйон, готувалися до відступу. Окопи рили, міст будували через Сейм. Один питає мене: “Ти знаєш, де поховані німецькі солдати?” “Знаю”, – кажу. Ми пішли до лісу. Там, як і скрізь на їхніх військових цвинтарях, стояли березові хрести, а на хрестах висіли каски. Він зняв одну, подивився, похитав головою, повісив назад. Усередині кров запеклася. Пішов до іншої могили, зняв каску, оглянув – ця була ціла. Він повісив свою, продірявлену кулею, на хреста, а цю забрав. Тільки ж і вона його не врятувала, бо через два тижні, коли наші пішли в наступ, йому відірвало голову…
На початку 1990-х, коли вже розвалився Радянський Союз, до нашого села почала надходити гуманітарна допомога, в тому числі й з Німеччини. Мій батько і тітка, які осиротіли від рук німецьких “добродіїв”, навідріз відмовилися отримувати ті пайки з какао та макаронами. Ця відмова теж була своєрідним мовчанням у відповідь на жест нащадків убивць і загарбників. Вона теж була виявом колективної травми, де жертвами стали всі – і розстріляні, і їхні кати. Тінь цієї травми лягла на всю долю і творчість мого батька. В одній із його повістей, “Діти мої, квіти” є розповідь про хлопчика-партизана, який, утікаючи від німецьких людоловів, потрапив у трясовину. Болото оточує айнзацгрупа:
– Скажи, де партизани, і ми кинемо тобі мотузку. Ти врятуєшся, житимеш.
– Киньте її Гітлеру, – відповідає хлопчик. – Нехай він на ній повіситься…
Лунає автоматна черга, і замість хлоп’ячої голови розпливається кривава пляма.
…Я пригадую всі ці речі напередодні Дня пам’яті й перемоги над нацизмом і відчуваю, наскільки вони порівняно з дитячими роками тепер емоційно зблякли, коли на нашу землю прийшли інші, російські нацисти й окупанти. Коли вулицями йдуть безрукі й безногі чоловіки та жінки, скалічені російською зброєю. Коли на Майдані Незалежності вже не вистачає місця для нових синьо-жовтих прапорців, поставлених у пам’ять про загиблих від російських рук дітей і дорослих. Коли у вдів до ранку світяться вікна на кухнях – чого вони там сидять? Плачуть? моляться? чекають? Чого чекають?
Ті, старі рани й урази, заніміли. Зарубцьовані шрами ниють тільки на негоду і тільки в таких, як я, чиї родини обпекло чорним вогнем Другої світової війни.
А ось ці, свіжі рани, кричать удень і вночі. Народжені в незалежній уже Україні хлопці й дівчата, які не знають жодної іншої батьківщини, окрім цієї, з головою кидаються на її захист – і гинуть. Як бути із цим болем? З пам’яттю про них? З мовчанням про них і нехтуванням ними?
Я дуже прошу, киньте тепер ту мотузку Путіну. І нехай він на ній нарешті повіситься.
Костянтин Москалець 
