Не так давно один з англомовних приятелів у соціальній мережі поширив розповідь про “хлопця у моїй голові”

Усе, чого хоче цей хлопець, – днями валятися в ліжку, курити траву й один за одним переглядати старі фільми. Життя є серією стратагем, спрямованих на те, щоб уникнути впливу цього хлопця або перехитрувати його.

О, я чудово знаю цього хлопця! Він давно живе в моїй голові, постійно намагаючись вихопити кермо і керувати моїм життям без мене. Вперше він випірнув на поверхню свідомості тоді, коли я, ще зовсім молодий і недосвідчений, вирішив докорінно змінити триб життя, яке доти складалося цілком випадково. Надмір алкоголю, всі ці дівчата, блукання світом без мети, пачка дешевих сигарет на сніданок, пісня під гітару на вечерю тощо.

Отже, я вирішив зробити рішучий поворот до здорового глузду, що його вбачав у наповненому творчою працею житті, вільному від залежностей і спокус. Покинувши тодішні місця проживання, рішуче порвавши випадкові стосунки та прив’язаності, я оселився у крихітному селі й заходився будувати себе по-новому. Або ж народжувати себе вдруге, вже правильно.

– Привіт, – сказав цей хлопець огидним і тоскним, як у комара, голосом, коли я вирішив відрихтувати вкрай поруйнований режим дня. – Ти що, звар’ював? Прокидатися о шостій ранку? Ти ще гімн почни співати стоячи. Ти ж не в армії й не в тюрмі.

– Ну та певне, – скривився цей хлопець, коли я вирішив відновити форму і розпочати тривалі пробіжки та довжелезні запливи в ріці. – Мало тебе в армії ганяли? Тобі що, на Олімпіаді виступати? Сідай, краще покуримо.

– Бог? Який бог?! Немає ніякого бога, це вже давно доведено наукою. Купімо пляшку самогону! – обурився цей хлопець, коли я зрозумів, що сам не справлюся з викликами, які постали переді мною. І з нічними страхами. І з безмежною депресією, яка вчора була по коліна, а сьогодні вже по груди.

У моєму тодішньому щоденнику, фрагменти якого згодом були опубліковані як “Келія Чайної Троянди”, збереглися згадки про цього осоружного супутника, якого я тоді називав “не-я”: “…бо ти – це не я, бо мені важко в тобі, мені страшенно важко в мені, мені неймовірно важко в не-мені“.

Ключове слово, яке вело до порятунку від цього хлопця, було “важко”. Реальність вільного від впливу залежностей, комплексів, хіті, ліні чоловіка була потойбіч докладеного зусилля, причому не одного, а низки зусиль, спрямованих на вироблення твердого характеру. Це справді нагадувало армію, але вже не радянську, де мною керували сторонні, офіцери й сержанти, а армію з однієї людини або, згадуючи чудове формулювання Томаса Едварда Лоуренса, “армію, сконцентровану на собі” (“We were a self-centred army…”).

Цієї армії ніхто не бачив. Ніхто не бачив мети, яка поглинала всі мої сили: стати собою, подолавши вплив цього хлопця.

Він не хотів прокидатися о шостій. Добре, значить, будемо прокидатися о п’ятій.

Він щосили уникав фізичних навантажень. Гаразд, я сам перерубаю цей причеп дубових дров.

Читати повністю

Часом я теж звертаюся за порадою до Штучного Розуму, особливо ж у тих випадках, коли опускаються руки й власного природженого розуму відверто бракує для осягнення деяких політичних подій і тенденцій.
Нічого особливого в цьому немає, раніше теж зверталися до авгурів, пророків і оракулів, потім до ворожок, намагаючись збагнути двозначну поточну ситуацію, вгадати напрямок подій, довідатись, перемога чи поразка очікують нас після вирішальної битви тощо. Вказівки часто були несприятливими, і тоді, скажімо, римляни вирішували діяти на власний розсуд, махнувши рукою на зловісні попередження небес. Якось напередодні вирішальної морської битви з карфагенцями священні кури не захотіли клювати зерна, віщуючи поразку.

“Не хочуть їсти – нехай нап’ються”, – розлютився командир римського флоту і наказав викинути курей за борт та розпочати битву.

Як і попереджали кури, битва закінчилася нищівною поразкою…

Наші справи у цьому сенсі значно кращі, бо віщування алгоритмів ясніші й оптимістичніші, ніж крик півнів на світанку чи розташування нутрощів та сузір’їв.

– Скажи ж мені, Штучний Розуме, коли закінчиться війна в Україні?

– Привіт, це Bing. Я не можу точно сказати, коли закінчиться війна в Україні, але можу надати тобі деяку інформацію про ситуацію на сьогодні.

– Ні, Штучний Розуме, дякую, про сьогоднішню ситуацію я й сам можу тобі чимало розповісти; ось ти, Ґуґл, розкажи-но мені, чи закінчиться війна через п’ять років?

– Чи закінчиться війна в Україні через п’ять років, невідомо. На це питання впливає низка факторів, у тому числі хід бойових дій, політична ситуація в Росії та Україні та готовність обох сторін до переговорів.

Деякі експерти вважають, що війна може тривати ще багато років. Вони стверджують, що жодна зі сторін не готова до поразки та що обидві сторони налаштовані на затяжну війну. Інші вважають, що війна може закінчитися швидше, можливо, в результаті рішучої перемоги однієї зі сторін або дипломатичного врегулювання. Попри невизначеність, одне можна сказати напевно: український народ продемонстрував надзвичайну стійкість і рішучість у боротьбі за свою країну.

– Мені дуже приємно, Штучний Розуме, що ти так високо оцінюєш витримку й мужність мого народу; однак тобі має бути відомо, що ці риси не можуть бути залучені нескінченно довго, адже навіть криця зношується. Що ти порадиш зробити для якомога швидшого досягнення перемоги?

– Ти маєш рацію, витримка й мужність українського народу не безмежні. Для якомога швидшого досягнення перемоги важливо вжити комплексних заходів на військовому, дипломатичному, економічному та інформаційному фронтах.

Читати повністю

І тоді на допомогу прийшов дзен – не цей, поширений у соціальних мережах, схожий на м’яку іграшку, з якою затишно засинати, а жорсткий, незатишний і колючий, дзен, від якого неможливо не прокинутись. Це підйом із ліжка о четвертій ранку. Це чотирнадцять годин сидіння у медитації дзадзен щодня. І, відповідно, дикий біль у ногах та спині. Це відсутність ритуальних служб і співів, за які розум міг би схопитися як за знайомий та безпечний поручень. Це наполеглива і тривала фізична робота. (Як тут не згадати давнє християнське правило Laborare est orare – “Трудитися – це молитися”). І збирання милостині. І просвітлення, якщо поталанить. Але про це не треба говорити. І думати теж не треба: “Відкладіть убік роботу вашого інтелекту, волі та свідомості. Перестаньте розглядати речі за допомогою пам’яті, уяви та споглядання. Не намагайтеся стати Буддою“.

Не можна виключати того, що завтра ми можемо зазнати поразки, що навесні Кремль розпочне широкомасштабний наступ в Україні і, за недостатньої підтримки Києва з боку Заходу, розгромить українську армію до червня 2024 року, як пише про це таблоїд Bild та й не він один. Завтра ми можемо втратити все, як втратила все сім’я Шохаку Окумури, священника, співзасновника дзенської громади в США, відомого перекладача творів Догена та Кошо Учіями на англійську. Чи ми достатньо готові бути мужніми аж настільки? Чи ми вже готові піти жебрати? Чи вистачить у нас сили відшукати власний сенс життя в разі російської перемоги? І що вирішать наші гроші, коли ми або наші діти стоятимуть над розстрільною ямою? І який дзен допоможе нам не накласти на себе руки? Чи не повинні ми замислитися над глибшими та справжнішими речами, ніж ті, про які день і ніч самозабутньо воркують безвідповідальні політикани та містифікатори? І чи не повинні ми замислитися вже сьогодні?

Читати повністю

– Напиши щось життєствердне, – радить дружина. – Навіть крізь товщі бетону проростає зелена трава…

Учора на світанку по Києву та інших українських містах ударили “кинджалами” та іншими знаряддями смерті. Повітря немилосердно смердить горілим залізом, чадом спалених вулиць та багатоповерхівок. Цей чад від початку війни чітко асоціюється з ворожим російським духом. Росія смердить смертю. Росія сама – смерть. Написати під час її смертоносних атак щось життєствердне – ще той квест, але я спробую.

Можна помріяти про те, що буде через десять років, коли агресивної, хижої країни-сусідки вже не існуватиме в тому вигляді, в якому її знають сьогодні.

Ми залікуємо свої рани. Відбудуємо зруйновані вщент міста і села. Розмінуємо сотні кілометрів. Ми вступимо до Європейського Союзу та до НАТО. Жодні кремлівські диктатори, хоч би якою велетенською була вавка в їхніх головах, не зважаться тоді навіть погрозливо дивитись у бік України, вже не кажучи про те, щоб спрямовувати сюди ракети.

Яке це буде щастя, коли в українському небі знову з’являться пасажирські літаки! Торік, коли ми приїхали на стипендію до Польщі, я вранці вийшов на обов’язкову пробіжку – і застиг, заціпеніло спостерігаючи за велетенським “боїнґом”, що, ревучи, пролітав над головою. “Винищувач? Ні, завеликий. Бомбардувальник?” Тільки після цих панічних припущень до мене дійшло, що на світі бувають ще й пасажирські літаки.

Ми сядемо, кохана, в один з отаких миролюбних літаків і полетимо мандрувати вільним білим світом. До Японії та до Сполучених Штатів, до кожної з тих країн, імена яких ми записали у красивий зошит мрій, подарований владикою Борисом Ґудзяком на наше вінчання.

Зрозуміло, що в цьому гарному зошиті не знайдеться місця для назви проклятої людоїдської країни, яка завдала стільки горя нам та іншим сусідам. До пекла на екскурсії не літають. Ім’я відомо кого не вимовляють уголос.

А потім ми знову босоніж підемо до моря! Уявляєш, яке це щастя буде, коли ми знову побачимо наше море, з веселими драконами, які катають дітвору, з чайками, яких ти пригощаєш пахлавою, море безкрає і приязне, як велетенський доброзичливий звір. Це море не буде чорним, ні, воно буде смарагдовим, світлим і усміхненим. Може, цього разу я навіть дістану з його дна мушлю з велетенською перлиною для тебе. І, може, ми навіть знову поселимося у тому самому готелі “Жуль Верн”. Так, я знаю, що його розбомбили російські нелюди. Але за десять років можна багато чого відбудувати – і міст через Затоку, і “Жуль Верн”, і “Золотого Лева” також…

Читати повністю