Коли є дві новини, хороша і погана, краще починати з поганої.

Ми добре пам’ятаємо, чим закінчуються справи, випускаючи з поля зору те, чим вони починаються. Тож коли дійде до хорошої новини, шок від поганої вже встигне влягтися…

Так і з цими підсумками чергового року війни, по-своєму макабричного, по-своєму доброго, року, який для мене розпочався бомбардуванням Києва російськими ракетами й тривалими та частими відключеннями електроенергії. Як рік зустрінеш, так і проведеш, згадував я, прислухаючись до вибухів у вузькому коридорчику між рятівних, кажуть, двох стін.

Вибухів потім справді не бракувало, і ракетних, і дронних, і метафоричних. На жаль, ми й досі не маємо (з невідомо чи поважних причин засекреченої) статистики щодо людських втрат на полях боїв із московською ордою. Однак, судячи з кількості похоронів загиблих воїнів навіть у невеличкому містечку, де живе моя мама, рахунок іде на тисячі. А це тисячі нових сиріт і вдів, поруйнованих доль і родин, страхітливі діаграми несправедливо заранніх смертей та, не в останню чергу, тисячі ненароджених українських дітей.

Ніколи не забуду сцени у відділі соціального захисту, мимовільним свідком якої став у лютому. Старший чоловік приїхав із далекого села, щоб отримати довідку для отримання допомоги. Відверто вороже налаштована чиновниця (переважно вони всі так налаштовані за замовчуванням) закотила істерику: у неї, мовляв, тисяча неопрацьованих паперів і сьогодні вона не зможе прийняти “дєдушку”. Чоловік, проте, виявився не в тім’я битий: “Не можеш прийняти? Щоб тебе Господь Бог прийняв, у мене син четвертий рік воює, хто мені допоможе?” Розкішне народне прокляття і, може, осудливі погляди нашої черги виявилися чудодійним ліком на бюрократичну безсердечність, чиновниця мовчки відклала свої папірці й за лічені хвилини оформила чоловіку довідку.

Але ж не можемо ми всі клясти на кожному кроці! У маршрутках, де водіїв починає ковбасити від одного погляду на посвідчення учасника бойових дій, у лікарнях, де поранені бійці змушені вистоювати в довжелезних чергах і не завжди отримують належну увагу та лікування; про військкомати краще взагалі не згадувати. Зрештою, кожен з читачів може з власного досвіду додати численні факти цинізму, брутальності, загального падіння культурного й етичного рівня у суспільстві.

Причому хай би йшлося про виживання, про захоплення рятівних шлюпок на приреченому “Титаніку”, це ще якось можна було б зрозуміти. Ні, йдеться про невитравлений спадок хамства радянських часів, що, як вірус, жив у народному організмі кілька десятиліть, а тепер, за сприятливих обставин анархії, безвідповідальності і корупції почав бурхливу руйнівну діяльність.

Читати повністю

З різних причин до альбому “Армія Світла” увійшли не всі написані в той час твори, зокрема пісня “Наречені вовків”, яку згодом почала виконувати львівська рок-група “Файно”. Пісня розпочинається словами: “Наші землі на Схід забирає пітьма; знову п’ять літ буде війна”. Хоча на заставці кліпу з цією піснею на YouTube стоїть присвята героям Майдану, проте мені йшлося про інших вовків – таких, як “Вовки Да Вінчі”, скажімо, або таких, як генерал-майор Хоренко, який після звільнення з посади Командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ сказав: “Важко, бувши вожаком, покидати свою зграю. Та вовк може полювати й наодинці. Головне, що завжди є на кого, ворогів у нас вистачає”. У 2014 році війна таки розпочалася, і мене не раз відтоді запитували слухачі, хоча більше все-таки слухачки (очевидно, дружини, матері, сестри воїнів, які першими пішли в бій із російською нечистю), коли я написав цю пісню. Щоб вирахувати п’ять років. Щоб знати, скільки ще залишилося чекати. Я відповідав, називаючи точну дату написання пісні, у душі достеменно знаючи, що це жодна не відповідь. Бо насправді нас теж стосуються слова головного героя фільму “Перед дощем”, сказані про Балкани: “Війна – правило; мир – виняток”. Навіть якщо повномасштабна війна, яка розпочалася 2022 року, закінчиться у 2027, нема жодних гарантій та ілюзій, що вона не відновиться через рік-два.

Читати повністю

Уперше я почув ім’я польського есеїста і практика ідеї Кшиштофа Чижевського наприкінці 1990-х років, коли перекладав його тексти для часопису “Критика”. Вони мені відверто подобались
Є тексти, які перекладаєш просто тому, що тобі замовили переклад, а є ті, що будять думку, потребують повернення, спонукають до перечитування і діалогу – саме такими були есеї та статті Чижевського.  Важко було також не помітити перегуки наших доль, автора і перекладача. Свого часу Кшиштоф Чижевський працював актором у Осередку театральних практик “Ґардженіце”, здійснивши в цей період разом із колегами чимало подорожей по світу. У мене ж був відомий наприкінці 1980-х років львівський театр-студія “Не журись!”, спільно з яким мені теж поталанило скуштувати гастрольного хліба, виступаючи зі своїми піснями в Україні й поза її межами, насамперед перед осередками нашої діаспори.

У 1991 році Кшиштоф Чижевський  разом з деякими членами товариства “Arka” і товариства з Чарної Домбрувкі переселився до Сейн, де зініціював виникнення Осередку “Прикордоння – мистецтв, культур, народів” і став його директором. Того ж року я покинув Львів і “Не журись!”, та, взоруючись на американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо, започаткував більш ніж двадцятилітній період самітництва, ескапізму й зосередженої творчої праці.

Свого “Прикордоння” я, на жаль (чи на щастя), не створив, хоча був опосередковано причетний до створення мистецького артхутора Обирок. Це саме я вказав Леоніду Кантеру на покинутий хутір неподалік від мого рідного села, де можна було започаткувати самобутнє життя мистецької громади, і на перших порах їхнього поселення допомагав практичними порадами. Хтозна, якби не трагічна і вкрай передчасна загибель Кантера, цілком можливо, що Обирок міг би стати своєрідним відлунням Сейн (невипадково ж якогось року сюди прибула ціла орда місцевих і закордонних гіпі та інших неформалів, а художники, режисери та інші люди вільних професій разом з дітьми й сьогодні знаходять прихисток від націлених на Київ, Харків та інші українські міста російських ракет, як знаходять вони його, до речі, і в Красногруді Чижевського).

Читати повністю

Якось наша приятелька-монахиня, сестра Клара, подарувала мені книжку колумністики Хосе Луїса Мартіна Дескальсо «Чому варто мати надію». Сестра Клара любить читати мої колонки, тож цілком слушно зауважила, що коротенькі есеї іспанського священика можуть не раз стати у пригоді як джерело натхнення, свіжих думок і нових тем.

Вона не помилилася. Адже не на одного письменника, на мене також, не раз нападає стан дивної спустошеності й мало що не страху перед білим аркушем паперу або монітором. Мова відмовляється слугувати. Слова перестають слухатися. Голова стає порожня і дисфункціональна, хоч іще вчора під час розмови з читачами в ній роїлася тисяча дивовижно гарних, дотепних і вповні розумних думок. Це те, що називають письменницьким блоком. Ральф Еллісон, який 1952 року написав бестселер «Невидимий чоловік», не спромігся написати продовження цього роману аж до своєї смерті у 1994 році, попри дві тисячі сторінок підготовчих нотаток, і скаржився своєму другові, письменникові Солу Беллоу, що має «письменницький блок завбільшки з готель „Рітц”». Тож коли на обрії творчого життя починає маячити ось такий хмарочос, варто негайно вдатися до помічних ліків. Одним письменникам у боротьбі з творчим блоком допомагає алкоголь, іншим – слухання класики, ще одним – ароматерапія, хтось вирушає в мандри і пише шедеври у плацкартному вагоні, а я ось гортаю книжку Дескальсо.

«Хвала мужності», саме так називається один із есеїв іспанця. Бувають дні, пише він, коли повертаєшся додому вщент розбитий від утоми й нерозуміння. Тоді чудодійними ліками стають сонати Моцарта, написані у найгірші часи життя, коли композитору доводилося відвідувати будинки багатіїв, щоб потай засунути до кишень канапки і котлети, харчі, якими він рятуватиметься протягом наступного тижня. Однак музика, написана у ті скрутні часи, – це суцільний потік чистоти й радості, і в нас навіть думки не виникає про злигодні долі генія.

Або ж п’ята симфонія Брукнера; автор почув її перше виконання аж через дев’ятнадцять років після того, як її було написано. Яку мужність треба було мати, щоб витримати таку безбожно тривалу паузу! «Я добре знаю, як і кожен письменник або артист, – пише священник, – що твір, якого тобі не довелося донести до прем’єри чи до друку, неначе помирає на твоїх руках. Час не виліковує цієї рани. Навпаки. Ти відчуваєш, що написаний текст росте в твоїх нутрощах, як дитина, якої мати не змогла вчасно народити».

Я відкладаю книжку і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: «В мені уже народжується Бог…». Стус був мужнім чоловіком. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний вияв любові до всіх нас, який дав сили моєму земляку, капітану Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?

Читати повністю