Замість слухати обома вухами й усім собою, сучасні люди слухають вухом одним (насамперед спілкуючись телефоном) або, як слушно описує цей феномен відомий фразеологізм, слухають у пів вуха. У пів вуха слухають, як меле телевізор у сусідній кімнаті, у пів вуха — фонову музику, що сьогодні наявна в публічному просторі майже сюди: від міських маршруток до «Пузатої хати» й далі. Ти починаєш розповідати людині про істотні для вас обох речі, оповідь потребує часу, бо ти в процесі добираєш найвідповідніші слова, які належно передають важливий зміст, а людина нетерпеливиться, нудьгує, перебиває тебе на пів слові, часто сама закінчує твою думку — і зовсім не так, як тобі хотілося б. Пригадую, як наприкінці 90-х, коли я захопився трансцендентальним ідеалізмом Канта і, не минаючи ніже тії титли, від палітурки й до палітурки перечитав його восьмитомне зібрання творів, до мене в гості приїхав приятель, загалом зовсім не байдужий до філософії. «Ну, давай у двох словах, що там з тим Кантом», — сказав він, красномовно позираючи на годинник. «Речі в собі непізнавані», — тільки й спромігся видихнути я. На цьому вся розмова про Канта й закінчилася. Очевидно, саме тому спогад про неї та жаль щодо нереалізованої глибокої бесіди й людського невміння слухати не закінчується й сьогодні, через багато років.

Читати повністю

Життя є сном, аякже — ця містка формула прийшла до нас іще з часів Кальдерона, автора однойменної драми. Вона легко запам’ятовується і не викликає заперечень, принаймні надто численних. Життя є сном, у який ми всі занурені хто по коліна, а хто з головою. Тому пам’ять про те, що сновидне життя — це ще не все життя, а повсякденна мана — ще не вся ява, сповна видається незайвою, щоб не сказати обов’язковою для мандрівників, які простують крізь усвідомлені й не дуже сновидіння до незаперечної реальності.

Тотемом може стати найнепримітніший, найзвичайніший предмет. У фільмі Нолана це мініатюрна металева дзиґа, гральний кубик, шахова фігура. Головна вимога полягає в тому, що тотема не повинен торкатися ніхто, окрім його власника; сторонні особи, вивчивши властивості тотема, можуть виготовити його копію і проникнути у ваші сни (не конче зі шляхетною метою) — або ж затягнути у власні.

Гадаю, кожен із нас так чи інакше схильний до «тотемізму», зображеного у фільмі Нолана. Талісмани, браслети й годинники, весь цей коштовний непотріб, що, назбируваний роками, чаїться у надрах шухляд старих комодів, у скринях і валізах на горищі або на балконі. Користуватися ним за призначенням уже неможливо, викинути на сміття — ще неможливіше: надто багато жаркої пам’яті й неповторних барв почуттів, щемких забобонів і тремтливих надій пов’язано з цими дрібницями. Навіть якщо забобони ті не справдилися жодного разу, а всі до одної надії виявилися оманливими.

Щоразу, повертаючись додому після тривалої відсутності, я одразу дістаю з чохла гітару. Цей інструмент якось подарував мені Олег Ярема — чудовий львівський гітарист, який разом із Віктором Морозовим записав і допоміг аранжувати пару десятків моїх пісень. Щоразу мене й далі дивує та не побоюся щиросердого зізнання — зворушує мало не до сліз те, що ця гітара тримає стрій. Беру акорд — а вона не фальшивить. Не вірячи власним вухам, дістаю тюнер, скрупульозно перевіряю кожну струну — ну, так, мі-сі-соль-ре-ля-мі, все звучить належним чином, як і має бути. Можеш без зволікань починати грати старі пісні або тут-таки починати складати нові. Пів року минуло! Була багатосніжна зима з міцними морозами, потім весняні зливи, а тоді зацвіли сливи й сині іриси.

Читати повністю

 

До речі, про батька. Він пішов служити до армії ще під час війни, у 1944 році, і служив у Москві аж до 1951, позаяк їхнього покоління не було кому змінити на посту. Винищені під час II світової війни мільйони хлопців не змогли стати батьками нових воїнів. Після армії тато залишився в Москві, де працював у воєнізованій охороні, одночасно навчаючись у вечірній школі. Тоді ж таки почав писати перші прозові твори, російською мовою, позаяк українську він за десять років перебування на чужині відчутно призабув.

Якось батько зайшов до української книгарні на Арбаті і почав гортати твори земляків, однак не в оригіналі, а перекладені російською. Михайло Коцюбинський, Олесь Гончар, Михайло Стельмах… Чоловік, що також вибирав собі книжки, довго придивлявся до батька, а тоді заговорив до нього, українською.

– Ви любите українську літературу?

– Так, дуже люблю. Вона нагадує мені про батьківщину. Я сам з України.

– А чого ж ви вибираєте ці твори в перекладі?

– А того, що я вже давно живу і працюю в Москві. Мені тяжко читати українською. Хоча до війни сам нею вірші складав, друкувалися в районній газеті.

– Звідки саме ви з України?

– З Чернігівщини.

– А, там одні перевертні живуть, – махнув рукою незнайомець і пішов геть.

Читати повністю

Загалом мене дуже непросто підбити подивитися кінофільм.

Належачи по природі до переконаних аудіалів, я охоче виділю пару годин дорогоцінного в наші леткі дні часу на прослуховування диску з творами Баха або Бетховена, ніж віддам їх на візуальні ласощі хай там якого видатного кінематографічного твору. Чи, боронь Боже, на перегляд неозорого ряду відеороликів на YouTube. У крайньому разі охочіше почитаю книгу, “Моральні листи до Луцілія” Сенеки, скажімо.

Проте, є дві людини на світі, яким за допомогою незбагненних чарів таки вдається намовити мене долучитися до беззастережного поринання у візуальну ілюзію. З ними я забуваю про передвизначений тип свого сприйняття і без особливих страждань поступаюсь прослуховуванням повного зібрання творів згаданих і не згаданих композиторів. Ці чарівники – моя дружина і мій племінник.

З дружиною ми, природно, дивимось переважно фільми про кохання. Трагічне, комічне, мелодраматичне, кохання – воно завжди кохання. Останній із недавно переглянутих – “Анна Кареніна” (2012) британського режисера Джо Райта, де чудові костюми, гарні танці і оригінальні вкраплення театралізованої вистави (втім, не завжди виправдані, от як у сценах з канцелярією Стіви Облонського) до суто кінематографічного дискурсу.

З Сашком – а саме так звати мого племінника – наші перегляди більш різноманітні. Це насамперед жорсткі бойовики, в яких добро неодмінно перемагає зло, фантастика, антиутопії і фільми-катастрофи, на кшталт “Еквілібріума” Курта Віммера або “Зарази” Стівена Содерберга. Ще одна улюблена категорія – історичні фільми, серед яких перше місце займають твори про першу і другу світову війну. Останнє, що ми дивилися цього не зовсім щасливого року – “Лють” (2014) американця Девіда Еєра, з Бредом Піттом у головній ролі. До досвідченого в боях з німецькими фашистами екіпажу американського танка “Sherman” потрапляє недосвідчений молодий новобранець, який на ходу вчиться стріляти, кохатися з жінкою і, з пісні слова не викинеш, вживати міцні алкогольні напої. Потрапивши в скрутну ситуацію, з якої вже нікому, за винятком новобранця, не вдасться вибратися живим, командир танка відкорковує пляшку саме такого напою, п’є сам і пригощає бойових товаришів зі словами: “Вип’ємо, хлопці, бо до похмілля ми все одно не доживемо”.

Саме тут у мене, як у невиправного гравця в бісер, вмикаються спочатку невиразні, а потім дедалі ясніші асоціації та спогади. Я вже десь чув цю фразу. Може, подібну до неї. Може, не чув, а читав. І ситуація була подібна до тієї, в яку потрапили американські танкісти з фільму. Що це було? Якесь місце, долею визначене для оборони, якийсь загін приречених на загибель бійців…

Читати повністю

Моя однокурсниця з Літературного інституту, чудова поетеса та авторка низки цікавих романів, розповідає, що на її курс літературної майстерності якось потрапила одна інстаграм-блогерка з кількома тисячами підписників.

На цьому курсі нашу інстаграмницю, відому в інтернетному межисвіті особу, неприємно вразило ВСЕ: і необхідність вдумливого та неквапливого вчитування у твори визначних майстрів слова, і рутинна робота над редагуванням текстів, і стилістичні вправи, які виробляють усвідомлений підхід до писаного слова, роблячи текст різноманітним і читабельним. Зневажливо поглянувши на відвідувачів курсу, переважно своїх ровесників, що самозабутньо опрацьовували запропоновану тему, відома особа стенула плечима й поцікавилася, чи не можна освоїти літературну, як там її, майстерність у пришвидшеному режимі, більш придатному для нашого сучасного темпу життя, хвилин так за п’ятнадцять. Почувши рішуче «ні», відома особа покинула заняття курсу й більше ніколи там не з’являлася. Це, природно, анітрохи не зменшило кількості підписників у її інстаграмі, ані макабричних граматичних і стилістичних помилок у її блозі. Ба більше, злі язики розповідають, що невдовзі вона сама написала роман, який ось-ось видасть одне з провідних видавництв країни, і вже готує відкриття власного курсу літературної майстерності на ютубі, де, можна не сумніватися, у неї буде ще більше відданих підписників, ніж в інстаграмі.

Зізнаюся чесно: за двома-трьома незначними винятками, до яких, зокрема, належить і праця моєї однокурсниці, за яку я щиро вдячний, я доволі скептично ставлюся до всяких оплачуваних спроб навчити писати, особливо ж — писати книжки. Адже переважно всі ці літературні школи й семінари поетичної майстерності створюються з однією доволі-таки прозаїчною метою — треба заробити грошей. Можна продавати китайські товари на Joom, а можна торгувати безпрограшними рецептами написання геніальних романів, приречених на Нобелівську премію.

Читати далі