есеїстика

Філософія письмового стола


Читаючи нещодавно улюбленого блогера, зустрів під його постом про облаштування робочого місця коментар, автор якого розповідає про власний письменницький феншуй.

Отже, замість одного письмового стола він по черзі працює за двома. Один стіл призначений виключно для письма, причому для письма від руки, а також для читання справжніх, тобто паперових книг. (У наш час книги, як і гриби, поділяються на їстівні та умовно-їстівні, тобто паперові і цифрові). Цей стіл – зона письма, вільна від присутності технологій, туди забороняється брати комп’ютер і смартфон. Другий використовується виключно для комп’ютерної роботи – електронна пошта, серфінг в інтернеті, всі діла.

Два письмові столи одразу, нечувана розкіш у нашу тісну, перенасичену пристроями і людьми коворкінгову епоху! А тут ось ремонт у хаті непередбачено затягнувся, спочатку не було шаф для книг і посуду, потім були, але виготовлені зовсім за іншими, ніж треба, розмірами, і ми їх гарячково позбувалися, замовляючи інші, які, до речі, ще й досі не готові. Старого стола, за яким я звик працювати, винесли до іншої кімнати, нового все ще не зробили, тож довелося спорудити доволі химерну конструкцію, хистку й непевну, поставивши на стільця ноутбук, а вже на його кришці пишучи від руки чергові тексти. Звичайно, я завжди сповідував аскетизм і мінімалізм, сповідуватиму їх і надалі, проте чотири місяці поспіль не мати змоги опертися ліктями на стійку і доброзичливу поверхню, це занадто навіть для таких запеклих аскетів, як я.

Ясна річ, доводилося читати про ще екстремальніший письмовий досвід. У коментарі до вже згаданого допису авторка першого опублікованого роману не без гумору, який їй якимось дивом вдалося зберегти, повідомляє, що вона написала свій роман у стінній шафі розміром 3х4, тримаючи ноутбук на колінах. Інший екстремал (якого мені й досі до глибини душі шкода) писав роман на смартфоні, дві години добираючись приміським поїздом до роботи, а наприкінці робочого дня ще дві години повертаючись додому. Зрештою, приблизно так писав свій “Голос”, щоправда, не на смартфоні, і відомий канадський літературознавець та письменник Марко Роберт Стех. У чудовій, хоча тепер дещо призабутій книзі Яна Парандовського “Алхімія слова”, яку я рекомендував би прочитати всім прихильникам красного письменства, є згадка про французького письменника і драматурга Вільє де Ліль-Адана, змушеного писати на підлозі, позаяк у нього конфіскували меблі, і про Бенвенуто Челліні, який єдину в своєму житті поему написав у в’язниці скіпкою, відчахнутою від дверей камери, а чорнило зробив із товченої цегли… Тож коли припече, писатимеш і навколішки, і рачки, і навстоячки, і які там ще вигадливі пози письменницької йоги можна собі уявити.

Читати повністю

Наші любі померлі


Нещодавно зі мною стався дивний випадок. Ми поїхали на київський Лісовий цвинтар провідати могилу нашої родички, бо якраз наближалися треті роковини від дня її смерті.

Раніше мені не доводилося бувати на цьому цвинтарі, тож коли я вийшов з машини, то роззирнувся на всі боки й за мить упіймав бічним зором фото зі знайомим обличчям. «Ігор?!» — я не зміг стримати приголомшеного вигуку. За два метри від могили нашої родички було поховано мого однокласника, з яким ми разом закінчували бахмацьку школу. Ігор загинув у 1991-му. Не знаю, чи правдива версія його смерті, але тоді, тридцять років тому, казали, що він працював у київській міліції, разом з патрулем гнався машиною за злочинцями, була неймовірна ожеледь, Ігор не впорався з керуванням і розбився на смерть.

Де Бахмач, де київський цвинтар, де наш випускний вечір і тридцять років, які минули від часу смерті мого однокласника, що навіки залишився молодим. Ігор був лідером нашого класу, довкола нього все оберталося, його всі поважали, прислухалися до його думки й суджень, що в колі волелюбних і анархічних підлітків трапляється доволі нечасто. Коли Ігор ще навчався в школі, то зустрічався з трохи молодшою за нас дівчинкою, веселою, рудою, красивою, яку дражнили Булкою. Ігор хотів одружитися з нею зразу після закінчення школи, однак вона померла від раку у 17 років, згоріла блискавично. Коли Ігор прощався з коханою, яка лежала в труні, то одягнув їй на безіменного пальця обручку, яку приготував для іншої нагоди. Довкола зашепотіли всевідущі тітки й бабусі: недобре вчинив, так не можна, заручився з покійницею, вона скоро забере його з собою. Сльози заливали Ігореві очі, він нічого не бачив і не чув тієї страшної години, зокрема й зловісного шепоту та загрозливих віщувань.

Читати повністю

Сон Львова


Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейґель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією…

З есею “Мій сон Львів”

Висолопивши язика, занурившись у себе


Висолопивши язика, потроху нарощуючи швидкість або відстань, або й те, й інше заразом, ви непомітно для себе трансцендуєтесь (бідна українська мова!) в інший духовний вимір. Якраз під час бігу ви стаєте ідеально самотнім, так само самотнім, як щойно створений Богом Адам, цілковито виконуючи один із приписів уже згаданої сьогодні «Ґіти». Тобто ви можете, звичайно, запросити друзів і коханих на пробіжку, але, як свідчить принаймні мій досвід, усі запрошені, якщо вони не люблять медитувати з висолопленим язиком, чемно відмовляться. Ну, й не треба! Адже чеберяти ногами тут кожному доводиться самостійно, ніхто за вас хекати й сходити потом не буде. Прислухайтесь: хіба не цього вчить нас уся традиція дзен-буддизму? Для того, щоб осягнути саторі, тобто просвітлення, не треба читати тлусті томи, написані інтерпретаторами чужих досвідів. Щоб стати просвітленим, не обов’язково вміти читати! А для того, щоб бігати, треба просто взяти та й побігти! Той, хто біжить, не потребує читання книжок про біг — він уже біжить, відрізняючись від решти людей так, як відрізняється пробуджений від тих, хто спить або комусь сниться.

Читати повністю

Будьмо як діти


Костик Москалець. Матіївка, 1968 (?)

У присутності дітей дорослі бодай на короткий час перестають бути такими вже зажерливими й жорстокими, вони утримуються від брудних слів і цинічних розмов, наче в присутності ангелів. Не всі, звичайно. Тому й не перед усіма, але перед багатьма постають сіроокі й кароокі свічада, зазираючи до яких можна побачити іншу, ніж повсякденна, реальність, неземні царства, вільні від насильства і страху, від безупинної гонитви за маревом влади. Може, найкраще це розумів і бачив Той, хто і в дорослому віці залишався дитиною, дитиною Бога, єдиним Його повноважним представником у долині споконвічних сліз та несправедливості. Тому й слова Його залишаються чинними донині, і будуть такими аж до кінця всієї цієї історії з людством: “Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство. Хто, отже, стане малим, як ця дитина, той буде найбільшим у Небеснім Царстві. Хто приймає дитину в моє ім’я, той мене приймає. А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря” (Мт. 18, 3-6).

Тож будьте як діти і бережіть наших дітей, тих, що в осерді серця, і тих, що зі сміхом бавляться на подвір’ї. Пам’ятайте про той день, коли пряма, здавалося, лінія життя почне заточуватися в коло, і ми вийдемо назустріч самим собі, ще чистим, ще вільним від ураженості злом. Погляд Бога – це не погляд грізного Судді з манерами ката. Він дивиться на нас очима беззахисної, безневинної дитини, тієї дитини, що вічно живе в душі кожного з нас, німо запитуючи: “Ти не зрадиш мене більше?”

Читати повністю